Про природу інфантилізму в українському суспільстві
Василь Голобородько
5.3.3.ТОЙ, ХТО МОЛОДИЙ: ДУРНИЙ (ДУРІЄ: КРАДЕ)
5.3.3.1. Ознака природна дівчинки-підлітка / семилітки / півдівки “бути тим, хто молодий: дурний (дуріє: краде)” в українській міфопоезії:
Лексема “красти” у нашій мові має наступне значення: Нишком привласнювати чуже (СУМ, 4, 328).
Як природна ознака підлітків “бути тим, хто молодий (дуріє: краде)” – це метонімія (синекдоха) – видове замість родового – базисної ознаки “бути тим, хто молодий: дурний” / “бути тим, хто дуріє (краде)” у значенні “бути тим, хто молодий”. Ознака “бути тим, хто краде” стосується молоді, яка із традиційного погляду українців іще не люди, якими стануть тільки після одруження, стануть повноцінними членами громади (соціуму), в якому діє інституція обміну між членами громади (соціуму).
Метасеміотичний потенціал міститься у метонімічному відношенні мж значенням лексеми “дуріти” та значенням лексеми “дурний”: у ПВ казкового мотиву актуалізоване та конкретизоване значення лексеми “дуріти (красти)”, а в ПЗ цього ж мотиву міститься значення / метазначення лексеми “дурний”.
Еквівалентне нашому слову “дуріти” російське “дуреть”, яке має два значення, але вони не збігаються із значенням нашого слова (1. Тупеть, глупеть. 2. Приходить в состояние одури – Толковый Словарь Ожегова), бо є неперехідними формами дієслів, які містяться у значеннях російського слова “дуреть”, на відміну від перехідної форми нашого слова, тому стосується різних вчинків (безглуздих, необдуманих), притаманних саме дітям.
Конкретизація ознаки “бути тим, хто дуріє (краде)” уже присутня у мотиві колискової пісні “хустину краде дівчиа, робить із клаптів кукли (ляльки)”:
“Ой, ну, люлі, котку,
не лізь на колодку,
бо заб’єш головку,
та буде боліти,
нічим завертіти:
нема ні платочка,
нема ні листочка,
одна була хустина,
та й ту вкрала дівчина,
на кукли подрала –
кукол наробила,
хлопців наманила,
а хлопці, молодці,
кукли попалили,
дівчат попобили”
(Милорадович, 1897, с. 46).
Діти, “ті, хто крадуть”:
“Діти влізли в сад і крадуть груші” (Україна сміється, с. 327).
Хлопці-підлітки крадуть у чужих садках садовину: груші, яблука або кавуни на чужих баштанах.
Прокляття, яке мовила жінка до хлопця, що вирвав у неї в саду яблок і з’їв у неї на очах:
“Що-с іззів, аби-с того видихав!” (Етногр. зб., ХХІІІ, с. 187).
Нишком привласнюють чуже і парубки:
“А чоловік був у дворі і почув, що у саду хтось яблука трусе і побіг туди, Ото він… прогнав парубків із саду…” (Тарасевський, 258).
Молодь, йдучи на вечорниці, крадуть у себе вдома, у своїх рідних батьків, якісь харчі, курку і т. ін., для приготування спільної вечері. Батьки знають про таку заведенцію, бо колись і вони так чинили, тому не сварять своїх дітей і не перешкодають їм так чинити: “Кожна дівчина приноить із собою що-небудь із харчів: муку, яйця, сир, іноді навіть курку на юшку” (Вовк, с 232).
“В Ковельському повіті справляють Купала так: звечора хлопці украдуть де-небудь солом’яника (великий кошик, плетений з соломи; завбільшки з велике барило; в нього зсипають збіжжя і борошно) старого, – власне крадуть, бо просити не годиться”.
(Житє і Слово, 1894. т.1, с. 276).
