Віктор Тютюн
1.
Наша найрідніша і найближча церква — то бабуся! Так ми вирішили з Ольгою Соповою, обговорюючи назрілі духовні потреби. Я згадував свою бабусю Улиту з Вишеньок. Ольга (до заміжжя Свириденко) розповіла про свою і її рідного Бога. Як привела вона онуку до цього храму, спорудженого на честь святомучеників Бориса та Гліба у Вишгороді.
Багато літ потому Ольга обиминала цю культову споруду, відколи там вгніздилися прислужники московській секті Гундяєва. Спочатку з-підтишка попи шипіли про українських “розкольників”, зачитували анафему Мазепі, потім намалювали на стіні царську родину Миколи Другого-Кривавого. Біснування дійшло до того, що над входом у вівтар вони зобразили себе й нинішніх києвопечерських діловарів з упізнаваним усіма Пашею Мерседесом…
27 серпня я був у Вишгороді. Але в храмі Архангела Гавриїла, де настоятелем отець Богдан (Николин), того дня він служили “заупокійну” нагородженим посмертно Хрестом Героя воїнам-землякам. Цей священнослужитель, шанований не лише серед прихожан Православної Церкви України у місті, але й активний діяч духовного оновлення. Пізніше на його сторінці у мережі FB читаю:
«Щиро вітаю Всіх з важливою історичною подією, що відбулася сьогодні, 05 вересня 2023 року!
Історична пам’ятка, Храм “Бориса і Гліба, згідно з рішенням Загальних Зборів Громади від 17 червня 2023 року, офіційно перейшла в Православну церкву України.
Підтвердженням є
Витяг з державного реєстру юридичних осіб та громадських формувань від 04.08.2023 року за номером 1003341070001002714 від 01.08.2023.
Настоятелем храму призначено доктора наук з богослов’я отця Віталія!
Сьогодні, вперше, в храмі відбулася Служба Українською мовою, проведена новопризначеним настоятелем храму отцем Віталієм та священиками Вишгородщини ПЦУ!»
В суботу, 9 серпня я вже був на Ольжиній горі, оглянув рештки городища рівноапостольної княгині, охоронні державні знаки, поговорив з бійцями полку “Сафарі”, які оберігають заповідну памʼятку.
Військовий капелан і гвардійці показали мені прикмети нерелігійного побутування святенників на території. Службові приміщення поза храмом занехаяні, за кожною іконою приховане спиртне, в кімнатах брудно. Осквернено храм і як споруду культову, і як історичну памʼятку. Маю на увазі не лише святотаство у вівтарі, де зображення ситих писків вопіє про даремні жертви й молитви, але й духовне каліцтво, завдане нашим людям.
Маємо очевидний доказ того, як на клаптику української землі можна збудувати Московію і як те робиться. Не тільки на окупованих землях.
Попи погрожують помстою. Кому?
2.
Інформаційні технології змінюють світ швидкісно. За два десятиліття стається те, що суспільство переживало двома—трьома століттями. Умовно, вчора Індія — колонія Великобританії, а сьогодні ця незалежна держава — в десятці світових лідерів.
За той самий час Україна у складі сересер та самостійно пережила комуно-соціалістичні суспільно- економічні та ринкові трансформації, залишаючись московською маріонеткою. Це влаштовувало тих, котрі поділили світ після 1945 року.
В ніч з 9 на 10 вересня ракети літали й над Вишгородом. Їх збивали над Київським морем. Ті, хто живуть на вулицях Ольжиної гори, мені жалілися, що не спали і боялися, серед іншого, щоб руйнівна зброя не влучила в храм. Тоді сили ППО збили до двох десятків “шахедів”.
Коли українська нація зрозуміла, що в постколоніальному статусі вона врешті зникне з історичної сцени, Московія розпочала проти неї війну. 24 лютого 2022 року танки в селі Демидів розстріляли церкву, споруджену в памʼять про затоплені села Вишгородського району. Вікова руйнація душі українця продовжилася в гострій формі.
«Людина яка розмовляє російською, в нашій державі завжди буде російською підданою». Василя Шкляра, нашого знаменитого письменника, цитує мій фейсбучний друг Віктор Тищук. А я читаю коментарі стосовно переходу релігійної громади Вишгорода до Православної Церкви України. Пропоную розглянути два відгуки (орфографію збережено).
