Чи врятує Україну відеоблоґер Денис Єлисевич?
«Я помітив, що майже усі ютуб-ефіри принципово російськомовні, — пише Валерій Гузей: — Навіть якщо в них лише українські ведучі. І це не тому, що їм хотілося б у чомусь переагітувати росіян, а тому що ці ефіри є гарним заробітком і чим більше коло охоплення, тим більше бабок можна заробити. От, Арестович за півтора року стільки накрутив, що тепер може поїхати на острови і все життя насолоджуватись пожиранням омарів. А ми для них просто, як зачарована словоблуддям героїня байки Крилова “Ворона і лисиця”».
Зауважили активно-аґресивну діяльність саме російськомовних «українських блоґерів» і брати Капранови. Звичайно, Шейтельман, про якого вони пишуть, погоду в інформаційному просторі не робить, але про таких, як цей ютюб-активіст, забувати також не треба.
Лідером російськомовного відеоблоґерства в Україні, безумовно, є Дмітрій Ґордон, який останнім часом прикривається вивіскою «Дмитро Гордон», але на українську, як і згаданий вище О. Арестович, разом із своєю дружиною й бізнес-партнеркою принципово не переходить.
Юрій Романенко — ще один із тих, хто залишається принципово російськомовним. Якщо Ґордон як інтерв‘юер часто виходить у російський інформаційний простір з одним співрозмовником (такою практикою ще відома Людмила Немиря), то Романенко за своїм трикутним столом збирає більші компанії за участю так само принципово російськомовних Дацюка, Баумайстера, Арестовича й навіть гостей із далекого зарубіжжя, які, не маючи прямого відношення до України, раптом заопікуввлися її долею.
Немало російськомовних уболівальників за Україну і в зарубіжжі. Вони часто є навіть кращими аналітиками, ніж їхні колеґи в Україні, тому часом глибоко й точно аналізують і оцінюють усе, що відбувається в Україні і з Україною, погордливо повчаючи українців і часто артикулюючи відверту зневагу до україномовної більшості в Україні й українській діаспорі.
Навіть не будучи свідомими аґентами впливу «русского міра», але свідомо «вєщая» в російський інформаційний простір, усі ці російськомовні відеоблоґери-ютюбери виявляють і проявляють ворогам Україні, передусім — російській пропаґанді, вразливі місця й дражливі проблеми України й українського суспільства, тобто роблять ведмежу послугу українській справі.
* * *
У сузір’ї названих вище лідерів російськомовного блоґерства на теренах України одна «зірка» (Арестович) заявила про свої президентські амбіції й активно просуває в українське суспільство свій еклектичний «п‘ятий проект», у якому має химерно поєднатитися непоєднуване з першого-другого-третього-і-четвертого проектів і вислідом якого має стати «Малоросія» совкового типу.
Нещодавно у Арестовича з‘явився серйозний конкурент, який за дуже короткий строк став одним із топових відеоблоґерів на теренах України, тимчасово (як біженець) ведучи своє мовлення з сонячної Флоріди (це в США, якщо ви не знали). За честь брати участь у розмовах з ним уже змагаються Геннадій Балашов, Сєрґєй Любарскій та багато інших з-поміж тих, хто дуже хоче вирішити долю України без… українців.
Ім’я цієї висхідної зірки — Денис Єлисевич. По-житейському тямковитий і діловий (має якийсь успішний бізнес), цей молодик привернув мою увагу хай і суто емпіричними, але доволі розумними спостереженнями і висновками-рекомендаціями. Добре артикулюючи свої думки, Єлисевич, правда, плутається у поясненні свого біженства: важко зрозуміти — він біженець від війни, від мобілізації чи від переслідувань за свою «принципову громадянську позицію». Якось у нього навіть прохопилося про шість перенесених операцій, хоч з вигляду й енерґійної поведінки інваліда у ньому не запідозриш…
Переглянувши пару відеозаписів молодого блоґера, я надіслав йому електронною поштою запрошення поспілкуватися. Д. Єлисевич, як і С. Любарський (цей не соромиться публічно нагадувати, що принципово не спілкується з україномовними кореспондентами), який вільно й пристойно володіє українською мовою, на мого листа не відповів.