Етнолог Василь Балушок в оній із своїх наукових статей про природну ознаку молоді “бути тим, хто краде” відзначає наступне: “До звичайних парубоцьких бешкетів належали крадіжки. Крали дрючки з парканів на дрова для вечорниць, а також солому для спільної ноівлі. А ще парубки викрадали в хазяїв мед, сало, фрукти і овочі, курей, гусей і навіть свиней, баранів чи овець для вечорничних складок, а той і просто для спільної вечері. При цьому хлопці частенько залазили до чужих комор, а спустошуючи баштан, могли налякати й побити сторожа. Т. Рильський писав: То нападуть вони на якийсь сад чи баштан, не соромлячись при нагоді підлякати, а то й відлупцювати сторожа, заріжуть десь бродячу гуску і т. ін.” (Рильський Т. Д. До вивчення українського народного світогляду. – С. 109)”. (Балушок, с. 83).
Хоч молодь, яка відвідує вулицю / вечорниці / досвітки, уже доросла (бо інакше не виконувала б ці обряди), але з метою недопущення у традиційному суспільстві повного дорослого коїтусу аж до весільного субобряду “комори”, вона (молодь) моделюється як підлітки, яким дозволяється порушувати деякі Звичаї традиційного соціуму / громади, у тому числі й конкретизувати природну ознаку підлітків, як також і ознаку дівчинки-підлітка / семилітки / півдівки “бути тим, хто молодий: дурний (дуріє: крад)е”. У модерному суспільстві за подібну поведінку існує покарання, навіть кримінальне.
Дитяча гра “У зайчика” містить мотив крадіжки у нейтральному, навіть позитивному значенні:
“Зайчику, зайчику, де ти бував?”
“У млині, у млині”.
“Що ти видав?”
“Сім міхів горіхів”.
“Чом ти не вкрав?”
“А я ж був украв, та нагнали кралчики,
Та побили пальчики,
А я був утік
Через попів тік,
Та через колоду,
Та впав у воду” (Милорадович, 1897, с. 57).
У наших казках присутні мотиви, в яких говориться про покарання на тому світі тих людей, які дозволяли собі щось украсти.
Герой казки потрапяє на той світ і бачить:
“…Ткач несе скоти (звої) полотна та клубки на плечах, віддає газді, а той не хоче.
“На тобі, мині важко носити”.
“Не хочу, што-с узів, тримай собі!”
(…)
Один несе ворині на плечах, плаче, верже перед другого і каже:
“На, бери, най я се ношу тілько!”
“Я не беру, йік єс украв, то носи собі…”
(…)
Брама залізна, се до пекла, а душі в пеклі гріхи відпокутовували: тот ткач, що носив полотно, він крав клубки людські, , тот другий крав ворині…
(Шухевич, 37).
Ознака “бути тим, хто молодий: дурний (дуріє: краде)”актуалізується та конкретизується під час святкування передноворічного дня Маланки:
“Пурубки і дівчата” пробуют счастья в этот вечер особенным образом.
Они ходят по соседям и, в шутку, воруют разные вещи и только на другой день возвращают их за “могорич”.
Особенно “дівчата і парубки” стараются украсть что-либо друг у друга.
Если “парубкам” удается украсть у девушек больше вещей, то они подсмеиваются над девушками говоря:
“Не будете мати щастя в сім року, бо ніщо парубоче не влізло в дівочу руку”.
Желая выручить свои вещи, “дівчата” покупают “паробкам” водки, а последние нанимают “танці”, т. Е. платят музыкантам.
Таким образом гуляют целый вечер.
Нужно заметить, что в этот вечер молодежь и пожилые веселятся совершенно отдельно: в одно хате девушки и парубки, в другой мужчины и бабы…(Чубинский, 3, 482).
Ознака “бути тим, хто молодий: дурний (дуріє: краде)” актуалізується та конкретизується також у весільному обряді. Про це мовиться у весільній пісні, яка співається в епізоді, коли забирають молоду з дому її батьків і везуть до дому молодого:
“Бережіться – воротечка упали,
ми у свата дочку украли,
будем швидше убираться,
щоб з дочкою не пойматься”. (Милорадович, 1897, с. 16).
