Володимир Іваненко
В Україні та і в зарубіжжі останнім часом активно обговорюється тема чергових президентських і парламентських виборів, час яких припадає на 2024 рік. Дивним чином це збігається з такими ж виборами і ряді ключових країн світу. Особливість української ситуації в тому, що Україна перебуває у стані формально не оголошеної війни, розвʼязаною проти неї Росією. Бути чи не бути цим виборам — ось у чому суть дискусій.
«У мене безліч претензій до нинішньої влади. Але в неї одна дуже важлива позитивна риса- легітимність. І президента і цей парламент обрали на демократичних виборах.
Організувати і провести адекватний вияв народовладдя нині, в умовах повномасштабної війни, окупації значної частини території, відсутності мільйонів виборців в Україні – неможливо.
Відтак буде безліч підстав не визнавати результат виборів. Країну розриватимуть не лише гарячі суперечки під час кампанії, але ще сильніше протистояння після її завершення.
І ще один дуже важливий момент, який підважуватиме легітимність нової влади. В її обранні, а тим паче в участі у новій владі за результатами виборів не зможуть взяти ті, хто нині мають найбільшу довіру у суспільстві – Збройні сили України. Значна частина захисників не зможуть проголосувати і за жодного з них не зможуть проголосувати українці».
* * *
Володимир Вʼятрович має рацію: в умовах війни (щоправда, офіційно не оголошеної) неможливо провести нормальні вибори і президента, і Верховної Ради, хай навіть Конституція й уможливлює їх.
Проблема, як на мене, тут не так у виборах, як у взаєминах між владою і суспільством та між суспільством і владою.
Користуючись станом війни, тим більше офіційно неоголошеної, влада поводить себе дивно по відношенню до суспільства, усе більше й більше набуваючи рис і якостей авторитарно-тоталітарної. Проблема загострюється через те, що при цьому влада усе більше й більше проявляє свою некомпетентність, і ми всі це бачимо у діях президента, уряду, законодавців та суддів.
У свою чергу, суспільство в масі своїй залишається інфантильним, неструктурованим, з низьким рівнем національної свідомості й громадянської зрілості. Ми бачимо це передусім по тому, як люди ставляться до тих, хто ризикує своїм здоровʼям і життями, проливаючи свою кров на фронті. Цей тривожний показник, на жаль, не перекривається жертовністю тієї частини суспільства, яка допомагає ЗСУ волонтерством і щедрими пожертвами.
Найбільша ж біда суспільства в тому, що воно й за мирного часу не було здатне контролювати свою владу, а в умовах війни ця неспроможність проявляється особливо гостро.
Соцмережі дають нам змогу «міряти температуру» й спостерігати за тим, як поводить себе українське суспільство, як воно бодай пробує справляти вплив на владу, і висновки з цих спостережень вельми невтішні. Суспільство в Україні та в діаспорі, як воно проявляє себе в соцмережах, — це суцільний безмежний, безкінечний і безупинний базар.
Справедливо нарікаючи, що інформаційний простір України, монополізований владним телемарафоном, у якому одноосібно господарює офіс президента України (навіть не сам президент як верховний головнокомандувач), суспільство, однак, не робить жодних зусиль для створення альтернативної добре структурованої й компетентної україноцентричної системи ЗМІ або хоча б пулу ЗМІ і блоґів.
Через брак бодай пулу україноцентричних ЗМІ і блоґів в українському інформаційному просторі практично стоїть тривожне затишшя, в якому час від часу озиваються україноцентричні (україномовні) блоґери із своїми переважно історичними, культурологічними чи якимись іншими матеріалами, які, за визначенням, не створюють навіть фрагментарного (панораму навіть не йдеться) уявлення про те, що відбувається в Україні і з Україною.
Серйозні «українські» блоґерські баталії в умовах війни Росії проти України відбуваються в… російському інформаційному просторі. Я взяв «українські» в лапки тому, що ці блоґери формально позиціонують себе українськими, але мовлення їхнє виключно й принципово російськомовне. Характерні приклади: Дмітрій Ґордон, Денис Єлисевич і, на жаль, дуже багато інших.
Свідомо чи несвідомо, ці люди, серед яких чимало професійних журналістів, заради збільшення своєї авдиторії (зокрема, й за рахунок росіян та російської діаспори) й монетизації своїх блоґів працюють не для українського суспільства як інструмент формування й вираження громадської думки, а для тієї частини суспільства, яке лише умовно вважає себе українським, а насправді таким і не є. Ну, мовляв, «какаяразніца».