Ну, не відповів, то й не відповів. Продовжуючи заглядати у його відеоблоґи, я не бачив потреби аналізувати й оцінювати пристрасні відеобалачки Єлисевича. Аж поки в одному із своїх стрімів він не анонсував систематизований виклад своєї концепції у вигляді десяти реформ для України й свої… політичні амбіції щодо особистого втілення цієї концепції в життя.
Отже, маємо добрий привід поговорити про систему поглядів, про світогляд і про бачення перспектив розвитку України Д. Єлисевича. Вище я назвав його конкурентом О. Арестовича, бо, власне, з Аристовичем він вступає у змагання. Сама ж концепція Єлисевича більшою мірою нагадує мені концепцію Рустама Ташбаєва (пам‘ятаєте такого?), «зірка» якого так круто сходила ще кілька років тому, а потім зненацька зійшла з орбіти і впала у води Антлантичного океану.
Принагідно зауважу, що і принципово російськомовний Єлисевич, і принципово україномовний Ташбаєв зараз мешкають в околицях Майямі (Флоріда) й, можливо, навіть пересікаються біля «російських» крамниць.
Що спільного в концепціях цих двох теоретиків-емпіриків? Те, що і один, і другий розглядають як ідеальний для України досвід США, який вони ладні механічно перенести в Україну і негайно втілити в життя.
Як відомо, у Ташбаєва нічого не вийшло, і він з власної чи чиєїсь сторонньої волі змінив майже професійне заняття трансформацією України на клопоти з вельми пристойною яхтою, що стала його помешканням (в Америці чимало людей, які ведуть такий спосіб життя).
Єлисевич ще навіть не думає про скликання свого «Українського Національного Конґресу» (чи як там він назве механізм втілення в життя своєї концепції, якщо йому не вдасться зайти у велику політику традиційним для України шляхом) — він нарощує м‘язи й згуртовує навколо себе вдячних слухачів-глядачів, з яких пізніше сформується його власна політична сила або з якими він окупує і оновить якусь політичну партію, яка вибилася або вибивається із сил. Поживемо — побачимо… А зараз заглянемо у концепцію цього потенційного реформатора України.
Концепція Дениса Єлисевича називається «10 пунктов реформ для Украины». Спочатку вона була оприлюднена у вигляді анонсу, тобто конспективно, в окремому відеосюжеті, а потім деталізована у наступних відео, які можна знайти, зайшовши на ютюб-канал Єлисевича. Щойно після публікації першого відео у Єлисевича з‘явилися популяризатори його, як вони наголошують, «програми спасєнія Украіни» (див., напр., перейшовши за посиланням).
1. Як і всі попередники у політиці й урядуванні, Денис Єлисевич хоче почати з «нової економіки».
Услід за своїм улюбленим Г. Балашовим, Єлисевич «нову економіку» бачить з низькими податками: 7% — податок з продажів, 10% — податок на виведення капіталу, 10% — податок за зарплату, 10% — ввізне мито… Чудово!
«Нова економіка», звичайно, передбачає вільний ринок, тобто повну свободу підприємництва, повну приватизацію всього, що можна приватизувати, — доріг, стратеґічних підприємств та ін.
Єлисевич хоче скоротити в п‘ять разів держапарат, амністувати капітал і зробити так, «щоб було вигідно олігархам» (?).
Реформа економіки, за Єлисевичем, передбачає ліквідацію Національного Банку і введення євро замість гривні, а відтак і допуск в Україну іноземних банків.
Звісно, треба буде змінювати й корпоративне право, в яке Єлисевич хоче занести леґалізацію всього, що можна леґалізувати, зокрема й проституцію, ігровий бізнес та ін.
Нарешті Єлисевич хоче «повної децентралізації всього», що можна децентралізувати, віддаючи гроші на місця й відкривши ринок землі…
Україна в уявлення Єлисевича, має стати «полігоном для інновацій». «Красіво!» — сказав би Арестович.