5.3.3.2. Ознака природна дівчинки-підлітка / семилітки / півдівки, яка метафоризується / симфоризується персоніфікується героїнею казки, “бути тим, хто дурний (дуріє: краде)” у казковому наративі.
“А вона як зачала ходити, зайшла аж в царський ліс.
Досить того, що ходила кільканадціть місяців, аж наостанок зайшла до царського огруда, де недалеко коло того ліса був.
А в тім огруді були дужи дорогі яблука, що но для цара тремали.
І вона собі бувало зірве єдно ябко – і іде до того льоху, де все сиділа, бо то недалеко було від того льоху до того саду.
Досить того, що цар довідався, що щоночі не стає по єдному яблуку.
І наказав дужи строго тим садівникам, щоби конечни злапали того, щото ті яблука рве.
Але вони не могли допельнувати.
Допіро, цар казав дати сто людий на ніч і щоби конечни достерегчи, хто то такий обриває тоті яблука.
“Бо як, – каже, – не достережете, то вам всім голови постинаю!”
Вони як зачали пельнувати – і зловили єї”.
(706 Левченко, 562).
У наведеному уривку казки лексема “красти” не експлікувалася у тексті, але зміст мотиву повністю збігається із значенням її: “нишком привласнювати чуже”, тому лексема “красти” тут присутня імпліцитно.
5.3.3.3. Ознака природна (синекдоха) – частина замість цілого – дівчинки-підлітка / семилітки / півдівки, її незайманості, черчичка, який метафоризується / симфоризується персоніфікується героєм казки, “бути тим, хто молодий: дурний (дуріє: краде)” в казковому наративі:
… Пройшов він царину, дивиться – аж стоїть хатка.
Він молитву сотворив.
Одчинила двері стара баба.
“Слихом слихати, Сухобродзенка Івана у вічи видати!”
“А що, – каже, – бабуню, чи не знаєш ти Білого Полянина?”
“Як, – каже, – не знати мені, коли я його баба, а нащо він тобі?”
“Я хочу взяти собі у нього прекрасную Настасію собі за жону”.
“Помагай тобі, Боже!”
“Пойдіть, бабусю, і розпитайте її, коли він із дому поїде і скажіть їй, що приїхав такий-то й такий і хоче тебе вкрасти”.
Пошла баба.
Приходить до неї і каже:
“Прекрасная Настасія, приїхав, – каже, – великий, славний богатир Сухобродзенко Йван і хоче тебе собі за жону вкрасти!”
“Боже, – каже, – йому поможи, я давно сама того хочу”.
“А де ж твій муж?”
“Поїхав, – каже, – на польован’є, скажи йому, коли він має час, нехай зараз доїжджає і забирає мене”.
Приїхав той, забрав її, заплатив бабі і поїхав.
Їде він, їде – приїзжає в десяте царство.
Білий Полянин вертається з польованя.
Б’є свого коня тисаком між уші:
“Ну, – кричить, – скорій до Прекрасної Настасьї на чай поспівай!”
Кінь до нього говорить:
“Пане любий, пане милий, уже Прекрасної Настасьї немає”.
“А де ж вона?” – каже Білий Полянин.
“Сильний богатир Сухобродзенко Йван украв”.
“Нічого, мій коню, – каже, – ще ми приїдемо, насіємо жита, жито виросте, нажнемо, намолотимо, наваримо пива, нап’ємось і поїдемо доганять, тоді й доженемо”.
А кінь тільки на трьох ногах.
Приїхали додому, зробили так, як казав Білий Полянин.
Послі погнався у погоню й догнав Сухобродзенка і отняв прекрасну Настасію, а його порубав, посік на капусту і коня його так же порубав.
(…)
От входить він у хату і каже:
“Здорова була бабусю!”
“А, здоров, Іване Сухобродзенку, а я вже думала, що ти не живеш на світі”.