Ірина Севрюкова: “От по-християнські написали публікацію. А самі ж ніякого відношення до цього храму не маєте! На Львівщині й розбирайтеся. Вигнали людей і радуються. Бог баче, що ми чужого не бажаємо і зла нікому не робили, а те, що ви зробили, то точно, час покаже. В історії вже були такі державні “освободітєлі” ось в кого забрали, в сліпих, стареньких, маленьких і радієте. Господи, прости нас усіх!”
Ксенія Юрченко: “Дивишся на ці обличчя, і не бачиш в них радості… начебто і досягли мети, і знаходяться у Храмі, а радості немає…
І начебто, позиціонують себе християнами, а продовжують поливати брудом священника, у якого забрали Храм, який він підняв з руїн разом з прихожанами (…)
На мою думку, все очевидно!
Господи, укріпи прот. Димитрія, іер. Володимира, іер. Василія і всіх прихожан! (…)
Многая і благая літа отцю Димитрію і всім нам!
Дай Боже, розуму, всім гонителям Православної віри!
Вірю в те, що все повернеться на круги своя, і ми повернемося в свій Храм і продовжимо трудитися во Славу Божу!”
На перший погляд, скаржиться людина. Насправді, тут в кожному реченні — підступ, неправда, образа, докоряння. Ніхто з храму людей не “виганяв”; посилати когось “на Львівщину” чи ще кудись не в характері гостинних українців; отець Віталій, коли зателефонував отець Дмитрій, увімкнув гучний зв’язок, і всі чули їхню чемну розмову.
Окремо звернемо увагу на слова про “гонителів Православної віри”. Це пряма цитата з настанов кремлівських пропагандистів. А таких підступних “порад” знайшлося чимало в спеціальному збірнику, виявленому при огляді церковних приміщень.
Дивуєшся, скільки брехні, прямих наклепів, зневаги до співгромадян та державних актів вмістили два відгуки “смиренних християнок” — прихожанок московської церкви.
3.
Кажуть, під храмом є багато ходів до Дніпра. Відомі печери нацгвардійці охороняють донині, щоб, раптом, де не візьмися — спелеологи, в цивільному! Всі київські гори мають тунелі під землею. Тому Ольжина гора — не виняток, а древнє правило, причини якого забулися.
В Україні повно катакомб, дивних підземель, навіть культових споруд. Збереглися печери і келії. Та не про них мова. В норах люди ховалися: є анахронічні пояснення, ніби таким чином християни рятувалися від мусульман. Вони ще не знали про “Пекло” і “Рай”. Але, наприклад, в горах, Туреччини просто жили в підземних містах.
У вільні хвилини цілодобового ледарювання я розмірковую про підземні міста. Найбільше — Деренкую — метрів 100 завглибшки. Чому півтори тисячі років до нашої ери люди оселялися під землею? Деякі фантазери говорять про космічних прибульців, інші — про сховок з релігійних причин.
До сніданку і в обід згадую, що треба їсти та піднімаю голову до неба: “…хліб наш насущний дай нам днесь…” Усе росте, і тисячі років тому також росло від сонця… волею Божою! Але нам ще залишено тисячі таємниць, аби ми мали чим зайнятися після обіду.
… Отець Димитрій (Денисенко) явився у Києві з тюменського Тобольська. Призначений в Духовну академію викладачем логіки у 1992 році. Захистив тут кандидатську дисертацію з богослов’я на тему “Храми Вишгородського городища” і в 1994 році призначений настоятелем храму святотерпців Бориса і Гліба.
Монгольський царизм, завоювавши Україну, висилав у “Сибір неісходиму” київських священників. Невелика загадка: чому Київській духовній академії вкрай потрібний тобольський логік з українським прізвищем? Але його поява в столиці співпадає з прибуттям до України іншого Денисенка — святійшого Філарета.
Довідки кажуть, що Дімітрій Денисенко народився в Києві 25 вересня 1961 року. А Михайло Денисенко (архієрей Філарет) — 23 січня 1929 року в селі на Донеччині, за яке точаться бої між рашистськими та українськими військами. Такі прості зарубки на древі життя залишає “живим і ненародженим” наша історія.
Наступна з них: історика православної церкви на посаді настоятеля храму страстотерпців Бориса і Гліба отця Дімітрія заступив історик української апостольської церкви отець Віталій.
