Брати Капранови
Ми вдячні Заходу колективному і кожній країні персонально — і США, і Великій Британії, і Німеччині, і Польщі, і Нідерландам, і Данії, і Швеції, і Франції, і країнам Балтії, і всім, хто дав хоч патрон, хоч гвинтик. Дякуємо, дуже дякуємо. АЛЕ…
Чому кожну нову зброю ми повинні оплачувати кров’ю? Чому так довго не давали артилерії? А танків? Чому тягнули з ППО? Чому досі немає літаків? Ви можете дописати свої запитання, і всі вони будуть правильними.
Особливо цікаво, чому кожного разу все відбувається за схемою: “ні, Ні, НІ, і не просіть, можливо, незабаром, беріть”. Невже пройшовши цю схему кілька разів, не можна одразу перейти до останніх пунктів — все одно ж доведеться, тільки за цей час загинуть ще десятки тисяч українців.
Ну, гаразд, нас не шкода, але ж там наче розумні люди, тож мають усвідомлювати, що геополітична ситуація завтра може змінитися і зупиняти Росію доведеться вже ціною їхніх життів.
Значить для таких дій є якісь причини. Які?
Версія 1: вни хочуть зварити Путіна потихеньку, обережно, щоб не психанув.
Версія 2: вони бояться розпаду Росії
Версія 3: вони хочуть миру за будь-яку ціну, тому потроху тиснуть, поки Москва погодиться на перемовини.
Версія 4: вони не довіряють нашій владі
Версія 5: вони бояться перемоги України і прагнуть максимально нас послабити.
Версія 6: ми — полігон перед зіткненням з Китаєм та його пострадянською армією, тому Захід планує випробувати все по черзі і подивитися, де спрацює.
Версія 7: у нас версії закінчилися, пишіть свою в коментарях.
(Світову змову проти України, довбоєбізм Заходу, інстинкт самознищення західної цивіліцзації не пропонувати.)
Спробуємо розібратися з кожною версією по черзі.
1. Зварити Путіна поступово.
Цілком життєздатна теорія, але на початку, коли нам постачали лише каски та Джавеліни, вона явно не працювала. Тому що тоді ніхто не уявляв, що ми можемо перемогти. Тому й не давали зброї — щоб не повторити помилку в Афганістані, коли всі поставки опинилися в руках талібів. Однак після Ізюмської операції повірити в нашу перемогу стало можливо, тому почалися поставки потрошку, потрошку і ще трохи.
Однак за цей час змінилася не лише Україна, змінилася й Москва. Розмови про “червоні лінії” нині викликають сміх, а ядерні лякалки — скепсис. Російські загрози девальвували разом із російським рублем. Тому якщо рік тому можна було боятися роздратувати Путіна, то нині його жаб’ячий гнів не здається небезпечним.
Отже, версія 1, якщо вона була, явно закінчилася і перейшла у версію 2.
2. Розпад Росії призведе до неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї. А втримати Росію від розпаду може лише сильний Путін.
Ця версія трималася до 24 червня, коли заколот Пригожина показав, що Путін — бульбашка, влада Росії тримається на соплях і може упасти від найменшого поштовху, а ядерна зброя — опинитися в руках бандитів, шахраїв і взагалі випадкових людей. За два місяці, що минули з того часу, ця проста думка мала дійти навіть до найтупіших західних політиків. Розпад Росії може відбутися завтра чи за місяць чи за рік — це не залежить від дати поставки літаків Україні.
Тому ця версія ніяк не пояснює продовження обмежених поставок після Пригожинського заколоту. І ми автоматично потрапляємо у версію 3.
3. Київ і Москва категорично заперечують можливість домовленостей, тому їх обох треба знесилити, щоб примусити до компромісу. Саме з цієї причини — щоб знесилити політично та соціально — військово Україну підсилюють поступово, а Росії теж потроху закручують економічні гайки.
Версія красива, і ми ладні в неї повірити, якщо залишити поза полем зору той факт, що вона нічого не пояснює. Адже поступове вирівнювання і знесилювання противників — це метод, а не мета. Мета — це умови, на яких відбудеться компроміс. Чого хоче Захід? Щоб Росія залишила собі частину України? Тоді Москва оголосить себе переможницею, почне роботу над помилками і навчиться на них — якщо ви не вірите, порівняйте російську оборону під Ізюмом та теперішню на Запоріжжі. Вони вчаться, і вчаться добре.