“Ні, – каже, – бабусю, живий, піди-но і спитай Настасії, коли не буде Білого Полянина дома, то я вже тепер її украду, скажи їй, що Білий Полянин не мене посік на капусту, а куль соломи”.
Пішла баба і каже:
“Приїхав, – каже, – Сухобродзенко Йван”.
“Як, – каже, – приїхав, аже ж його Білий Полянин на капусту посік?”
“Ні, – каже баба, – то не його, а куль соломи, він питається тебе: коли Білого Полянина не буде дома, щоб тебе вкрасти?”
“Скажи йому, бабусю, що тепер саме времня, бо його нема дома – поїхав на польованє”.
Приходить баба до нього і каже йому.
От він – на коня да й туди.
Взяв Настасію і утік з нею.
Вертається Білий Полянин з польованя, поганяє свого коня й каже йому:
“Ану-бо, поспішай хутній до Настасії на чай”.
“Гай, гай, – каже кінь, – нема чого нам торопиться, бо вже твоєї Настасії Прекрасної нема і не буде, бо украв славний , могущій богатир Іван Сухобродзенко”.
“Як, – каже, – Іван Сухобродзенко – я ж його на капусту посік”.
“Ні, – каже кінь, – це ти не його посік, а куль соломи”.
“Ну, – каже, – нічого те, нехай утікає, а ми ще виоремо, посіємо жито, вижнемо, зберемо, змелемо, наваримо пива, нап’ємось і тоді поїдемо, й доженемо, й отберемо Настасію”.
“Ні, пане мій любий, як думаєш доганять, то їдьмо зараз, бо потім буде вже не пора, бо в нього тепер кінь – мій рідний брат”.
“Коли так, то їдьмо, я ж йому покажу, як чужих жінок красти”,
Поїхали.
Той кінь летить вище дерева стоячого, а він його між ушей тесаком б’є і все поганяє.
От уже доганяють, от доженуть.
Тілько Сухобродзенків кінь обертається до свого брата, коня Білого Полянина, і говорить йому:
“Невже ж, – каже, – брате мій милий, ти проти мене пійдеш, а ми ж, – каже, – сини їдної матки”.
“Що ж, – каже йому той, – я буду робить, коли він мене між ушей тесаком б’є!”
“Підніми, – каже, – ти його під оболоки да струси там, то він і пропаде”.
Підняв той Білого Полянина під оболоки, струснув, упав той на землю і геть розбився.
І полізли з нього гади, змії, жаби, ящірки – і всяка нечисть.
Сухобродзенко взяв його коня і поїхав.
Це вже додому поїхав, до батька”.
(3022 Чубинский, ІІ1, 80).
… Ходили пущами, лісами, аж уздріли одного вечера посьвіт у лісі далеко.
Хлопец лишив сестру, а сам пішов ид тому посьвіту.
Приходит, а там великі двори на дванайціть дверий – двері не позамикані.
Він підгльинув, заліз усередину, а там усьикі їди, питьи, нема нікого, но стара баба на печи.
Вин закрав си та й украв пальиницу хліба и фльишу питьи.
Поніс то сестрі та й каже:
“Ти їж сесе та пий, а я йду, може би-х ше шос украв їсти…”
(315 Шухевич, 55).
…От і поїхали вони далі: старший по тій дорозі, що сам буде ситий, а кінь голодний, середульший по тій, що сам буде голодний, а кінь ситий, а менший, дурень, по тій, що вівк коня з’їсть.
Тільки що менший трохи проїхав, іде вівк назустріч його і каже:
“Злізай з коня, я його з’їм”.
От дурень, нічого робити, узяв сідло на плечі та й пішов собі дорогою, а коня покинув, коли доганяє його уп’ять той же самий вівк.
“Сідай, – каже, – на мене і кажи, куди тебе везти?”
А дурень йому у одвіт:
“Вези куда сам знаєш”.
От і привіз його вівк у великий ліс, а в тім лісі, посеред його, стояла хата велика, біля теї хати стоїть стовп, на ствпі висить клітка, а у тій клітці сидить птиця, така, аж сяє.