Перший, знаючи, що храм, в якому він служив, споруджений 1030 року Ярославом Мудрим, досьогодні наполягає, ніби московська церква — важливіша. Другий цитує літопис, де вказано, що київські дружинники присягали по-різному: одні клялися “на мечі”, інші — цілували візантійський хрест.
Отже, до наших святинь, до хрещення, котре на Русі не було одномоментним, до святкування 1035-ліття хрещення Москва не має стосунку. (Окрім наглих спроб долучитися до нашого вітчизняного православ’я і перетворити Ольжину гору на місце біблійної оповіді про первородство між Ісавом та Яковом).
,
4.
Хвіртку в огорожі архітектурної памʼятки Русі домонгольської пори замкнули. Вона, памʼятні знаки, законсервовані археологічні розкопки, дзвіниця і сам храм святих Бориса і Гліба охороняються державою і належать державі. Триває опис майна релігійної громади. Є ще службова будівля, господарські споруди.
Від воріт мені видно, як під перголу, завиту плющем, вийшов, величний і величезний, як архієрей у срібних ризах, білий півень. Подивився на мене з-під палаючого жаром червоного гребеня і залишився на охоронному посту. Навіть півень мене вразив у цьому заповідному городищі. Але не здивував. Було від чого морщити лоба і вражатися з інших причин…
На початку двотисячних років московія, вслід за їхньою зарубіжною церквою, визнала ” убієнного царя” Миколу -Другого- Кривавого святим. Разом з родиною. Але без розстріляних більшовиками лікаря Євгєнія Боткіна і трьох слуг. Цей факт красномовно свідчить про лукавство і вибіркове милосердя московських церковників: або всі безневинні жертви, або всі покарані ревтрибуналом законно.
Так і на іконі, символічно, в ореолі мучеників зображені лише цар з дружиною і царятами. На москві та в світі є різні релігійні обряди, що закликають віруючих покаятися за…” юзраду присязі дому Романових від 1613 року”. Український народ ніколи своїм катам не присягав і наша православна церква не повинна жодним чином зважати на політичні дивацтва московинів.
Хай би в Заліссі вигадували нові сюжети для іконографії. Однак ще Алєксій ІІ, а потім Гундяєв повеліли спаскудити царськими ликами українські церкви. Московський патріархат почав малювати на стінах новобудов Києво- Печерської лаври, що заманеться.
Коли ж держава спробувала навести порядок у церквах країни, почалися отакі відозви, як у Вишгороді:
“Дорогі брати і сестри!
Сьогодні вранці сталася трагедія, на світанку наш храм Свв Бориса і Гліба, було захоплено представниками ПЦУ, на чолі з нікому невідомим о. Віталієм.
(…)
Ми, як ЗАКОННІ (підкреслено автором) ВЛАСНИКИ нашої церкви, потрапити до неї не можемо… Навіть пред’являючі документи на право власності правоохоронним органам”.
У цій прокламації —брехливе все! Буквально! Отець Віталій — дуже відомий вчений та священник. Перш ніж зайти в храм, він поговорив (телефонно, увімкнувши гучний звʼязок, при численних свідках) з колишнім настоятелем — отцем Дімітрієм. Присутні чули, як співрозмовники обговорили порядок передачі храму і протоколювання всіх дій. Сторонньою обставиною виявилося те, що при храмі існував якийсь “благодійний фонд” і частина речей нібито належали йому.
Слід зауважити, що приміщення, насамперед, оглянули правоохоронці. Одразу виявилося: з церкви викрадено раку зі святими мощами. Їх повернули за кілька годин. Однак пізніше виповзли звинувачення, нібито з ікони зникли золоті хрестики на ланцюжках. Мабуть, активістам фонду закортіло з’ясувати обставини “пропажі” у правоохоронців.(…)
5.
13 вересня ц.р. на памʼятник княгині Ользі на Михайлівський площі, невідомі вдягли бронежилет. (“Обозрєватєль”). Напис повідомляє: “Їй потрібна броня!”
У липні 2023 року вибух рашистського снаряда пошкодив покрівлю, вікна та приладдя в херсонському Успенському храмі. Також в місті Херсоні ракета влучила в історичну памʼятку — Єкатєрінінський собор, де нібито захоронений князь Потьомкін.
18 липня уламки ракет зруйнували частину старовинної церкви в Одесі.