Три нюанси в «новій економіці» Єлисевича стосуються обмежень, і я хочу на них особливу увагу.
Одно пряме обмеження стосується приватизації, про яку йшлося вище, і зводиться воно до заборони приватизації для росіян.
Ну, а два обмеження Єлисевича мають опосередкований характер і обумовлені делеґуванням повноважень. Фондову біржу Єлисевич хоче віддати «під керівництво американців», а Антимонопольний комітет зробити повністю американським. Цікаво?
Так отож! А тепер оглянімось назад, на пройдений Україною шлях і задаймося деякими питаннями. Наприклад, коли в Україні заговорили про вільний ринок і ринкові відносини і коли відкрилися можливості для приватизації?
Відповідь на це запитання вас здивує: почалося це ще за СРСР, точніше — за горбачовської перебудови, а піку досягло вже в перше десятиліття незалежності… Але все пішло не так! Ви не замислювалися, чому? І Єлисевич не замислювався. Тому наївно думає, що в його варіанті «нова економіка» запрацює. Не запрацює, бо в умовах радянського суспільного ладу це просто неможливо. В принципі.
І американське управління Фондовою біржею, і навіть повністю американський Антимонопольний комітет. За прикладами далеко не треба й ходити.
Був такий видатний всесвітньо відоммй економіст українського походження на ім‘я Богдан Гаврилишин, якому Японія завдячує своїм економічним розвитком. Член Римського клубу, батько Давосу й засновник ряду інших авторитетних структур у зарубіжжі та в Україні, професор Гаврилишин був радником у кількох президентів України, але його порад ніхто не слухав, або слухав, але не виконував, та слухав, але робив усе навпаки. Про це Гаврилишин говорив мені особисто, а пізніше і в кількох інтерв‘ю.
Ще свіжіший приклад: американську українку Наталію Яресько — визнаного в США фахівця своєї справи — було запрошено на посаду міністра фінансів України. Вона щиро намагалася реформувати фінансово-економічну галузь в Україні. Що з цього вийшло? Пшик!
Якби на місці Гаврилишина і Яресько були інші американці, вони також нічого не змогли б зробити. Радянський суспільний устрій формально дозволяє усілякі реформи, але фактично унеможливлює їх. Хто б не брався за економіку.
Отож треба спочатку змінити суспільний лад (устрій), і вже в нових умовах створювати якісно нову систаму урядування, зокрема і в царині економіки. Але спраглому до косметичних ремонтів радянського устрою Єлисевичу такі прості речі залишаються недоступними.
2. Другим пунктом у програмі «спасєнія Украіни» Денис Єлисевич ставить «судову реформу», над якою билися либонь усі президенти України.
Концепція «судової реформи» від Єлисевича дуже проста, але й дуже радикальна і складається з трьох пунктів: (1) перехід на англо-саксонське право; (2) виборність суддів та (3) перегляд усіх кодексів.
Чому так скромно у порівнянні з «новою економікою»?
Відповідь, очевидно, вельми проста: як досить успішний молодий бізнесмен, Єлисевич емпірично більше ознайомлений із досвідом і актуальними проблемами економіки, хай навіть немає у нього бодай якихось знань з української історії. Наприклад, про теорію перетворення сонячної енерґії Сергія Подолинського, про праці Миколи Руденка й згаданого вище Богдана Гаврилишина та ін.
У праві Єлисевич явний профан. Ідея верховенства права як втілення справедливості в законі, очевидно, для нього terra incognita. Ну, про верховенство права він, можливо, хоча б чув, а от про традицію українського права навіть не чув. Тому звідки йому знати, що українське право старе, як і англо-саксонське, а може навіть і старіше, і що історично воно так само спиралося на звичаєве право так, як і досі на звичаєве право спирається англо-саксонське право. Чим останнє якраз і сильне.
