Про інтелектуальну власність у науковому (і не тільки) середовищі
Ганна Вознюк
Про інтелектуальну власність у науковому середовищі. Болюче.
У 2021 році я радісно ділилася на фейсбук новиною про те, що після майже 8-ми років кропіткої роботи я закінчила перший український переклад збірки 399-ти віршів танка
Ця робота лягла в основу моєї кандидатської дисертації «Поетична спадщина Йосано Акіко: проблеми традиції та новаторства» (робота є у вільному доступі у мережі), яку я захистила у тому ж 2021-му році. Я готувала збірник до публікації, але сталася війна. А вчора мій тодішній науковий керівник, професор Бондаренко Іван Петрович презентував перед кафедрою, де я навчалася, «свій переклад» цієї збірки.
Я особисто обговорювала з Іваном Петровичем свої плани на видання цієї книги і той факт, що я працюю над покращенням перекладу, щоб зробити його максимально вдалим перед публікацією. Проте, Іван Петрович, скориставшись моїм перекладом і коментарями до віршів як підрядником, вирішив зробити це швидше, не вважаючи за потрібне згадати моє ім’я навіть побіжно.
Я не можу описати, наскільки я вражена вчинком людини, яку я вважала своїм наставником. Цей переклад має для мене велике значення як моя перша ґрунтовна робота у якості перекладача. Він має значення для моєї родини, яка слідкувала за процесом від самого початку і підтримувала мене на цьому шляху. Тому я не хочу мовчати про цю ситуацію і хочу надати їй розголосу хоча б серед колег.
Так не має бути. Якщо використання інтелектуальної власності аспірантів десь колись вважалося нормальною практикою, то саме час це змінювати. Це суперечить тому, чому нас навчали в університеті, готуючи нас як фахівців своєї справи – поважати інтелектуальну працю своїх колег.
До речі, можливо, видавництво «Издательский дом Дмитрия Бураго» варто про це знати теж.
* * *
Тетяна Бондарчук
Є у Далекосхідній культурі концепт “Учитель”.
“Сенсей” – це фактично одне з перших слів, яке опановуєш, вивчаючи японську ієрогліфіку. Воно просте в написанні, але дуже кількашарове за своїм смислом.
Учитель у японців – це людина, яка народжена до тебе, якщо виходити з контексту ієрогліфічних складових. “Сен” – це раніше, до. “Сей” – народжуватися. Тобто, Учитель – це людина, яка раніше, ніж ти почала робити якусь справу. І, відповідно, може допомогти і тобі у твоєму шляху.
Якщо брати цей концепт ширше, ніж просто духовний наставник, то задача Учителя – довести свого учня до вершини, де знаходиться він сам. І відпустити його підніматися самотужки ще вище. При цьому залишаючи його у полі свого зору, надаючи, за потреби, всебічну підтримку і радіючи з успіху. Особливо, коли учень його перевершує. Особливо тут.
Для всіх, хто залучений у світ японістики цей концепт відомий. І, здавалося, якщо ти правдиво на цьому шляху і хтось каже на тебе “сенсей”, то це настільки висока планка, настільки відповідальна, що схибити просто неможливо.
Втім, є світ ідеальний, а є реальний. Вчора, гортаючи стрічку, натрапила на допис моєї колеги, Hanna Vozniuk про те, що її сенсей, людина відома у колах японістів від витоків заснування цього сходознавчого напрямку, професор КНУ ім.Т.Г.Шевченка, перекладач японської лірики, пан Бондаренко Іван Петрович, скористався її напрацюваннями і видав чергову книжку.
Ситуація банальна: маючи доступ до матеріалів дисертаційного дослідження, де Ганна перекладала лірику японської поетеси Йосано Акіко, плануючи по завершенню видати книжку, про що пану професору було відомо, бо ж він науковий керівник, Іван Петрович привласнює всі напрацювання і видає збірку сам.
Використовуючи цінний матеріал, який потребував дошліфовки з точки зору рими, Іван Петрович вирішив “допомогти” своїй колишній аспірантці. І прискорити процес виходу книжки в світ.
Книжка вийшла, я викладу тут для порівняння фото з дисертації та видання. Роботи, як ви бачите, пану професору, залишалося не дуже багато. За три роки перекладу Ганна зробила дійсно якісний науковий контент.
“Біда в тому, – написала мені Ганна вчора, – що я не бачу варіантів виправлення. Це лише питання якоїсь етично-моральної справедливості. Мені не потрібні ніякі відшкодування фінансові. І я не відчуваю в собі сил судитися зі своїм науковим керівником з цього приводу. Я цього просто не витримаю. Він іменита постать і мав повну мою довіру і повагу”.
Ганна розповіла, як працювала над дисертацією, яка ця робота була для неї важлива і надихаюча. “Я просто жила цими віршами. Проживала кожен. Ми разом з чоловіком підбирали слова до перекладів. Іван Петрович ще після захисту висловив думку, що мої переклади “не переклади взагалі”, бо там немає рими. Але я сказала йому, що вже працюю над римованою версією для публікації. Він мене заохочував. Тому я не очікувала такого удару в спину”.
