Андрій Бондар проти Алєксандра Морозова
“Несколько месяцев назад я был в Варшаве на конференции и один замечательный историк и консервативный публицист сказал мне в личной беседе: “В итоге хорошо было бы, если бы Украина была с Польшей, а Беларусь с Литвой”. И дело в том, что я это поддерживаю.”
Усі, хто лайкнув пост із цим імперським маренням, зробіть ласку, викиньте мене з друзів. Бо в кінці цього дня це зроблю я. Є речі, які я не прощаю і не приймаю. Серед них – ваше феноменальне дводупництво і “желаніє во всьом разобраться”, яке більше схоже на зраду, ніж на щось притомне.
27 серпня 2023 р.
* * *
Завжди люблю повертатись у недалеке минуле і перевіряти експертність експертів.
Ось Алєксандр Морозов, збіса розумний чоловік і великий антипутінець у Празі, філософ і політолог. І ось його прогноз станом на кінець квітня 2022 (!), коли вже ЗСУ прогнали єґорок з Київщини та Чернігівщини.
Про що писав тоді наш експерт? Та самі погляньте. Він навіть не стер цей запис. Єму недосуґ. Він виводив росіян за 8 місяців уже після вигнання ворога з нашої півночі на лінію “Луцьк-Тернопіль” і прогнозував захоплення 75% території України з усіма нашими супутніми поразками і приниженнями. Цьому експерту тоді була по цимбалах реальна картина на театрі бойових дій. То з якого дива він мав би якісно змінитися сьогодні?
Його ніхто про це не просив і нічого від нього не вимагав. Його не просили ні вигадувати, ні брехати, ні посилатися за неіснуючі інсайди в Пентаґоні. Він сам це вирішив. У Празі. Він вирішив допомогти путіну в такий спосіб – залякування, або як вони кажуть, “стращанія” українців, які до нього дослухались і продовжують дослухатися.
Ба більше, з ним далі співпрацюють. І він продовжує нас всіляко “стращать”. Найгірше, що його лайками підтримували деякі наші розумахи, які легко з ним погоджувалися. Мовляв, розумний чоловік херні не напише. Але, як кажуть росіяни, ларчік просто откривалса. Росіяни – не експерти з України. Вони нас не знали, не знають і не будуть ніколи знати. Вони нас не читали, не читають і не читатимуть, перебуваючи у своїх імперських емпіреях. Хто з них читав Костюка, Шевельова, Шлемкевича чи навіть Петрова-Домонтовича, вже не кажучи про сучасних наших мислителів? Я вам скажу. Ніхто.
І я не розумію, чому в нас такий дебільний Ютуб. Не розумію, чому там 90% росіян в експертах, які розповідають через українських (і міжнародних) журналістів Цимбалюка, Курбанову, Залмаєва, Немирю і несть їм числа про те, на чому вони ніколи не розумілись. Вони носять по своїх відео “харю грядущого хама” під виглядом експертизи настільки лівих нам людей, що соромно за цих молодих журналістів, які заради гайпу і під прикриттям журналістської свободи приносять у наш простір наративи наших відвертих ворогів, що вдають наших симпатиків і друзів.
І коли, приміром, Цимбалюк називає Піонтковського “українським блоґером”, він займається привласненням цього експертного середовища – замість того, аби підняти свою дупу і пошукати експертів деінде, замість того, аби провести нарешті ментальну межу на десятому році війни. Ну, наприклад, за нашим західним кордоном. Який відсоток західних експертів у нашому Ютубі? Хтось це рахував? Це риторичне питання. Не шукайте. Їх там майже немає.
Те саме з іншими ютуберами і ведучими. І це – лише маленький приклад того, як вони нами маніпулюють. “Пентагон орієнтіруєтса, знающіє люді…” – все далі продовжується в тому ж дусі. Медійний простір відданий їм – некоронованим королям постсовєтської експертизи, які послідовно просрали все в себе вдома, проспали фашизм, але знаходять у собі нахабство далі з незворушними пиками повчати, “стращать” і сіяти серед наших людей настрої поразки і катастрофи. Тоді як варто всього лише відмотати на роки півтора назад і впевнитись, що це нулі без палички, а ніякі не експерти з України.
А мені здається, що вони нам ніякі не друзі. І не можуть ними бути. У 99% це невідомо хто. І їх саме так і потрібно сприймати. Як невідомо кого. Перефразовуючи анекдот, “ето в москвє ти експєрт-політолох, а в Адєсє ти – єлє-єлє поц”.