Правна традиція, зокрема і в англо-саксонському праві, не зводиться лише до виборності суддів. Перш за все вона ґрунтується на правній культурі суспільства — на високому рівні національної свідомості й громадянської зрілості, а відтак і на повазі до закону.
Якщо інфантильний український виборець з низьким рівнем національної свідомості й громадянської зрілості обирає собі подібних у законодавчу владу й на посаду президента, то таких самих він обиратиме і в судову владу.
Я міг би назвати тут з десяток авторитетних у своїх країнах (Велика Британія, Канада, США та ін.) правників (суддів, адвокатів та ін.), з якими мені довелося працювати над одним із варіантів чинної Конституції України й зблизька спостерігати їхню участь у випрацюванні кодексів. Отож я маю змогу зіставляти їхню поведінку в правному середовищі України й країн їхнього проживання.
Чесні й принципові у правному полі своїх країн, потрапляючи в українську і все ще радянську систему координат, вони забувають про чистоту своїх мундирів і не гребують приймати з брудних рук високопосадовців України ордени й медалі, на які дуже скупі уряди в їхніх країнах.
Дивно, що запозичувати і впроваджувати англо-саксонське право Єлисевич відважився доручити доморощеним суддям, які про це право не мають жодного уявлення.
Прикметно, що в концепції Єлисевича не закладено завезення суддів і судів із США чи, що краще в даному разі, з Великої Британії. Це також дивно з огляду на те, що на пострадянському просторі уже є досвід імпортування з Великої Британії не тільки суддів, але й цілого суду. Добре було б поцікавитися, наскільки ефективною виявилася діяльність британського суду в умовах Середньої Азії.
3. Третім пунктом у програмі Єлисевича записана «медична реформа».
Перше враження наводить на думку: чим менше він компетентний у тій чи іншій царині, тим Єлисевич категоричніший і рішучіший щодо реформування. «Медична реформа» в концепції Єлисевича є найпромовистішим прикладом саме такого підходу.
Отже, Єлишевич хоче в Україні страхову медицину, та ще й повністю приватизовану. Крапка.
Палкий прихильник усього американського, Денис, очевидно, недостатньо ознайомлений із особливостями, а відтак і з недоліками системи охорони здоров‘я в США.
Збоку глянути, так у США все тотально приватизоване. Насправді це не зовсім так. Держава на федеральному рівні й на рівні штатів активно бере участь у системі охорони здоров‘я, спонсоруючи такі програми, як Medicare і Medicaid, що убезпечують незахищені прошарки суспільства. Це обумовлене тим, що приватна медицина в США дуже потерпає між жорнами теж приватних і дуже агресивних фармацевтичних та страхових бізнесів.
Єлисевичеві, мабуть, невтямки, що американка українського походження Уляна Супрун, обіймаючи посаду міністра охорони здоров‘я України системно й досить успішно реформувала галузь якраз у напрямку, заявленому і Єлисевичем. Ортодокси від радянської медицини на чолі з Ольгою Богомолець зробили все можливе, щоб Верховна Рада так і не затвердила Супрун на посаді міністра і щоб не дати їй довести медичну реформу до кінця.
Очевидно, така ж доля може спіткати й медичну реформу від Єлисевича, якщо він не вивчить урок У. Супрун. Я не раз писав про методолоґічні помилки Супрун, які мали системний характер. Вона проіґнорувала мої публікації (посилання були надіслані їй на приватну скриньку) і донині не усвідомила причин своїх невдач.
Для належним чином освіченої й методолоґічно добре озброєної людини цей урок вельми простий і очевидний: в умовах радянського суспільного устрою будь-яка успішна спроба реформувати окрему галузь (тобто частину цілого) не має перспектив.
Успішна трансформація (не «косметичний ремонт») окремих галузей можлива як системна частина комплексних устроєвих змін, тобто заміни радянського устрою якісно новим суспільним ладом, заснованим на національних традиціях і звичаях.
4. Четверта реформа від Єлисевича — «дві державні мови».