От дурень, як уздрів єї тай каже вовкові:
“Як би мені украсти цю птицю?”
“Іди, – каже йому вівк, – та полізь по стовпу, та не берись за верьовочку, а прямо бери клітку”.
Пішов дурень, зліз на стовп та замість клітки і зачепив рукою верьовочку, коли це дзвоник – дзень-дзень!
Вибігають сторожі, що стерегли птицю, та до його:
“Чого тобі треба?”
“Хотів, – каже він їм, – птицю украсти”.
А сторожі і кажуть йому:
“Це не простая птиця, а жар-птиця, коли хочеш, щоб ми тобі дали, приведи нам коня до половини золотого, до половини срібного”.
От і пішов від них дурень, а вівк і питає його:
“Де ж птиця, що ти хотів украсти?”
“Нема”, – каже дурень.
Розказав йому усе, як було, і що треба привезти коня до половини золотого, до половини срібного.
“Сідай же, – каже вовк, – швидше та поїдемо”.
Сів дурень на вовка і поїхали.
Їхали, їхали, от вовк і привіз його уп’ять таки у ліс, а в тім лісі стоять усе каменні конюшні, а в конюшнях іржуть коні.
От вівк і каже дурневі:
“Іди ж у оцю конюшню та бери первого коня, та не за вузду, а за гриву”.
Пішов дурень у конюшню та й забув уп’ять, що йому приказував вівк, бере коня за вузду, а удила тільки – брязь-брязь!
Тут зараз і вискакують сторожі та до його:
“Чого тобі треба?”
“Хотів украсти коня”.
“Е, привези нам баришню, що живе за сім верст відсіль у дубовім гаю, тоді возьмеш коня”.
З тим і пішов дурень від них.
Прийшов до вовка, а він його і питає:
“Де ж кінь?”
“Нема!”
Та й розазав йому, як було і чого потребували від його сторожі.
“Сідай же швидче та поїдемо”, – каже вовк.
От поїхали, вівк і привіз його уп’ять у гай дубовий.
Коли дивиться – аж по горі ходить баришня з дівчино, своєю, значить, слугою.
“Іди ж, – каже йому вівк, – до теї баришні і скажи їй, що тобі дуже хочеться води пити, нехай вона пошле ту дівчину за водою, а ти бери єї скорійш на оберемок та й неси до мене”.
От пішов дурень до баришні та й просить її:
“Пішліть, баришня, за водою, дуже пити хочеться”.
Вона, почувши це, стала просить його зайти у хату, він відказується, що йому не можна зайти.
“От візьми та й пошли дівку по воду”.
Та і послала, а дурень тоді як ухопить єї на оберемок та мерщій до вовка, сів на його і полетів, як птиця, навтіки.
Прибігли до того міста, де він украв коня половина золотого, половинв срібного, вівк став та й каже йому:
“Я ж перекинусь баришнею, а ти мене відведи і віддай сторожам, та як візьмеш у них коня половина золотого, половина срібного, то сдай на його та й їдь швидче по цій дорозі, що до жар-птиці, я дожену тебе”.
От так і зробили, вівк перекинувсь баришнею, дурень узяв його подвів до сторожів та й проміняв на коня – половина золотого, половина срібного.
Потім посадив на коня баришню, ту, що вкрав собі, сів і сам та й поїхав тим шляхом, що йде до жар-птиці.
А сторожі узяли ту баришню, що він зоставив їм, принесли їй яблук, ягід і усього-усього та й давай годувати.
От наївсь наш вфвк та й каже їм:
“Випустіть мене трохи погуляти”.
Вони й випустили його, та тільки що випустили, він зараз і перекинувсь вовком, вони не здріли й як, та й побіг собі скільки видно, тільки курява знялась.