Я не знаю, як допомогти Ганні. Найкращим рішенням було би відкликати тираж. Цього ніхто не зробить. Про “судитися” ви читали вище.
Це той випадок, коли Учень перервершив свого Учителя. І професійно, і етично. На цьому можна було би поставити крапку у дописі, який для мене також винятковий.
Чому я це роблю? Бо знаю Ганну, у мене є примірник її чудових перекладів японських танка, які вона робила кілька років тому. Я знаю рівень її можливостей і як вона працює.
І я знаю, що таке залишитися сам-на-сам із системою, де є слово професора з імʼям і слово нікому не відомої аспірантки. Ситуація патова наперед. Тому, в принципі, вона і виникла.
Тут я згадую ситуацію, яку описувала Тайра, коли опинилася в полоні. Той, хто її допитував, спитав, чи розуміє вона, чому він так робить. На що Тайра відповіла: “тому, що можете”.
Очевидно, ця тема “тому, що можете, бо знаєте, що нічого не буде”, спонукає не лише фізично розправлятися з людьми. Це найпримітивніший спосіб.
Більш вишукано — скористатися можливостями доступу до матеріалів і зробити їх своїми. Виходячи з позиції “тому, що можна”.
І доки у нашій освіті, у нашій медицині, у нашому війську буде існувати ця тема, що комусь можна, а комусь ні, доти ми воюватимемо. Як буквально, так і фігурально.
Приклад тому – цей допис. “Чужа війна”, яка не оминула мене. Бо толерувати таке я просто не можу.
І ще є одна причина. чому я про це пишу. Тому що є ось ця ідея: сенсей – учень. Це філософія і правда. Щоправда, японська. Але якщо ти в цьому шляху вже стільки років і стільки людей кличуть тебе “сенсей”, то як вже я і писала вище, схибити ти не маєш права.
Але крім філософії є ще загальнолюдські поняття етики і моралі. Які однакові. Як у японців, так і в українців. Я точно знаю, про що пишу. Мають бути. От про це і допис.
І так, важливий розглос. Yoroshiku onegai shimasu.
* * *
Світлана Вовк
Коли щира, чемна, розумна дівчина мріє про наукові досягнення і вірить в ідеали, то зустріч із хижаком-науковим керівником може болюче вдарити і породити недовіру до колег.
Нещодавно я була вражена історією талановитої перекладачки з японської Ганни Вознюк. Її науковий керівник привласнив результати праці аспірантки та видав збірку віршей під своїм авторством.
Пані Ганна не змовчала і повідомила навкололітературній спільноті про цей факт. Її підтримали інші представники перекладацького цеху, зокрема, Тетяна Бондарчук, за що я безмежно вдячна, оскільки у таких ситуаціях важливим є реакція спільноти.
Проте, співробітники кафедри Київський національний університет імені Тараса Шевченка, на якій працює хижак підписалися під пісюлєю на його захист.
Таким чином самовикрилася токсична мережа у складі цільненької кафедри.
О де стерильні науковці та викладачі!
Як з’ясувалося, вони не чули і не знають ані що таке академічна доброчесність, ані про різновиди порушень.
Детальніше про цей кейс поговоримо у четвер, 28 вересня о 13-00 у програмі #КлубБілаВорона каналу Я-UA.
Володимир Бугров, це у вас такі результати просвіти з академічної доброчесності?
Володимир Ксєніч, не тільки гроші і майно привласнюють у КНУ ім.Шевченка. Зверніть увагу на символічний капітал та його несправедливий перерозподіл.
Від редакції:
Україна має справді серйозні проблеми з додержанням права на інтелектуальну власність, з науковою і взагалі творчою доброчесністю.
Це — давня радянська “традиція”, через яку СРСР до 1972 року утримувався від підписання міжнародної конвенції з авторського права, що уможливлювало “офіційно” привласнювати багато чого із зарубіжних надбань. Та навіть і після підписання цієї конвенції плагіат продовжував процвітати в радянській науці, літературі, музиці та ін.
Одним із “класичних” плаґіаторів цього типу в незалежній Україні став академік НАНУ і колишній голова Верховної Ради Володимир Литвин. Багато хто памʼятає також історію з Дмитром Дроздовським. Несть числа дрібнішим випадкам.
Я багато писав про це у своїх статтях. Обговорюваний вище випадок дуже нагадує історії, якими «славився» доктор філолоґічних наук, професор Олексій Дей (див. мою статтю «Демон української філологічної науки»). Більше на цю тему можна прочитати у збірці моїх статей і нотаток «Інтелектуальна еліта України як проблема».
Володимир Іваненко
Ваша підтримка журналу «Україна» дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на журнал «Україна». Дякуємо!