Хтось зопалу подумає, що російськомовний блоґер і громадський активіст обстоює українську та російську пару мов. Аж ні! Як не дивно, але Єлисевич другою державною хоче зробити не російську, а анґлійську.
Можливо, ця ідея навіяна риторикою Петра Порошнка, який оголошував навіть рік анґлійської мови, та Володимира Зеленського, який першим озвучив ідею запровадження анґлійської як другої державної. Пікантність ситуації Єлисевича в тому, що він не є аполоґетом ні Порошенка, ні Зеленського.
Який же тоді сенс не просто мусувати тему анґлійської як державної в Україні, а просувати її у статус державної? Як на мене, англійську як другу державну можна було б закладати в «програму порятунку України», якби ініціатор цієї ідеї поставив перед собою за мету зробити Україну п‘ятдесят першим штатом США або домініоном (самоврядною територією) Великої Британії.
За всіх симпатій до України й допомоги Україні у війні з Росією, ні США, ні Велика Британія в принципі навіть не думають про такий варіант, хоч українці й були б не проти віддатися американцям або британцям, позаяк вони ніяк не перехворіють хворобою, відомою як патерналізм. Очевидно, ідея Єлисевича є одним із симптомів саме такої хвороби.
Іншого пояснення у мене немає. Адже вивчення анґлійської, як і німецької, французької, китайської, арабської та мов інших великих народів світу, є дуже важливим, і воно має лише заохочуватися. Офіційний статус анґлійської навряд чи й допоможе у цій справі.
«Україна має бути схожою на Америку», — стверджує Д. Єлисевич. Ну, для того, щоб гнатися за Америкою і бути схожою на США, звичайно, не обов‘язково робити анґлійську мову державною. Анґлійська навіть у США не має статусу державної.
Якби в Україні був такий же суспільний консенсус щодо використання української, який ми спостерігаємо в США щодо анґлійської, то, можливо, не було б потреби записувати статус державної для української в Конституції України. Стаття в Конституції й спеціальне так зване мовне законодавство в Україні спричинене тим, що аґресивно налаштована російськомовна меншина послідовно використовує мовний фактор для насаджування в Україні проросійських настроїв, розколу українського суспільства й руйнування української державності.
Неориґінальний Єлисевич і в тому, що позиціонуючи себе прихильником української мови як державної, він вважає за необхідне введення латиниці. В Україні є чимало прихильників такої ідеї, і вона мала б право на втілення в життя, якби ми обґрунтовували доцільність переходу на латиницю не стільки зручностями користування інтернетом, а й важливішими культуролоґічними арґументами. Як не крути, але ці арґументи переважують шальку терезів на користь кирилиці.
Д. Єлисевич прямо у вічі каже російськомовним, що усі школи в Україні мають бути україномовні. При цьому він стоїть на тому, що російську мову із спілкування у побуті, у колі відповідних меншин він обмежувати не має наміру. І це правильно.
У цьому контексті дивним є те, що Єлисевич як прихильник української мови як державної і як мови освіти, пристойно володіючи українською, веде мовлення у своєму відеоблозі… російською.
Перше, про що це свідчить, — Єлисевич нещирий у декларуванні не тільки обговорюваного положення, а й усієї своєї концепції «порятунку України»: лукавить, намагається бути в тренді задля задоволення своїх політичних амбіцій та ін.
Друге: Єлисевич напевно не усвідомлює важливості мовного чинника у захисті інформаційного простору, зміцненні інформаційного суверенітету України. Він явно не є прибічником створення україноцентричної системи ЗМІ і блоґосфери.
Третє: як суб‘єкт російського інформаційного простору, Єлисевич фактично є свідомим чи несвідомим аґентом впливу «русского міра» на українську аудиторію. І цій ролі своїми відеоблоґами він завдає більше шкоди, ніж користі українському суспільству.
Четверте: якщо Єлисевич є проектом якоїсь третьої сили, то його таку неоднозначну позицію можна розглядати як спробу маніпуляції з метою заведення авдиторії в оману.