Тому будь-який територіальний компроміс насправді призведе до продовження конфлікту на десятиліття і збереження зони постійної небезпеки в Європі. Це і є метою складної політичної операції з поступового озброєння України? Отримати собі гембель і передати його нащадкам? Можливо, цього не бачить якась частина політиків, але Захід не слабує на колективну міопію, реалісти там існують, і голос їх чутно навіть нам.
А отже, повірити у колективну змову політиків Заходу з метою поступового знесилення України та Росії і змушення їх до компромісу важко — та й взагалі колективна змова виглядає сумнівно, бо змовитися мають країни Балтії та Польща, яким прямо погрожує Москва, з промосковською Угорщиною, москвофільською Францією, антимосковською Британією та пофігістами з Іспанії чи Данії.
Хтось скаже: навіщо домовлятися усім, адже банкують виробники зброї, а їх лише кілька провідних. Так, але суперечностей між Британією та Францією, Німеччиною та США цілком вистачить.
Такі різні інтересанти можуть один раз знайти компроміс, але змовитися і дотримуватися змови, слухняно виконуючи свої ролі — ні, це неможливо. Тому переходимо до версії 4.
4. Захід не довіряє українській владі. Ну, тут нема що заперечити. А як він може довіряти цим людям після Вагнергейту, після викриття прямих агентів Кремля на Банковій, в СБУ, Верховній Раді, після заяв, що треба “домовитися посередині”, “зазирнут в очі” і т. д. Звісно, Захід не довіряє нашій владі. Спочатку він навіть боявся прямої передачи своїх озброєнь російським військам.
Проте Зеленському за час великої війни вдалося повернути частину цієї довіри — тут йому придалася харизма і вміння маніпулювати публікою, саме тому він підкорив іноземні парламенти. Однак уряди, де потрібні аргументи, а головне — дії, він поки що підкорити не зміг. Ну і тут ворог не дрімає — інформаційна війна Москви проти України на Заході, використовує всі найменші можливості, сіє сумніви, недовіру й підозри. Недовіра, до речі, розповсюджується і на українців, які таку владу обрали — вчора вони слухали русскій реп, обіймалися з московитами і плювали на Крим та Донбас, а що вони утнуть завтра? Захід, без сумніву, не довіряє Україні — і правильно робить, бо ми й самі собі не дуже довіряємо. Інше питання, що за свої хиби ми платимо кров’ю, а Захід планує відбутися грошима.
І якщо ми дотримуємося цієї версії, стає зрозумілим, чому попри наші успіхи чи неуспіхи кожен наступний крок у постачанні озброєння породжує ті самі сумніви — адже, судячи зі всього, рівень недовіри до нас десь стабілізувався.
Але недовіра — то таке. Чи немає там глибшої причини? І ми переходимо до версії 5.
5. Захід не хоче швидкої перемоги України, бо побоюється нашого потенціалу і хоче нас послабити.
Ні, ми не самі вигадали таку екзотичну теорію. Вона періодично спливає, тому витратимо трохи літер, щоб розібратися.
Україна — країна з олігархічною економікою, корумпованою політикою, незрілою демократією, кволими соціальними інститутами, наївним електоратом, який легко піддається на популізм.
Скажіть, якої із цих складових нашого “успіху” мають боятися на Заході? Вони хочуть захопити наші землі, бо ми — світова житниця? Може, й так, але задля цього ставити планету на межу світової війни? Здається, скористатися корумпованою політичною системою та наївним населенням було би значно простіше і дешевше. Українці НЕ ВИЙШЛИ на протести проти продажу землі, тому це питання не є стрижневим, через нього не збереться Майдан. Боятися нема чого.
Крім того, така версія — приклад типової теорії змови, а такі теорії значно легше вигадувати, ніж реалізовувати.
6. Нас використовують як полігон для зброї. Тут і сумнівів немає. Будь-яка регіональна війна стає місцем випробування зброї і безцінним матеріалом для військових фахівців. Наша війна забракувала багато систем, які теоретично добре стріляють, та виявила нові можливості інших, як то Хаймарсів чи Петріотів, які збивають надзвукові ракети. Набрала сили нова зброя — безпілотники, як повітряні, таі морські.
Це дає фантастичні можливості для розвитку захдного військово-промислового комплексу. Але основна ідея цієї версії полягає в тому, що нашу війну навмисне затягують, щоб перевірити максимальну кількість зброї перед можливими наступними війнами. Виглядає цинічно, але цілком логічно.