Біг-біг він, а далі й наганя дурня аж там уже, де була жар-птиця, та уп’ять і каже йому:
“Я ж уп’ять перекинусь конем, а ти відведи мене і віддай сторожам, та як возьмеш жар-птицю, то сідай на коня та й їдь аж до теї дороги, де ти розпрощався з братами, та й підождеш мене, та тільки не спи, а то брати уб’ють тебе”.
Дурень так і зробив, як казав вівк: виміняв жар-птицю, сів на коня, взяв баришню та мерщій і дременув…
(550 Чубинский, ІІ1, 77).
Був собі цар і цариця, да був у їх син.
Да взяли, той цар і цариця, да й померли, тільки остався син.
Але той син не схотів царувать да й утік, да пішов шукать такого, щоб навчив його хитрувать і красти.
Іде той царевич да й іде, от стоїть у ліску хатка – він зайшов у ту хатку.
От там чоловік обідає, зараз той чоловік посадив його обідать да питається:
“Куди ти ідеш?”
А він йому каже:
“Піду шукать такого, щоб навчив мене красти”.
А той чоловік каже:
“Ну, ось як пообідаєш, да що я тобі загадаю, да ти теє зробиш, да підеш зо мною красти”.
Ото вони пообідали, перехрестились да повдягались, а той чоловік каже:
“Ну, ходім на озеро, да як виймеш із-під дикої качки яйце, щоб вона не почула, да будеш добрий злодій”.
Він пішов і виняв яйце, качка й не почула, тоді той чоловік каже:
“Ну, як ще підложиш під неї так, щоб не почула, да вже будеш лучший злодій за мене”.
Він узяв да й підложив: качка й не почула, тоді той чоловік каже:
“Ну, ходім тепер красти”.
А той царевич каже:
“Зараз ходім да обікрадем теє казначейство, де я був царевичом”…
(950 Чубинский, ІІ2, 80).
У наведеному уривку казки лексема “красти” експлікувалася у тексті.
5.3.3.4. Скасування ознаки природної дівчинки-підлітка / семилітки / півдівки “бути тим, хто молодий: дурний (дуріє: краде)” під час виконання весільного субобряду “обмін подарунками”.
Скасування названої ознаки – обмін: обмін хлібом на сватанні: “После они (батьки нареченої) обращаются к сватам и говорят:
“Ну, оставляйте ж, добрі люде, хліб, а ми посовітуємось з добрими людьми, а тоді перекажем, як буде”.
Это называется “хліб обмінять” (Чубинский, 4, 64).
…Як побалакають старости з батьком і з матір’ю, тоді встають з лави і йдуть додому.
А батько дівчини каже:
“Подождіть же, я гостинець дам”.
Поцілує хліб і подає старостам.
Як батько хоче оддать дівчину за того парубка, то перемінить хліб, а як не згоден оддать дівчини, то той же самий хліб, що старости дали, оддає назад.
Тоді вже старости і знають, чи оддасть батько свою дочку за їх парубка, чи ні.
Старости беруть той хліб, що батько дівчини дав, поцілують його і один з старостів положить хліб собі за пазуху.
Це зветься “обміняти хліб” (МУРЕ, 113).
В традиційному соціумі (в громаді дорослих людей) за Звичаєм панує обмін – для неодружених парубка і дівчини вже на сватанні: вербальний обмін – обмін вітаннями та “законними речами”, акційний обмін – обмін хлібом, коли свати після позитивного сватання отримують хліб батьків нареченої, а хліб батьків нареченого залишають у батьків нареченої.
У весільному субобряді “сватання” беруть участь сторона парубка (черчичок) і сторона дівчини (дівка). Парубок на сватанні бере у тому обміні участь, метонімічно – за суміжністю – як пов’язаний зі своє стороною.
Лексема “мінятися” у нашій мові має наступне значення: чим. Робити взаємний обмін; обмінюватися (СУМ, 4, 744).
Скасування названої ознаки спостерігається у весільному субобряді “обмін подарунками”:
… Посадивши молодого з молодою за стіл, дружко дарує рідню.
“Старосто, пане старосто!”