В умовах війни та і взагалі в історичній перспективі «разніца», звичайно, має значення. Принципове значення. І якщо журналіст чи блоґер не усвідомлює цього або, усвідомлюючи (є й такі), нарочито обирає мовою свого мовлення російську, він мимоволі перетягує споживачів свого інформаційного продукту в російський інформаційний простір, затримує своїх читачів/слухачів/глядачів у чужому інформаційному середовищі, де ці люди мимоволі споживають і продукти уже власне російських ЗМІ й бооґерів. Останні, на жаль, професійніше й майстерніше роблять свою справу і ненавʼязливо капають на мізки несвідомих і громадянськи незрілих українців.
Навіть ті російські ЗМІ й блоґери, які перебувають в опозиції до влади в Росії, які оголошені «іноземними аґентами» в РФ або й витиснуті за межі Росії та працюють в країнах Європейського Союзу, в Канаді та США, на превеликий жаль, залишаються імперськими за своїм ідейно-тематичним спрямуванням і через це не розуміють та й не хочуть розуміти природу війни Росії проти України. Російськомовні «українські» журналісти і блоґери в масі своїй також не усвідомлюють природу цієї війни.
Що незалежні україноцентричні ЗМІ і блоґери можуть справляти свій вплив на владу в Україні навіть чи особливо в умовах війни, ми можемо довести власними прикладами. Через пару тижнів після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, 12 березня 2022 року, було оприлюднене Звернення, ініційоване Орґанізаційним Комітетом Руху Світового Українства, у якому висловлено ряд принципових вимог до президента, Верховної Ради й уряду України, а також до глав держав, урядів і парламентів країн світу.
Президент, Верховна Рада й уряд України прислухалися до окремих вимог, висловлених у цьому Зверненні, про що я писав докладніше. Тут я хочу звернути увагу лише на один факт, який останнім став каменем спотикання у нинішній фазі війни Росії проти України. У нашому Зверненні другим пунктом після вимоги «офіційно оголосити РФ державою-терористом» (що було зроблено, хай і з запізненням) була вимога «не йти на будь-які переговори з аґресором, поки останній російський солдат не покине територію суверенної України».
Коли ми висували цю вимогу, президент України Володимир Зеленський, Верховна Рада й уряд України, як відомо, ініціювали переговори з РФ, які відбулися спочатку в Бєларусі, а потім у Туреччині. Переговори виявилися безрезультатними. Потрібен був час, щоб Зеленський зрозумів безперспективність переговорів з РФ і щоб наша вимога стала частиною його риторики: у своїх виступах і відеозверненнях Зеленський по суті почав повторювати формулу Звернення. А 30 вересня 2022 року відповідно до рішення РНБО України указом президента України було констатовано «неможливість проведення переговорів з Президентом Російської Федерації В.Путіним».
Прикметно, що громадська думка і в Україні, і в політичних колах на Заході цей факт фігурує як законодавча заборона будь-яких переговорів з Росією, що, у свою чергу, стало частиною наративів і передвиборної риторики в Євросоюзі та США, де зараз активно мусується ідея посадити Україну за стіл переговорів з Росією, оскільки такі переговори зіграли б вирішальну роль для певних політиків на виборах у країнах Заходу.
У звʼязку з цим західні ЗМІ налаштовують громадську думку своїх країн в залежність від політичної конʼюнктури щодо подальшої підтримки України у війні з Росією, з одного боку, а з другого — щодо збереження РФ субʼєкта, тобто недопущення її розпаду внаслідок перемоги України. Це — надзвичайно критична й ризикована політика, заснована на абсолютному нерозумінні і політичним істеблішментом, і засобами масової інформації природи війни Росії проти України.
Через те, що ні політикум, ні ЗМІ в самій Україні не усвідомлюють природу війни Росії в Україні, Україна як держава не пояснює цю природу світові й не переконує світ у важливості повної і остаточної перемоги України у цій війні, яка має закінчитися капітуляцією РФ і її керованим розпадом.
Тому в донесенні цієї думки до урядів і суспільств країн світу вирішальну роль мали б відіграти незалежні україноцентричні ЗМІ й блоґери через формування українського інформаційного простору та його взаємодії з інформаційними просторами країн Європи, Північної Америки та й інших континентів, де є потужні українські діаспори. Це не так і важко було б зробити, якби незалежні україноцентричні журналісти і блоґери обʼєднали свої зусилля й почали діяти спільно як Українська Світова Інформаційна Мережа.
17 вересня 2023 р.
