Юрій Ковалів
Кого виховує наша освіта під час війни з московським агресором, який ввірвався в Україну вбивати нас? Самодостатніх патріотів чи слухняних виконавців всяких розпоряджень й наказів? Як відповісти учневі — російська федерація чи, як наполягає О. Лісовий (за чиєю вказівкою?), Російська Федерація? Росія чи росія, Москва чи москва? Вжита мала чи велика літера має принципове значення, надто під час московсько-української війни. Все залежить від того, ЯК називати речі. Школяр відповідатиме “правильно” на оцінку, бо так “вимагає” правопис і вчитель — виконавець різних вказівок (знаю, що не всі вчителі такі). Учня заганятимуть в глухі кути на ЗНО й НМТ? Формуватимуть роздвоєння свідомості замість національної й людської гідності? Іншого виходу в нашій освіті він не має? Своє патріотичне ставлення до назви лиховісного сусіда він, зазнавши на собі трагедію Бучі, Гостомеля, Бородянки, Маріуполя, Бахмута, московського людоловства й дітоловства, постійних тривог й бомбардувань, переселенства, не може висловити? Так? Тоді чого варта історико патріотична риторика О. Лісового — сина невгнутого дисидента? Кого ми тоді виховуємо? Отже, й слова Івана Котляревського (9 вересня 1769 — 10 листопада 1838) “Любов к отчизні де героїть, / Там сила вража не устоїть, / Там грудь сильніша од гармат” — порожній звук? Ні, і ще раз ні, що доводять сьогодні ЗСУ, парамедики, волонтери та інші пасіонарії.
І. Котляревський не здогадувався, що він став «основоположником нової української літератури», її «творцем та батьком». Практиці типового українського «батькування» поета й драматурга варто завдячувати Т. Шевченку, який у своєму посланню «На вічну пам’ять Котляревському (1838) віщував; «Будеш, батьку, панувати, / Поки живуть люди». Однак у нього до автора «Енеїди» склалося неоднозначне ставлення. Коли спочатку Т. Шевченко дякував поетові за те, що «Всю славу козацьку ти словом єдиним / Переніс в убогу хату сироти», то в передмові до «Кобзаря» (1847) вбачав в ірої-комічній поемі «сміховину на московський лад». Що змінилося за час між двома протилежними за значенням оцінками? Текст «Енеїди» лишився тим самим, хіба що відомим уже в повному обсязі за повним посмертним виданням 1842 р.
Якщо брати до уваги істотні зрушення рецепції твору, що їх продемонстрував Т. Шевченко, за основу аналітичної аргументації, то довелось би визнати суб’єктивний принцип інтерпретування тексту, внеможливлюючи наближення до адекватного прочитання творчої спадщини І. Котляревського. Інтуїтивно це відчував й Т. Шевченко. У написаній невдовзі повісті «Близнецы» змальовано іманентний образ І. Котляревського, котрий любив «усе благородне, в якому б вигляді воно не поставало».
Прикро, але незчисленні студії, присвячені творчості автора «Енеїди», нагадують портретну галерею, де експонується одне і те ж зображення, тільки кожне з них навдивовижу різниться від іншого, тому про відповідність оригіналу говорити не відповідає. Складається таке враження, ніби, потрапивши в галерею Котляревських, не можеш знайти справжнього. Де С. Єфремов убачав в у постаті І. Котляревського ледве не громадського реформатора, там М. Зеров –– «дрібнобуржуазного дворянина». Коли М. Яценко посилався на патріотизм автора «Енеїди», то Д. Чижевський застерігав довірливого читача, перейнятого «національним та державним почуттям» від таких маркувань, адже в поемі, після описів славної минувшини Гетьманщини, поет «гірко розчаровував, подаючи […] негероїчну та вульгарну картину». Прикладів несумісних рецепцій – безліч. Їх єднає спільне визнання І. Котляревського як засновника нової української літератури, вперше узаконене 1898 р., коли українська громадськість святкувала сто років нового письменства, започаткованого, як вона проголосила, появою «Енеїди». Ця подія, ініційована журналом «Киевская старина», організована силами львівської «Просвіти», збіглася із вшануванням 25-річної літературної діяльності І. Франка. Статус І. Котляревського як письменника-деміурга, сформований в дистанційованій історичній перспективі, було закріплено 1903 р. під час відкриття йому пам’ятника в Полтаві за участі національно свідомих українців, змушених проживати в російській й Австро-Угорській імперіях, тому їхнє зібрання можна вважати всенаціональним форумом. Історія новітньої української літератури задокументалізована тритомною антологією “Вік (1798-1908)” в упорядкуванні В. Доманицького й С. Єфремова, що констатувала: українське письменство існує всупереч несприятливій дійсності, шовіністичній політиці українофобської Москві. Тому існує й Україна. Навряд чи автор «Енеїди» міг припустити, яку роль він відіграє не тільки в історії української літератури.