“Ріді послухать!”
“Ми прийшли до пана свата з гостинцем, благословіть на прийтелів роздать”.
“Боже, благослови!” – відповідає староста тричі по тричі.
Батько підходить до стола, свашка подає кошіль, старший дружко виймає подарки і кладе на тарілку, котру підстарший дружко держить і на котрій розносить подарки рідні.
Кладучи подарки, старший дружко промовляє:
“Хрещеному батькові суконниї онучі (або лише пряник)!”
Підстарший дружко повторяє сі слова і подає гостеви онучі і пряник.
“Хрещеній матери черевики!” – промовляє знову старший дружко.
Підстарший повторяє:
“Хрещеній матери черевики!” – і подає подарок.
“Молодої братові пояс або онучі!”
“Молодої сестрі колач!”
“Молодоїтітці колач!”
“Молодої дядькові колач!”
Обдарувавши всю рідню, дружко кладе на тарілку бублики та обносить усіх молодої дружок, котрим роздає по парі бубликів кождій.
Роздавши подарки, дружки питають ся:
“А що, панове, чи доволні од нашого батька й матери хлібом і подарками, чи нема жалібщика?”
“Доволні усі!”
“Тепер же за наші подарки давайте нам оддарки”.
“Зараз!”
Батько молодої подає зразу по чарці горілки молодим, при чому чарку треба подавати, обгорнувши руку хусткою.
Молоді беруть чарку теж кожде обвивши свою руку хусткою, й надпивають по-трошечки.
Поїзжан частують голими руками.
Мати стоїть на “полу” й подає звідти дружку на тарілку свої “оддарки”: зразу молодому хустку, що взявши хустку, доконче мусить покласти на тарілку яку-небудь монету.
Потім подають подарки иньшій молодого рідні та поїзжанам.
Усі подарки: пряники, коровай, колачі й т. и. треба брати з тарілки не голою рукою, а обгорнувши її хусткою і за подарки вимовляти оддарки.
Дружки співають:
Решето тараточе,
да чогось воно хоче?
Червоного золотого
з нашого молодого!
(МУРЕ, ІІІ, с. 124-125).
Була повна скринка,
тепер половинка:
Марусина мати
стала роздавати!
(МУРЕ, ІІІ, с.125).
Спасибі тобі, моя ненько,
шо ти мене пробужала раненько,
учила прясти тоненько,
учила ткати густенько,
на тихому Дунаєчку білила,
усіх пишних бояр дарила.
(МУРЕ, ІІІ, с.125-126).
Скасування названої ознаки спостерігається також у післявесільному субобряді, який називається “циганщина”:
“(В вуивторок). Хто хоче з родні гулять в весіллі, той прибирається заздалегідь і зазиває до себе весільних, а поутім уже, як обуийдуть усіх, починаюьб циганить: убіраються циганами, циганками, москалями, жидами, іноді з чоловіка роблять жуинку, а із жуинки чоловіка, чоловіка завивають в намітку, одного роблять церуовним старостою й дають йому капшук з дзвонком, а другому – карнавку і йдуть тоді всі до сусідуив, до родні і цілим гуртом обійдуть так хат тридцять з музиками і циганять: !цигани” да “москалі” крадуть, “жиди” переводять, а друші на церкву да на сирітські діти просять. Попереду ідуть, просять, а ззаду ідуть, крадуть. Все, що випросять або вкрадуть, несуть до батька молодого. Тут все те продають, а туиї, що крадуть да просять, самі ж і купують, все переводять на гроші. Найбільше крадуть муку, гречку, жито, кури й гуси. Курей і гусей не продають, а ріжуть і їдять самі, як п’ють горілку”. (Чубинский, 4, 580).
Ознака “бути тим, хто молодий: дурний (дуріє: краде)” актуалізується та реалізується також в інших казкових сюжетах: 3022, 315, 327 В; 1525 А та ін.
Ваша підтримка журналу «Україна» дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на журнал «Україна». Дякуємо!