Як варвари поводилися загарбники на нашій землі. Слова Гундяєва про “южную вєтвь руского православія” виявилися обманом та прикриттям хижих намірів.
За статистикою, лише протягом року війни ворог пошкодив бомбами, дронами, снарядами майже 300 релігійних споруд в Україні. Освячена підлеглими патріарха Кіріла вбивча зброя, зруйнувала найбільше (90%) релігійних будівель УПЦ, тобто московського, “мишебратського” патріархату.
Є в Інтернеті проповідник — розвідник, відставний гебешний полковник, котрий сповідує могутність “жовтої раси”. Він журиться з того, що конгломерат етносів, помилково званий “росіянами” відривається від питомої культури. Його аргументи побутово прості: де пройшов Чингізхан, там їдять пельмені. Мовляв. у нас є “уральськіє пєльмєні”, “сібірскіє”. Ще чай. Не “кохве” і бургери, а чай та пельмені.
Зрозуміла мета агітатора: повернутися до лона “Золотої орди”, під китайську парасольку перед неминучою поразкою “імперії пельменів” у війні з “демократією римського права”.
“Понад ярком, понад ярком!” Так порадили мені привітні жінки з храму, спустився я з Ольжиної гори. Після Літургії на честь Воздвиження Чесного Животворящого Хреста, після проповіді отця Віталія, відчувалися піднесення і віра в краще.
6.
За київською Оболонню сховані чотири Вишгороди. Головний — не княжий посад, не джерело руського християнства, не історична перлина державотворення.
Найважливіший, умовний, Вишгород перед столичним Києвом — сучасна котеджна резервація мойсеїв, котрі повели українців пустелею, скориставшись “новими можливостями” після 1991 року.
Манни небесної людям ніхто не сипонув. Паляниць не розломив. А замість вина поставив сто цебер горілки —- сатанинської крові. Самі ж “очільники” досягли “успіху” завдяки політичному пристосуванству на державних посадах.
Тому водночас на українське суспільство звалилися кілька проблем. Включно з московським вторгненням і обумовленим поступовим занепадом державних інституцій. Дрібниць тут немає. Духовний розвиток народу — це також поле бою, де гинуть люди й церкви, міцніє чи знесилюється віра, триває болісна чи щира пожертва.
Митрополит Олександр (Драбинко) пише в книзі “Українська церква: шлях до автокефалії”: “…перебування Православної церкви в юрисдикції Москви призвело до того, що остання почала використовувати церковні структури як інструменти свого політичного впливу”. У передмові підкреслено, що “митрополит Володимир (Сабодан ієрарх УПЦ [МП] — прим. Автора) чудово розумів небезпеку подібного типу “релігійності” й докладав усіх можливих зусиль для того, аби убезпечити українську паству від цих явищ”.
Інший тепер митрополит. Отець Онуфрій ігнорує Гімн України. Його клірики хоч прямо не висловлюються на підтримку Гундяєва, але поминають того, хто освячував зброю вторгнення в Україну, а ще раніше вітав анексію Криму. Вони й свідомість вірян затуманюють та пригнічують. На прикладі поведінки прихожан храму Святих Бориса і Гліба у Вишгороді це добре видно. Поміж себе, в соціальних мережах їх не обурювало те, що храм осквернявся непотребом, його перетворено на бізнес-центр під прикриттям.
Жодного слова про покаяння, про молитовну єдність з ближніми, про християнське братолюбіє. Натомість почуєш, скільки за день “грішниць” приймає у себе вдома невтомний отець Дімітрій? Які сорти горілки та в якій кількості полюбляє “Паша- Мерседес”? Лихослів’я, плітки через особисту до іншої людини неприязнь, зла заздрість та глупа нудьга спокусили вже багатьох.
Ознакою тяжкої душевної хвороби є також байдужість до своєї церкви, до храму твоїх предків. Не повинно бути в ньому місця, хоч на ніготь, для ікони Миколи Кривавого.
Його коронували 14 травня (за старим стилем) 1896 року. Через шість днів цар повелів ощасливити підданих щедрими дарунками. Всім, хто прийде на Ходинське поле, безкоштовно наллють пива, видадуть торбинки з трьома пряниками, двома хустками, жменею цукерок.
Може ще щось — я забув… А-а, обіцяли пів фунта (200 г. — прим. Автора) копченої ковбаси. Народу зійшлося стільки, що більшість злякалася: царських дарунків не вистачить —натовп зімʼяв охорону, розгромив ларьки і задавив майже 1400 чоловік, а 900 покалічив.