Спроби навести лад в з’ясуванні розуміння постаті І. Котляревського в іманентних характеристиках властиві біографічним студіям. І. Стешенко («Иван Петрович Котляревский, автор украинской Энеиды») провів слушне коригування життєписних, іноді містифікованих версій долі письменника, що набули нормативно-ціннісних констатацій у версіях С. Стебліна-Каменського, В. Пасека, К, Сементовського, А, Терещенка та ін. Дослідник і сам вдався до курйозних легендаризувань, що їх делікатно усунув М, Зеров. Переважно неадекватне прочитання тексту відбувалося тоді, коли за основу літературознавчого судження бралася позахудожня концепція, що властиво С. Єфремову – апологету соціальної критики й народницької ідеології. І. Котляревський будь-якої активної діяльності, крім участі в полтавській масонській ложі «Любов до істини», не виявляв. Засновану 1818 р. за ініціативою М. Новікова, запідозрену в прагненні «незалежності Малоросії», Олександра І заборонив указом наступного року. С. Єфремов сумнівався щодо української сутності масонства, що, діючи в багатьох містах України, «не відбивало на собі «національної людності». Принаймні, масонська ложа «Любов до істини» обстоювала принципи лібералізації російської імперії, хоча до «каменярського» руху долучалися й апологети українського автономізму українофіли на кшталт В. Лукашевича, В. Кочубея, Капністів та ін.
Особливо загостреним було з’ясування мотивів переходу І, Котляревського від давньої, книжної літератури до нової, живленої джерелами народної, передусім мовної культури. Проте її не можна вважати визначальним критерієм перспективного повороту письменства, адже бароко також апелювало до живомовної стихії, починаючи від «Паксвіля» Яна Жоравницького. Жив нею й Іван Мазепа, і мандровані дяки, й Іван Некрашевич, й О. Лобисевич, й анонімні автори «Марка Пекельного» чи «Отця Негребецького»… Інша річ, їхні твори не стали подією літературного життя, сприймалися за прояв низького стилю, що не відповідав вимогам книжного канону. С. Єфремову зміна нормативно-ціннісної системи мовного сенсу, що його пережила українська література межі XVIII–XIX ст., видавалася перспективною, іманентно національною, тому він не припускав іншого вибору, вбачав вирішальний чинник у соціальному сумлінні, бо «справа такої величезної громадської ваги несвідомо не робиться, а ти більше, коли людині доводиться йти першій». Послідовна апологія логоцентричного чину на теренах письменства спрямовувалася на спростування підтверджених дійсністю міркувань П. Куліша, висловлених у передмові до збірки «Хуторна поезія»: «Котляревський не знав, що він творить», «підкорявся несвідомому велінню народного духу, був тільки знаряддям українського світогляду».