Як би там не було, висновок зводиться до того ж, про що я говорив вище: українізація України має бути (1) системною і (2) орґанічною частиною системних устроєвих змін, але аж ніяк ситуативними вигадками некомпетентних людей.
5. П‘ятий напрямок у «порятунку України» Єлисевичем займає «військова реформа».
Перш за все, зауважу у пана Єлисевича сум‘яття уявлень про сферу, яку він хоче реформувати. Ось основні тези: приватизація ВПК; професійна армія за стандартами НАТО та Ізраїлю; всі мають проходити стрілкову підготовку; легалізація ПВК; зброя вдома у всіх…
Як бачимо, Єлисевич перш за все хоче приватизувати ВПК, і він напевно не єдиний, хто цього прагне. В Укроборонпромі останнім часом відбуваються кадрові зміни, за якими прочитується намір серйозно зайнятися якраз приватизацією оборонних підприємств.
Якби в Україні було здорове громадянське суспільство з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості, в приватизації оборонних підприємств можна було б шукати позитив. Адже й справді, в США всі оборонні підприємства є приватними, і вони виробляють найкращу техніку, найкраще озброєння, найкращу амуніцію…
На жаль, в Україні не так. Історії співвласників-менеджерів підприємств подвійного призначення вказують нам на ризики, яких не можна допустити. Один щось передав у Росію. Другий хотів продати підприємство китайцям. Третій вивіз свій завод в Угорщину…
Підприємства Укроборонпрому, приватизовані на чи через підставних осіб, можуть опинитися в ворожих руках. В кращому разі на цих підприємствах відбуватиметься тихе шкідництво…
Отже, із приватизацією ВПК доведеться почекати до того часу, коли суспільство в Україні можна буде назвати громадянським і коли буде повністю ліквідований радянський суспільний устрій як розсадник корупції.
Що стосується другого сміливого починання — леґалізації ПВК. Досвід таких ПВК у нас є ще з часів козацтва. ПВК можна справді формувати за прикладом тих, що є в США. Але, знову ж таки, українське суспільство не дозріло для такої леґалізації. А за нинішніх умов ці ПВК легко можуть бути підкуплені ворогом. Нам таке треба?
Ну, а все решта — звичайна банальщина…
6. «Реформа пенсійної системи» в Україні також на думці у Дениса Єлисевича.
Це — добре, що молоді люди замислюються і над цією темою. Цікаво, як вони собі це уявляють, не осмисливши навіть досвід чинної пенсійної системи.
Заскочила мене й ідея Єлисевича встановити «усім однакові пенсії». З одного боку, це нагадує повернуту навпаки компартійно-совкову формулу розподілу благ при комунізмі, як було обіцяно: «Від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». З другого боку, якщо ця обіцянка адресована знедоленій частині суспільства, то це вже відгонить дуже примітивним популізмом. У будь-якому разі теза свідчить про нульовий рівень компетентності автора.
Висновок про брак компетентності у автора підтверджує також і підверстання до пенсійної теми ідеї «Національного фонду добробуту», яка дуже нагадує російський «Фонд національного благосостоянія» (чи як він там називається). Звичайно, такий фонд може і повинен взаємодіяти з пенсійним фондом, але підмінювати один іншим, мабуть, некоректно.
Ну, і знову — американці. Єлисевич хоче, щоб «Національним фондом добробуту», запозиченим у росіян (?) керували американці, хоча в умовах радянського суспільного устрою навіть американці можуть бути «з‘їдені» Системою. Устрій треба міняти, а не «варягів» запрошувати!
Єлисевич також мріє запросити в Україну американські приватні пенсійні фонди. Чоловік, схоже, не має уявлення, що це таке, як вони працюють і як вони впишуться в українські реалії, та ще й — повторюю — в умовах радянського суспільного устрою.
7. Наступне — «Реформа поліції і спецслужб».
Єлисевич хоче «повну зачистку України від ОЗГ за допомогою армії», створення в Україні «аналоґа Мосаду», запровадження «інституту шерифів» тощо. Звісно, усе це можливо, аби лиш ініціативи були сприйняті у владі, а та почала втілювати їх у життя.
