Війна далеко від мене, але я не є далекою від війни
Оксана Давида
В перші тижні війни я просто стрибнула в інформаційну атаку для моїх друзів, сусідів, просто людей навколо, це був порив душі і жодних сумнівів щодо доцільності не виникало. Ранок після перших бомбувань України 24 лютого — даю велике інтервʼю місцевій газеті «News Review “, різко, не підбираючи слів (думала, що редактори підчистять — ні, дали все так, як сказала). Заявила, що хочу фізично знищити путлера. Пояснила, хто він і що таке рашастан. Розповіла про Україну, що постійно бореться за свою незалежність.
За кілька днів — виступ перед групою людей в місцевому Country Club, виступ майже двогодинний, з зірваним вже напередодні голосом під час нонстоп розмов мало що не з цілим світом — телефон не замовкав, всім треба було все пояснити, всі хотіли почути мою думку про цей жах в центрі Європи. Реакція була майже одностайною тоді, в перші тижні — путлер це зло, Україна має перемогти і жити далі, світ має згуртуватись, щоб це сталось. Все було просто і зрозуміло. Тоді. Але не тепер.
Майже для всіх. Окрім тих, що відразу мені кинули в обличчя — що ти там знаєш, ми слухаємо russiatoday регулярно (!) і знаємо все. І про доброго турботливого путіна, що хоче відновити добрий ссср, і про його християнські цінності (!), і про вас, укрнацистів, і навіть про ваші біолабораторіі, які так вдало бомбить путін…і взагалі, ви ж «адіннарод», на біса вам та ваша нібито держава, якої ніколи не було…
Так, були і такі. Власне вони зробили моє життя дуже важким — погрози фізичної розправи, бруд в соцмережах, звертання до FBI та локальної поліції за допомогою (яке нічого не дало… бо свобода слова для них, але не для мене, консервативної громадянки). Навіть були дні, коли перевірила зброю, і стратегічно сховала в різних кутках, щоб мати швидкий доступ в разі потреби. Дикий Захід все таки…
Наслідки — брутально розвалений політичний проект, що міг змінити життя мого штату, до якого я мала безпосереднє відношення. Візити до кардіолога. Стан депресії , яку долала і досі долаю сама, без лікарів, але може це і помилка… Сон — це розкіш, зламався той штепсель в мозку, котрим можна виключити думки. А думок стільки, що витіснили все інше.
Я перестала хотіти бачити людей. Перестала хотіти вести розмови про війну, бо в мене закінчилися слова. Перестала знаходити спосіб виходу з ситуації, коли мені розповідають про страшну корупцію в моїй Україні, про мільйони та мільярди, котрі йдуть хтозна куди, але не на фронт. А я мушу якось це все пригладити і перевести розмову на інший рівень, пояснюючи, що ОП — це ще не Україна. Що єрмакозеленський клан — це теж не Україна. Що Україна — це спалені міста, закопані в квітниках тіла, на яких плачуть рідні, це квадратні кілометри могил під жовто-блакитними прапорами, це покалічені воїни та діти…
Тільки коли починаються запитання про європейські вілли можновладців, про бруківку в Києві та макіяж на совєцьких памʼятниках, про дивні неначасні закони та рішення з Банкової, — я роблюся зовсім безпорадною, я не знаю, як про це пояснювати американцям, котрі знають, що їхні гроші йдуть в Україну і утримують її при житті.
Тому і уникаю людей тепер, на другий рік війни. Навіть знайомих і друзів з довоєнного життя, бо на класичне «how are you today, Oksana?” не знаю, що казати. Стандартне «дякую, в мене все добре» буде звучати неправдиво. Вдаватись в пояснення чому я не “okay” — теж не хочу, бо вже й не знаю, як це сприйметься. Не хочу зайвих розчарувань, боюся , що не витримаю. Тому частіше мовчу.
Втратила інтерес до життя. Відмовляюся від запрошень на концерти, де співає дочка друзів, бо не можу чути веселий мюзикл і бачити усміхнені обличчя. Чуюся винною, вибач, Іринко, але ось так, кажу так, як є. Знаю, що це неправильно, це вже якась патологія. Ховаюся від компаній, де будуть веселі забави, не хочу псувати людям настрій. Взагалі перестала сміятись. Так, часом перед камерою трохи вкидаю саркастичного чорного гумору, але це теж не те…
Розумію, що це недобре, що сама себе знищую, але чи я одна? Мені здається, що я внутрішньо постаріла за ці півтора року десь років на десять. Часом хочу заснути, як рибка в льоді, і прокинутись тоді, коли все буде знову добре…
Так, війна далеко від мене, але я не є далекою від війни. Хтось знову кине — що ви там в своїй Америці знаєте про війну…..
Знаємо. Відчуваємо. Плачемо. Боремося, кожний по-своєму.
Бо Україна в нашому серці насправді, а не так, як намальовано на футболках, котрі часом одягають яничари без серця.
Слава Україні та нашим Героям…
Ваша підтримка журналу «Україна» дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на журнал «Україна». Дякуємо!
