Анатолій Матвійчук
Учора, в день премʼєри, було надзвичайно важко писати на цю тему — сильні емоції вирували в душі, а слоьзи застилали очі. Але сьогодні вже можна стверджувати — “Джива” почала свій важкий шлях до глядача. Важкий — тому що п”єса — це не кіноблокбастер, широко і щедро розрекрамований, який одночасно мають можливість подивитися мільйони. Театральна поставновка — це живе сакральне Диво, яке можуть побачити двісті чи п”ятсот людей. У нашій ситуації цих людей було ще менше, бо прем”єра відбувалася в маленькому камерному залі Культурного Центру імені І.Козловського на Хрещатику 50-Б у рамках Всеукраїнського театрального фестивалю “Мельпомена Таврії”.
Звичайно ж, ніхто, окрім автора та режисера та ще двох акторів, які мали вийти на сцену, не міг знати, який месседж ми збираємося послати Україні. Вірили в нас хіба що одиниці. Насамперед, Голова Оргкомітету Фестивалю Олександр Книга і наші найближчі люди.
Звичайно, хотілося аби якомога більше розумних і світлих людей були на прем’єрі. Я, особисто, запросив близько двох десятків найдостойніших. Але вийшло, як завжди —у одних невідкладні справи, інші зараз далеко від Києва, треті просто пообіцяли бути – і не прийшли… Я не ображаюсь. Я просто їм співчуваю — вони навіть не розуміють, що втратили)).
Але навпаки — ті, яких я і не чекав особливо, вони прийшли, аби на наступний день, збиваючись від хвилювання розказувати по телефону про свої враження…
Якщо чесно, я дуже сподівався саме на такі емоції, тому що знаю одну творчу аксіому – якщо ти сам не плачеш, творячи текст, не сподівайся на таку ж емоційну реакцію глядачів.
Я бачив ці емоції — спочатку у режисера Надії Агеєвої-Швед, потім у акторів, далі у технічних працівників, що працювали на виставі. І нарешті я отримав її від публіки!
За багато років, я не чув такої оглушливої тиші у глядацькому залі на початкових сценах Анатолія Суханова. Він, справді, актор того рідкісного обдарування, який вміє зіграти розпач, біль і страх без крику і патетики, майже пошепки, але від того у кожного перехоплювало подих у залі.
Його партнерка “Джива” — зовсім ще юна, студентка другого курсу інституту Карпенка-Карого на курсі мого приятеля Сергія Калантая — це теж режисерська знахідка Надії. Іоланта Богдюн, здається, грає іноді одними очима, природність її вражає і зачаровує, а діалоги звучать без жодної театральності.
Треба віддати належне нашій молодій режисерці Надії Агеєвій-Швед, для неї, так точно, як і для мене, драматурга, це був режисерський дебют. Але який же зрілий цей дебют!! Наскільки вивіреними були всі жести, рухи, сценічні дії, всі візуальні знахідки, наскільки зріло проглядала позиція і задумка режисера! Так, ніби за спиною у неї уже десятки подібних постановок.
Дуже вдячний режисерці за ту максимальну довіру, яка стосувалася буквально кожної деталі — це окрилювало. Бо навряд чи з кимось із маститих метрів режисури була б можлива така взаємодія і синергія. Але це пішло лише на користь виставі — бо весь процес роботи викликав лише позитивні емоції…
Що ж до сюжету вистави, то я дуже неохоче розповідав всім цікавим зміст нашої п’єси. Не тільки тому, що пʼєсу не можна переповісти, бо окрім тексту є ще багато чого. А ще й тому, що важко переповідати сюжет, коли в ньому реальність межує зі сном і маренням. Коли людина шукає в собі Душу, а Душа раптом втілюється в романтичну і красиву дівчину, зустріч із якою — це найважливіший досвід у житті зрілої, але надломленої обставинами людини.
І ось уже публіка заворожено спостерігає, як ця, вічно юна особа — Джива — крок за кроком виводить зрілого митця з мороку власних страхів на ту дорогу, що веде до внутрішнього спокою, світла і гармонії…
Можливо, це якраз той випадок, коли мені, як автору, вдалося сказати все, що я хотів — і навіть більше, бо зі мною разом це дуже талановито зробили режисер і актори.
Ніскільки не сумніваюся в тому, що ця річ є актуальною для нашого часу. Інша річ — чи зможе вона потрапити в епіцентр уваги наших ЗМІ? Адже без цього будь-який, навіть геніальний твір, залишається річчю у собі або надбанням маленького кола людей.
На закінчення хочу лише сказати, що Україна нині — це психологічно травмоване війною суспільство. На початку головний герой п”єси говорить такі слова: “Життя водночас обвалилося, як великий будинок, а я опинився під його уламками…” Біль, страх, розгубленість – це емоції, що породжують глибоку депресію. І вже зараз більшість митців усього світу, дивлячись на нас, піднімають питання — як українці вибиратимуться з цієї глибочезної психологчіної вирви? Всі починають говорити про те, що зараз найталановитіші митці всіма доступними для них засобами, через свої твори, мають підказувати людям шляхи цього подолання.
Так чи інакше, а ми своєю виставою “Джива” вже показали такий шлях, нагадавши, що страх і ненависть долаються Вірою і Любовʼю до життя. Дякую всім!
Хай буде так!
Ваша підтримка журналу «Україна» дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на журнал «Україна». Дякуємо!