Проблема, однак, у тому, що якби такі ініціативи були орґанічними для радянського суспільного устрою, уже давно відповідний зарубіжний досвід був би вивчений і перенесений на терени України.
На жаль, доводиться ще раз повторити для Єлисевича те, чого він ніяк не може утямити: щоб створити умови для реалізації його ініціатив необхідно замінити радянський суспільний устрій якісно новим суспільним ладом.
8. «Новий закон про вибори» Д. Єлисевич також називає своєю, уже восьмою реформою.
Хоча… У чому тут новизна реформи як такої? Та ні в чому. Загляньте на сайт Верховної Ради України й поцікавтеся, скільки тих нових чи оновлених законів про вибори ухвалювалося за тридцять два роки незалежності.
Зрештою, можна знижувати «прохідний поріг» для заходу політичних партій у ВРУ до 3% і навіть нижче — до повної відміни. Можна й президента обирати не на п’ять, а «на чотири роки з правом балотуватися два рази за життя».
Біда лише тому, що це все нічого не змінить. Ради як були, так і будуть кістяком радянського суспільного устрою. А інститут президентства як був реінкарнацією ЦК КПУ, так і залишиться, щоб утримувати тотальний авторитарно-тоталітарний контроль і не нести ніякої відповідальності.
9. «Реформа освіти», як бачите, в концепції Єлисевича опинилася на передостанньому місці, хоч мала б бути на одному з перших, якщо не на першому.
Що впадає у вічі тут? Ага, «приватизація шкіл» (80%!) і «всіх вишів». Якщо вже на це пішло, в парі з приватизацією шкіл для повноти експерименту, мабуть, доречно буде приватизувати або й ліквідувати таку обов‘язкову в усіх цивілізованих країнах світу інституцію, як міністерство освіти. До такої дурниці треба ще додуматися!
Прибічник «відмови від радянської системи освіти» й борець за «свободу особи», «розвиток особистості» й «урахування інтересів і здібностей» раптом забув про реалізацію одного з найважливіших складників прав людини — права на безкоштовну загальну освіту.
Безкоштовну загальну освіту й безкоштовну чи пільгову вищу освіту може і повинна забезпечити лише держава. Історія освіти не знає жодного прикладу, щоб приватний навчальний заклад надавав безкоштовні послуги з освіти.
Державна система освіти важлива ще й тим, щоб випрацьовувати стандарти освіти, без яких неможлива атестація приватних загальноосвітніх шкіл та й вишів.
Як ентузіаст перенесення американського досвіду чи ба навіть копіювання американських структур і концепцій, Єлисевич міг би вивчити й цю царину, звернувши, зокрема, увагу й на процентне співвідношення державних і приватних як загальноосвітніх шкіл, так і вишів.
Якщо відкласти набік проблему власності, в Єлисевичевій «реформі освіти» ми побачимо суто формальні ознаки, включаючи й українську мову освіти, задекларовану вище.
Я не бачу й натяку на сутнісну реформу освіти, тобто її змістове наповнення. Маю на увазі українізацію освіти, її україноцентричність, завдяки чому загальноосвітня школа й виші зможуть формувати високосвідомих і громадянськи зрілих (відповідальних) громадян України, здатних критично мислити.
Денис Єлисевич, звісно, про це не думає, бо скільки він не запевняв би нас у своїй відданості Україні, він не є україноцентристом. Інакше у своєму «реформаторстві» він не вдавався б до механічного запозичення американських, ізраїльських й російських досягнень, а шукав би опертя для використання зарубіжного досвіду в українських національних традиціях і звичаях.
До речі, маючи єврейське коріння, Єлисевич, схоже, навіть не підозрює, що єврейський народ тим і сильний, що додержує своїх етнічних традицій і звичаїв. Тому ми й не чуємо від нього найважливішої поради, яку саме єврей може дати українцям: додержуйте своїх національних традицій і заичаїв, плекайте свою мову, і тоді ви будете непереможними, сильними й успішними.