Андрій Бондар
27 серпня 2023 р.
* * *
Весь час війни з цікавістю придивляюся до різного роду російських опозиційних мислителів. Я роблю це з різною метою і досить добре вивчив усі їхні почухування та роботу рефлексів.
Щоби довго не марудити, скажу так: помітив одну спільну рису, яка об’єднує всю цю демоліберальну антипутінську фронду.
Вони взагалі і у принципі не читають жодних українських авторів.
Нас нема в їхньому життєсвіті так само, як нас немає у життєсвіті путіна і лаврова. І наша думка, і наші погляди з переконаннями їх абсолютно не цікавлять. Це такий собі необов’язковий доважок, на який їм і поглянути ліньки. Не те, що вже перебороти себе і таки вчитати ту інопланетну українську мову.
Вони не читають нас, тому провалюються в якісь умоглядні світи, де їхня армія, наприклад, за лічені тижні виходить на оперативний простір по лінії “Луцьк-Тернопіль” (Морозов). Вони просто нас не бачать. Це якась у їхньому світі дуже негідна річ – розуміти, а що ж про все це думають ті, проти кого конкретно і реально ведеться оця сама війна, проти якої своєю чергою ці демоліберали начебто виступають.
Ніде не бачив, аби вони цитували Мариновича, Рябчука, Грицака, Забужко, Андруховича або навіть Портнікова. Вони живуть у своїх російських світах, контекстах і дискурсах, при цьому чимдуж надимаючи щоки і намагаючись грати в якихось неймовірних політичних стратегів.
Ну, але як ти можеш бути стратегом, якщо ти не знаєш нічого про тих, із ким бореться твій домашній сатрап, якому ти програв без бою битву, і все, на що тебе вистачило – це героїчно покинути свою країну? Ніяк.
От саме тому російську культуру і варто скасовувати. Вона сліпонароджена і обмежена. І так – не побоюся цього слова – тупа.
Андрій Бондар
27 квітня 2022 р., 26 серпня 2023 р.
* * *
Возможно, из-за того, что биографически я никак не связан с Украиной (а многие были связаны), мне было совершенно непонятно, почему Москва уперлась в “украинскую повестку”. Я не ездил в Крым ни разу с советского детства, не испытывал никакой ностальгии. Вся эта историческая рессентиментная муть (Киев — третья столица российской империи, Севастополь — русский город и т.д.) не вызывали у меня никаких личных чувств.
Я считал, что в 1991 году народы пошли своим путем, а этот путь — путь модернизации. Мы и сами хотели, чтобы Россия была в “ассоциации с Евросоюзом”. А евроинтеграция других народов ничего у нас не “отнимает”…
Я читал разных украинских умных людей, и мне повезло, я имел случай увидеть их, говорить с ними. Все они, разумеется, были развернуты на Европу, они в эти годы были шерпами культурных треков. Я однажды увидел в Кельне Наталью Гуменюк на маленькой конференции, послушал ее и подумал: какое сильное, четкое мышление! Потом я как-то встретил Марианну Кияновскую, и был потрясен, как она мыслит.
Перед ковидом и войной, в последний год я был на форуме во Львове, там была презентация перевода книги Тони Джадта на украинский, там я слушал Владимира Ермоленко, мы были на одной панели. Я читал Павла Казарина и поражался четкости его мышления (теперь он на фронте). Уже когда началась война, я видел, что Константин Сигов, который и прежде был шерпой «интеллектуальной Украины» во Франции, удвоил и утроил свои усилия.
Все это разные люди, и я называю не всех, из тех, на кого я смотрел с огромным интересом. Я понимал, что они делают: они фундируют свободное присутствие Украины в разных культурных средах — в Польше, в США, во Франции, в Германии. Я видел, что одни из них вообще не заняты никак «русской темой», а энергично ушли осваивать другие миры, а другие — непрерывно атакуют «русский мир». И то, и другое не вызывало у меня никаких возражений.
После аннексии Крыма я уехал из России, и это создавало мне «промежуточный статус». Я приезжал на конференции в Киев или во Львов, меня, как и многих, приглашали на радио или ТВ в Киеве, публиковались интервью.
