Юрій Ковалів
Українська пісня й література формувала пасіонаріїв — легіонерів УСС, вояків УНР, оунівців, повстанців, в’язнів сумління, майданівців, добробатів, нині — СВУ. І це робиться з шкільної лави. Чи відповідають шкільні програми й підручники такій настанові? Наприклад, вивчення української літератури в 7-му класі нині починається з фольклору, з підручника О. Авраменка (К.: Грамота, 2020) поряд з аналогійними виданнями інших авторів.
Обстоювання чистоти української мови О. Авраменка заслуговують всілякої підтримки, але з його підручником — проблема, зважаючи на те, що дитина має відповідати на оцінку, тобто як написано і як вимагає вчитель.
Будь-які сумніви учня, власні думки, спроби верифікації здебільшого негативно позначаються на тій оцінці, не підтримуються в нашій освіті.
То кого ми виховуємо, що ж маємо? О. Авраменко ніде не наводить дефініцій народної пісні та її жанрових різновидів — соціально-побутової, козацької тощо, відбувається посиланнями на авторитет М. Гоголя.
Яке понятійне уявлення про них може мати школяр? Невже в соціально-побутовій пісні лише “відтворено життя наших пращурів”? Вона така архаїчна і не має жодного стосунку до нашої сучасності? Ніде не акцентовано мелічні особливості синкретичного жанру, що в такому разі видається вербальною абстракцією.
Інтерпретація козацьких пісень здійснюється з домислами й вимислами, накладанням довільних матриць на тексти, що не відповідають їх сутності, приписуванням їм того, чого в них немає:
«Саме в козацьких піснях досягають емоційної (?) вершини (?!) мотиви прощання з родиною та героїчної загибелі козака. Надзвичайно (?) романтично (?) відтворено проводи (?) Війська Запорозького в пісні “Ой на горі да женці жнуть…» Перед очима постає уявна картина, навіяна піснею: хвилюються зрілі хліба (?), женці жнуть пшеницю (?), а коли розгинають потомлені спини (?), то помічають (?) неподалік (?!) Військо Запорозьке; ось упізнавані усіма молодий (?) Дорошенко, а ось і бувалий (?) Сагайдачний з його постійними супутниками (?) — з тютюном і люлькою” (С. 9).
Всі добре знають пісню, відому в різних варіантах (один із них навів О. Авраменко), але де в тексті “зрілі хліба”, “пшениця”, “потомлені спини”, де зазначено, що женці “помічають” козаків, та ще й “неподалік”, чому Дорошенко “молодий”, а Сагайдачний — “бувалий”, чому тютюн і люлька в Сагайдачного опинилася в ролі “постійних супутників”?
Автор лишає поза увагою історичне зміщення персонажів, коли П. Дорошенко показаний раніше від П. Конашевича-Сагайдачного. І на це має бути пояснення, а не загальникове питання про гетьманів і народне ставлення до них.
Бракує основного в підручнику — мілітарних й державницьких талантів обох гетьманів, їх пасіонарного духу в протистоянні зовнішнім агресорам, дипломатичного хисту, усвідомлення сутності ентоментального буття.
Завдяки П. Конашевичу-Сагайдачному найпотужнішим стало Військо Запорозьке, засновувалася національна освіта, Київська колегія, відновилася митрополія, утверджувалося українське панування на Чорному морі, звільнялися бранці у Кафі й на узбережжі Туреччини, яка на той час була наймогутнішою Османською імперією, пострахом Європи, але побоювалася козаків, зазнала від них (при спілці з поляками) поразки під Хотином, де гетьман був смертельно поранений. А головне, що варто підкреслити під час московсько-української війни, розпочатої 2014 р., він ледве не захопив москву, допомагаючи польському королевичу посісти московський трон.
Варто було б нагадати трагічну долю П. Дорошенка, який так і не зміг об’єднати правобічну й лівобічну Україну через внутрішні чвари й московські провокації, опинився в засланні в Ярополчому.
В народній уяві вони обидва існують нероз’єднані в історико легендному часі тут-і-завжди, лишаються носіями лицарського етосу й героїчного чину, котрі, певно, невідомі О. Авраменку, чи він свідомо обійшов їх фігурою умовчування, а вони конче необхідні нашим дітям для формування повноцінної національної свідомості.
Похід Війська Запорозького не скидається на “прощання”, а на типову воєнну виправу, здійснюється паралельно з мирною працею женців. Де тут романтика?
Тютюн та люлька були обов’язковим “атрибутом” козака, який курив цілющі трави, корисні для здоров’я. Їх протиставлення жінці має жартівливий сенс, вказує не так на заборону її появи на території Запорозької Січі (хоча козаки поклонялися Пречистій), адже козачки на зимівниках володіли зброєю не згірш від чоловіків, могли боронити і себе, і дітей, яких виховували волелюбними й сильними, і господарство, яке вели. Вони часто мали рівні майнові й соціальні права разом з чоловіками, особливо сотничихи, полковниці й гетьманші.
Майже у всіх варіантах пісні вжито вираз “яром-долиною”, що вказує на просторове розташування женців й козаків, а не невиразне: “попід зеленою” [горою], бо які тоді можуть бути жнива на тій горі?
Є питання й до пісні “Стоїть явір над водою…”, присвяченій стражданню козака, змушеного покинути рідний край, опинитися поза межами повноцінного існування, поза основами іманентного буття, тобто, в позасвітті, потойбіччі.
Де там пафос, що його знаходить О. Авраменко? Невже в цих словах, що нагадують, можливо, жалобну пісню, тренос: “Звелів собі насипати високу могилу, / Звелів собі насадити червону калину: / — Будуть пташки прилітати, клювати їх, їсти, / Будуть мені приносити з України вісти”.
Чому б не звернути увагу важливу символіку явора (архетип світового дерева), води (джерело життя), пташок (душі), могили (зв’язок земного й небесного світів)? Невже діти не зрозуміють? Навпаки! Важко погодитися, що мати “не хоче відпускати сина на вірну смерть і сина, котрий намагається заспокоїти неньку” (с. 8).
Жорстокі слова пісні “Гомін, гомін по діброві…” спростовують фантазування автора: “Іди, синку, пріч од мене, / Нехай тебе турки вб’ють, / Нехай тебе огні спалять, / Нехай тебе звірі з’їдять, / Нехай тебе води втоплять”. Натомість її син, наділений вітальною магією, запевняє у своїй волі приборкувати лиховісні сили, адже, знаючи його, турки його не займають, огні від нього потухають, звірі — утікають, води — втихають.
Гордий, непокірний син не пристає на прохання матері вернутися, йдучи назустріч неминучому, запевняючи, що його “Змиють, мати, дрібні дощі, / А розчешуть густі терни. / В чистім полі травиченька — / Бо то моя постілонька”.
Страшна родинна драма мала би бути адекватно розкрита, що можливо за однієї умови, коли б автор підручника не фантазував, йшов не від всевідного себе, а від тексту (єдиний авторитет!), котрий підкидає відповідний ключ прочитання. І тоді б не сталося профанації козацької пісні.