Єдиний недолік такої теорії — вона не враховує змінність політики. Якби усі країни Заходу були диктатурами — тоді так. А в наявній демократичній системі влада кожної країни, затягуючи війну і збільшуючи свої витрати на неї, ризикує власним політичним майбутнім.
Тому, безперечно, цю версію треба враховувати, коли йдеться про рішення генеральних штабів та інших військових організацій, які схвалюють та здійснюють поставки зброї, але коли включається політика, вона має відходити на другий план – не дарма міністрами там є люди цивільні.
Отже, що ми маємо в підсумку?
Безперечно, недовіра до України, яка вже 30 років не може визначитися із своїм курсом і за багатовекторністю не бачить зради, є основною причиною повільності Заходу у наданні військової допомоги. Але закон природи твердить: як дбаєш, так і маєш, і тут нарікати можна хіба на себе та нещасливу долію яка послала нам таких сусідів. А ви як вважаєте?
Із коментарів:
Вадим Гончарук: Розумні люди пишуть, що США неохоче помагають, країнам, де ігнорують демократичні засади. Вони не хочуть помагати вирощувати в Україні автократію, де процвітає корупція, немає свободи слова та інші неприпустимі речі.
Євген Тарариєв: В 2014-2019 влада України знищила склади боєприпасів. Створила Коаліцію Сивочолого в складі Кремль-Берлін-Париж проти України. Заблокували будівництво патронного заводу і заводу по виробництву пороху і снарядів. Категорично відмовились зі зброї Заходу. Намагалися в 2015 змінити Конституцію під Путіна. Організатори цього не засуджені. Тому Захід має певну інерції і недовіру. Дет. див. тут.
Юрій Ключівський: Щиро й чесно написали тільки до “АЛЕ”. А далі — здивували, причому не тільки брати але й чи не всі українці. Однак, якщо вже запропонували, допишу:
А чому це Європа, Америка чи інша цивілізація має допомагати “європейській” країні, причому геть всім: від зброї та набоїв, до сухпайків та аптечок, не кажучи вже про генератори, гуманітарку, прийому мільйонів біженців, фінансування Бюджету України на 2/3 й так далі?
Цікаво, коли співгромадяни почнуть задавати й собі питання:
1. А що ми робили 30 років незалежності, що залишили ЗСУ, практично — “на мілині”?
2. А чому, чи не всі 30 років, ми обмінювали політиканів на гречку й бабло, називаючи це виборами?
3. Через що ми всі роки незалежності мирились з брехнею, давали-брали хабарі й толерували корупцію у всіх сферах?
4. Навіщо після 1991 року ми кидали сміття у річки й ходили по чужих церквах?
5. Чому українці 30 років, поспіль не стояли в чергах до податкових інспекцій, щоб не стояти в 2022 році в чергах до воєнкоматів?
Макс Веббер: Тут немає простих рішень. Усього вже намішано… але найголовніше що колективний захід не хоче воювати… не хоче, тобто боїться, тобто боїться до всрачки й кожен раз коли треба давати якісь нові варіанти зброї вони спочатку оякаються, а потім проходять усі стадії. Вони до останнього будуть уникати, як вони вважають, ескалації. Розуміння що, тягнути час, це саме і є ескалація, ще не прийшло.
Мирослав Галай: Дуже цікаві версії і навіть можуть мати право на життя. Та автори твердо заявляють. Що про змову проти України навіть не згадувати. А це якраз так і є. Іде знищення українців, щоб звільнити від нас нашу землю.
І Путін тут точно не грає першу скрипку. А лиш маріонетка, яка виконує волю….
Олег Бариков: Як на мою думку, то пункт 1 і 2 ще й зараз досить актуальний,до того ж у росіян на тому ж Заході дуже багато лобістів на досить високих рівнях і крепкою рукою в дупі. Як і у нас на всіх рівнях. Частиною цієї війни є очищення від таких людей.При демократії швидко це зробити майже не можливо. В США за охоту на відьом “комуняк”, до сих пір каються.І думаю без РФ там це не обійшлося. Немає єдності на Заході, від цього усі наші проблеми.
Сергій Семидітний: Ваші запитання актуальні. А я маю лише одне: чому в нашій країні 73% ідіотів? Бо якби ідіоти не обрали п’яту колону до влади, то вже давно мали б та виробляли нон-стоп власну зброю не гіршу від натівської.
Анатолій Коротченко: Версії, версії, версії… Чи не простіше запитати у західних політиків і їхніх політологів, а потім порівняти відповіді тих і тих — істина буде посередені…
Ваша підтримка журналу «Україна» дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на журнал «Україна». Дякуємо!