За такого усвідомленого підходу Д. Єлисевич навряд чи виголошував би свої ідеї реформ в ім‘я спасіння України у російський інформаційний простір.
10. І ось остання реформа Єлисевича — «Нова Конституція».
У мене таке враження, що цей пункт потрапив у «пакет реформ» Єлисевича лише для годиться, про людське око. Немає тут навіть натяку на концепцію «нової Конституції.
Усе, що чуємо від Єлисевича про «нову Коституцію», зводиться до трьох доповнень у перелік прав громадян України: право на відкликання голосу; право на володіння зброєю; право на збройне повстання. Все.
Жодне із названих доповнень не надається до Конституції України з однієї й тієї ж причини: радянський суспільний устрій не передбачає можливість відкликання голосу, а тим більше права громадян на володіння зброєю і відтак — на збройне повстання.
Як не крути, але перш ніж замахуватися на «нову Конституцію», треба добре подумати про новий суспільний лад/устрій, який уможливлював би ухвалення нової Конституції, запровадження якісно нового способу урядування і багато-багато чого іншого,
До речі, чинна Конституція України криміналізує «посягання на зміну державного устрою», сиріч способу урядування.
Про можливість зміни суспільного ладу/устрою там нічого не сказано. Бо це — прерогатива не держави, а суспільства, яке може здійснити таку зміну не збройним повстанням, а через зміну самого себе, через піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості, через самоорґанізацію в громадянське суспільство, свідоме того, що держава — продукт суспільства, а не навпаки.
Оглядаючись на всі десять реформ Дениса Єлисевича з погляду отаких міркувань, можна побачити, наскільки сумбурні міркування нашого реформатора і скільки каші у нього в голові. Чому? Та все тому ж — «какаяразніца».
Володимир Іваненко
1 вересня 2023 р.
PS.
Одним із останніх моїх записів у профілі на Фейсбук є наступний текст:
«ЧИ МОЖЕ СПРАВЖНІЙ КОНСЕРВАТОР ТАК ПІДЛО ВЧИНИТИ ПО ВІДНОШЕННЮ ДО СВОГО СИНА?
Пишуть у Твіттері:
«Обвинувачений кандидат у президенти від Республіканської партії 2024 року Дональд Трамп кидає свого сина Еріка Трампа під автобус під час свідчень під присягою у справі генерального прокурора Нью-Йорка Летиції Джеймс проти Трампа та організації Трампа.
У своїх шокуючих свідченнях Трамп зрадив Еріка, коли його запитали, чи є він тим, хто має «повні повноваження ухвалювати рішення» в організації Трампа, і він відповів: «Ні. Мій син Ерік займається цим набагато більше, ніж я. Я робив інші речі».
Це відразу привернуло увагу кореспондента New York Times Меггі Хаберман, яка відповіла, сказавши CNN, що «примітно», що Трамп кинув свого власного сина Еріка вовкам, «зробивши Еріка головною особою в контексті цього позову» та торкнувшись його сина як «відповідальну сторону» в шахрайстві організації Трампа.
Отже, друзі. Трамп нарешті дійшов до того, що він кидає своїх власних дітей — які були його найвідданішими прихильниками — вовкам, щоб врятувати власну шкуру.
Який справді жалюгідний кінець кримінальної родини Трампа».
Не уявляю, як можна не бачити ницості і нарцисизму людини, яка видає себе за консерватора, хоч насправді є ліваком з авторитарно-тоталітарними замашками.
Поживши майже рік в Індіані і знаючи тамішніх людей і їхні справді консервативні настрої, на виборах президента США я голосував би за Майка Пенса. Бог йому в поміч».
На час, коли я додаю цей Post Scriptum, четверо користувачів Фкйсбуку зреаґували на мій запис. У Дениса Єлисевича, як бачите, цей запис викликав регіт. На цілу ж статтю, присвячену його реформам, він не зреагував.
Ваша підтримка журналу «Україна» дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на журнал «Україна». Дякуємо!