Мало хто звертав увагу на особисте поцінування «Енеїди» її автором. Він, за свідченням І. Стешенка, сприймав власне віршування, принаймні на початку свого творчого шляху, досить стримано, за критеріями раціонально-просвітницької доби, з критичною осторогою за нестатечне заняття. Тому «римач», як його іронічно називали в Полтавській духовній семінарії, звертався до віршоскладання для внутрішньої розради. Та й пізніше, на межі століть. Давалася взнаки й поширена під ту пору рукописна традиція, зумовлена руйнування українського книгодрукування, здійснюваного московщиною, зумовивши практику анонімного рукописного авторства, переписування текстів без інтересу до її джерела. Не дивно, що «Енеїда», перше видання якої (1798) сталося поза волею І. Котляревського, тривалий час поширювалася в різних рукописних списках, віднайдених М. Петровим, М. Сперанським, В. Перетцом, П. Житецьким та ін. Небезпідставно у ХІХ ст. виникла потреба ідентифікації тексту поеми, на чому наполягали М. Дашкевич, М. Сумцов та Б. Грінченко.
Публікація «Енеїди» в трьох частинах (1798), що здійснив чернігівський дідич М. Папура, викликавши обурення автора, що було закономірним не тому, що видавець не погодив видання з автором, він знехтував рукописною традицією межі століть. Насправді поява поеми стала визначальною в історії української літератури, чого І. Котляревський не міг навіть собі уявити. Пізніше, очевидно, усвідомивши слушність вчинку М. Папури, поет почав сам налагоджувати видання свого твору. Він засвідчив ознаки сецесійного психотипу з ще гаразд невикристалізованою новою художньою системою, тому в його творчій практиці химерно поєднувалися елементи пізньобарокової поетики, просвітницького світоуявлення з рисами мало властивого українській літературі класицизму, вже проявлялися паростки преромантизму й реалізму. Проекція нового письменства тільки-но структурувалася, про що ніхто із сучасників не здогадувався, зумовлювався потребами народного духу, що переживав тоді жахливу катастрофу тотального нищення національної інфраструктури. Очевидно, вибір І, Котляревського виявися інтуїтивно віднайденою відповіддю на невблаганний виклик неприхильної до українства дійсності.
Сумнівно, чи збагнув поет свій вчинок, чи зрозумів «свою місію «свідомого українського народолюбця», Він радше, на думку І. Стешенка, правив за «зразок лояльного підданого» російської імперії, «як урядовець був високо шанований за свої чесноти». Він вірно служив їй у складі Сіверського карабінерного полку, брав участь як штабс-капітан у російсько-турецькій війні, за шо отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня, як патріот росії формував на Полтавщині 5-й козацький полк для боротьби з французами (1812), сумлінно виконував обов’язки скарбника й книгоохоронця полтавського відділу російського бібліотечного товариства, попечителя «богоугодних» закладів. Тому «Енеїда» викликає подвійне враження. Справді І. Котляревський спромігся написати нетиповий нараційний переспів бурлескного гатунку, однак ірої-комічна поема вийшла за межі травестійного жанру. Маючи з ним тісні інтертекстуальні зв’язки, вона продемонструвала перехід від «двотекстовості» до семантично автономної «однотекстовості», з якої усувалася присутність Верґілія, на противагу творам П. Скаррона, А. Блюмавера чи М. Осіпова й О. Котельницького, які так і лишилися літературно-історичними пам’ятками. І. Котляревському вдалося не тільки реабілітувати запорожців, статус яких послідовно нищила російська імперія, а й сформувати національний міф соціальної й етноментальної самотожності українства на основі козацької ідеї, спонукав до переорієнтації вірогідних перспектив відродження національного буття в його сутнісних характеристиках. Тому твір не обмежувався лише сміховою культурою, прийомами перевдягання. То були зовнішні форми внутрішньої екзистенційної сили, що лишалася незнищенною. В поемі передусім йшлося про трагедію остаточного зруйнування Запорозької Січі, асоційоване з катастрофою Трої. Запорожці, як і троянці, змушені були податися позасвіти, аби побудувати там нову батьківщину. І коли, за версією Верґілія, завдяки троянській волі виник Рим, то чом би таким чином не відновитися українській козацькій державі. Принаймні, нею могла стати Задунайська Січ або Тамань. У такому разі треба спиратися на принципи спадкоємності, на енергію героїчного чину. Невипадково І. Котляревський апелював до національної вояцької минувшини, посилався на гетьманів, але чомусь не згадав… Б. Хмельницького. Дивним видається захоплення поетом фатальною для українства Полтавською битвою, але ніде не мовиться про Жовті води чи Конотоп…
Для І. Котляревського, який тонко відчував відмінність української й московської ментальностей, тому оснастив поему словником, аби московському читачеві дати можливість зрозуміти чужу для нього мовну стихію, за спостереженням Д. Чижевського, не мали особливого значення українські й російські лексеми, тому міг легко назвати свою батьківщину «Полтавой-матушкой». Такі мовні зміщення засвідчують серйозні семантичні аберації на рівні світобачення. І. Котляревському, як багатьом його сучасникам, після остаточної втрати автономії Україна ввижалася міцно припнутою до російської імперії, лояльність до якої не могла не позначитися й на «Енеїді».
