Наталія Дякова
Стою в черзі на касу в АТБ, черга чоловік двадцять, усі з корзинами і візками. І так біля кожної з кас.
Переді мною — військовий.
У пікселі, в берцях. Видно, що втомлений. В руках — два куски фасованого сиру. Мабуть, до кави.
Усі роблять вигляд, наче його не помічають.
Ніхто, чуєте, НІХТО не запропонував йому пройти без черги!
Я стою і мовчу.
Бо вже мала гіркий досвід на Новій пошті, коли звернулася до людей з проханням пропустити військового отримати свою посилку.
Тоді всі тупо промовчали, ні одна сволота не рухнула з місця. Наче я говорила сама з собою.
Тільки військовий зніяковів: «Та не треба, я постою».
А мені хотілося провалитися крізь землю від сорому.
Але сьогодні все пішло трохи за іншим сценарієм.
Раптом позаду мене відкрилася ще одна каса.
Я торкнула “мого” військового за рукав і запропонувала йому пройти поперед мене.
Він стрепенувся, подякував, і ми з ним перейшли до вільної каси.
Утворилася черга з трьох чоловік.
Щоб ви не сумнівалися: дядько, який стояв позаду мене, миттю опинився першим.
Поки я викладала свої продукти на стрічку, військовий розрахувався, повернувся до мене, піймав мій погляд і ще раз подякував.
А в мене клубок підкотився до горла… Тільки й змогла, що відповісти: «Це я вам дякую».
Йшла додому і думала:
мабуть, наші люди здатні дякувати ЗСУ, кидатися на шию «нашим ріднесеньким хлопчикам» і ридати у них на грудях тільки тоді, коли їх звільняють із підвалів чи витягують з погребів десь на окупованих територіях.
Поки ми у відносній безпеці, більшість воліє просто не помічати тих, завдяки кому ми взагалі живемо і дихаємо.
Але ж Бог не любить невдячних.
Якщо не хочете памʼятати цю істину заради своєї совісті, памʼятайте хоча б заради своєї вигоди.
Щоб не довелося вчитися вдячності, коли вже втратите когось чи щось, найдорожче для вас за всі скарби світу.
Ваша підтримка журналу «Україна» дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на журнал «Україна». Дякуємо!