Студентам-журналістам цей трагічний випадок залишив і веселий епізод з помилкою в тодішній газеті (“опєчаткою- очєпяткою та “одєл корову-ворону-корону”). Такі слова надрукували, висвітлюючи коронацію “Кривавого”, котрого білогвардійці з путіноїдами зробили “святим”.
Проти подібних духовних недуг лікують у міцній церкві. До оздоровлення українського православ’я закликають вишгородські священники ПЦУ. Адже в нашій країні, у нашій незалежній державі має постати єдина помісна Церква.
Храм всього українського християнського люду.
7.
УКРАЇНСЬКИЙ ХРАМ
НА ОЛЬЖИНІЙ ГОРІ
Коли московські князі зважилися не платити данину баскакам Орди, вони приладнали хрест над так званою “шапкою Мономаха” з тюркськими написами. Хто його вчитає, що там написано, а хрест — факт очевидний. Москва відмовилася давати ясак і ясир ординцям, навіть родатися з ними, хоча мала в керівництві нашадків Чингізхана. Натомість почала шукати “київських” родичів, з Рюриковичів.
Сьогодні вже прислужники московській церкві в Україні намагаються спекатися слідів своєї залежності від агресора та співпраці з РПЦ. Проте у їхній мові є прислів”я: “чорного кобєля нє отмоєш добєла!” Плями знати! Нині вони ще й криваві.
У ЗМІ є така інформація: “Ухвалення нової редакції Статуту про управління УПЦ МП у 2022 році, не призвело до розриву церковно-канонічного зв`язку цієї організації з РПЦ.
Київський окружний адміністративний суд визнав приналежність Української православної церкви (Московського патріархату) до складу Російської православної церкви. Про це повідомляє «Главком» з посиланням на рішення від 15 травня.(…)
Підтвердженням залежності УПЦ від РПЦ є факт того, що офіційна мережа сайтів Української православної церкви (єпархії, монастирі, кафедральні собори, храми) працює на вебресурсах, адреси яких зареєстровано в державі-агресорі — Російській Федерації”.
Ось тобі, бабо, і Юріїв день! Патріарх московський Кіріл не випускає зі смертельних “братніх” обіймів не лише народи, але й пінгвінів Арктики.
Як говорив реформатор Міхаіл Горбачов, “процес пошол!” Церковні громади всіх областей України обирають співпрацю з Богом та своїм народом. Від 2019 року, коли набрав чинності новий Закон, до структур Православної Церкви України влилися 1556 громад. 5 вересня їх стало на одну більше: віруючі храму Святих Бориса і Гліба з вулиці Калнишевського у Вишгороді повернулися до Церкви—матері.
Разом з людьми, котрі в ці важкі воєнні дні захищають Батьківщину та її християнську православну церкву пережито хвилюючі події. Хтось гарячкував, дехто не розумів, що відбувається. Проте є й ті, котрі не хочуть визнавати державу, її закони та органи правопорядку. Священники ПЦУ знаходять слова, що відгукуються добром в душі.
Пережив пророчу ніч, майже перед війною, вже не дуже гібридною. З 14 на 15 вересня, за Арабатською стрілкою, що вп’ялася мечем в захоплений хижими “іхтамнєтами” до 60-го її кілометра Посивашшя і Крим, палало крайнебо. Протуберанці вогню схоплювалися від Феодосії та вибухали огненними стовпами в Керчі, на Тамані та в Кубані.
Пожежа супроводжувалася не громом, а задавленим криком, наче спопелялися Содом з Гоморою, а земля стогнала в розпеченому повітрі.
Стоячи біля вікна, що вдивлялося в Азовське море, вбирав я цю картину в пам’ять не як міф з минулого, а як передбачення майбутнього.
Як від живого, чув застереження Єльцина: “Рассєянє будуть жить бєдно, но нєдолго…”
Ось вони за все й розплатяться! Хоча “іхтамнєт”, як і самих “расєян” — отой весь людський конгломерат степового Поволжжя й болотяного Зауралля кров’ю вихаркає кожне вбивство й мародерство в Україні. Усі, кого вразили віруси імперського шовінізму, проклянуть своїх знавіснілих поводирів, жоден з яких не був “рускім”, зате проповідував велич неіснуючого племені.