Національне життя ніколи не покидало І. Котляревського, хоч перебувало у латентному стані. Воно, витиснене у глибини підсвідомого, проривалося назовні, як, наприклад, у 1819 р., інспіроване спотворенням української дійсності безцеремонними, нетолерантними її інтерпретаторами. Цього разу письменник обурився балаганними п’єсами О. Шаховського, різко протестуючи проти них у драмі «Наталка Полтавка». Він також один з перших на теренах української літератури вказав на небезпечні тенденції російщення українців («Москаль-чарівник»), перетворення їх на об’єкти імперського маніпулювання, унаочнював самоочевидні відмінності українських й московських психотипів.
Інтуїція І. Котляревського позначилася й на жанрово-стильовому виборі, підказаному європейською бурлескно-травестійною традицією й досвідом козацького «низового» бароко, інтермедій. Цей вибір виявився альтернативним шляхом щойно зароджуваної нового українського письменства панівному в російській літературі псевдокласицизму, сфокусованому переважно на високому стилі. Але запозичена звідтам і апробована в «Енеїді» силабо-тонічна система віршування, що змінила поширену в добу бароко силабіку, запроваджений чотиристопний ямб, чітка синтаксична конструкція досить вдало відтворювали стихію сміхової культури, яка засвідчувала вітальну силу українців, здатних переборювати національну катастрофу. Карнавальний пафос, виповнений життєлюбною енергією, надавав поемі надзвичайної популярності, однак зумовив і потоки сліпих наслідувань, відомих під назвою котляревщини, що вдавалася до огрублення сміху, до вульгаризації естетичних смаків українців, часто зводячи його до непривабливої карикатури. Лише окремим письменникам (П. Білецький-Носенко, К. Думитрашко, Я. Кухаренко) вдалося зберегти дещицю сміхової культури, що виявилася життєздатною, пізніше відгукнувшись в усмішках Остапа Вишні, «Дияболічних параболах» містифікованого Порфирія Горотака чи в карнавальній прозі Ю. Андруховича. Мало хто враховував, що персонажі «Енеїди», не дозволяючи собі сентиментів, репрезентували героїчну людину, якої бракувало котляревщині, що спровокувала упереджене уявлення про українську спільноту як егалітарну, «хлопську», нехтуючи властивою їй тонкою поетичною натурою, відображеною у поліжанровому фольклорі. Певно, І. Котляревський розумів обмежливі рамки бурлескно-травестійного жанру, тому звернувся до створення соціально-побутової драми «Наталка Полтавка» (1819), де акцентовано високі людські чесноти, що сягають іконографічних зразків. Хай вони викликають асоціації з «пейзанами» (Д. Чижевський), п’єса, написана спеціально для Полтавського театру, впродовж двохсот літ лишається незмінною в театральному репертуарі, вабить витонченим ліризмом, як і «Енеїда» своїм маскулінним віталізмом й здоровим сміхом.
І. Котляревський, безперечно, відкрив нову, свіжу сторінку в історії української літератури, яку помітили і заповнили його наступники, але йому навряд чи це було відомо. Такий дивовижний парадокс нашого письменства.
Ваша підтримка журналу «Україна» дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на журнал «Україна». Дякуємо!