Сегодня Andrij Bondar — известный украинский поэт, переводчик и организатор литературной жизни — написал: зачем Морозова приглашают на украинские каналы в качестве одной из «говорящих голов»? Точнее: на хрена?! Пафос его поста понятен: а почему не приглашать (если уж так надо для русскоговорящей аудитории Украины) экспертов из Литвы, Польши, Германии, а не вот Пионтковского и Коха. Зачем вообще эти русские?
Не знаю, что ответить. Война, конечно, обнулила все. Алексей Панич больше не ставит лайки. Я не ставлю лайки Косте Сигову, не потому что мне не нравится то, что он делает (мне это очень нравится), а потому что это просто сейчас неуместно.
Несколько месяцев назад я был в Варшаве на конференции и один замечательный историк и консервативный публицист сказал мне в личной беседе: “В итоге хорошо было бы, если бы Украина была с Польшей, а Беларусь с Литвой”. И дело в том, что я это поддерживаю.
Для самой России весь постсоветский период был отравлен этой абсолютно машинальной, архаичной “славянской идеей”. Всей этой тошнотворной риторикой о “братстве”, об “одном народе”, о каких-то “общих корнях” и т.д. и т.п. Всем тем, чем питается не только путинизм в узком смысле, но и массовое инерционное постсоветское сознание на просторах Евразии.
Между нами говоря, когда я читаю о том, что после войны отношения между Россией и Украиной “наладятся” (в политическом смысле, а не бытовом), я слышу в этом тот же самый “путинизм” только наоборот. Зачем?!
Россия больше не собирается интегрироваться в Европу. И мне совершенно понятна логика президента Чехии, когда он на вопрос о том, как будут строиться отношения с Россией, ответил: да, может быть, когда-нибудь в России победит демократия, но в практической политике, сейчас, мы не можем исходить из этого “упования”, а должны реалистично ориентироваться на то, что долго придется опираться на “политику сдерживания”.
Да! Так оно и есть. Поэтому Андрей Бондарь, Сергей Жадан и многие другие, они будут делать свою культурную работу, которая укрепляет Украину в “том мире”, а вот это “русское культурное плечо” им не понадобится при их жизнях, а дальше там история покажет. У русских ведь совершенно всерьез и массово случился спазм мозга на том, что “в крыму будут солдаты нато”, русских заклинило на “украинской теме”. Заклинило еще до первого майдана, а после 2014 года заклинило необратимо.
Возможно, есть какая-то аудитория в Украине, которая меня слушает с интересом. А может и нет. У меня нет никакого представления об этом. После ковида мы все просто говорим в окошко на собственной кухне, а после февраля прошлого года и вовсе непонятно, что и куда мы говорим.
Но я, конечно, с пониманием отношусь к намерению соседних с РФ народов поставить длинный большой забор и плотно заклеить его по всей длине стикерами “отъебитесь от нас” — по 20 стикеров на квадратный метр.
Александр Морозов
26 серпня 2023 р.
* * *
Ого, як кинулися малоррсійські лакеї висловлювати свою лояльність пану Морозову… А як він майстерно уміє в мазохізм і самокопання! Ох, ця нова російська щирість! Ох, ця стара малоросійська звичка вилизувати дупу старшим за рангом і вибачатися за інших…
“Ми с вамі! Ми вас чітаєм! Возьмьомся за рукі, друзья.” Вони співають йому осанну і їм соромно через те, що хтось із співвітчизників наважився наїхати на їхнього кумира, який щодня приходить до них з дозою причетності до великої російської мислі і поблажливо окормляє їх високим московським знанням про високі сфери мудрих кремлівських тактик і стратегій.
Але коли ти говориш “лінія Луцьк-Тернопіль”, ти мусиш, курва, знати, що таке Луцьк і що таке Тернопіль. Що таке Вінниця і Хмельницький, через які потрібно туди дійти. Що таке Черкаси і Полтава, яких дорогою не оминути. Що таке Житомир і Чуднів з Любаром. А Рівне? Рівненську область як би вони пройшли?
Бо якби він знав, якби відчував, що всі перелічені обласні і районні центри разом з усіма областями – зона конденсованого гніву, де рускіх вітязєй не просто би нищили, а гризли зубами – і старе, і мале, то такого би не писав.
Ваші вітязі 242 дні брали ДАП, але так його і не взяли. “Не витримав бетон”. Пам’ятаєте чи навіть не чули? Який в сраці Луцьк і Тернопіль? У якому ти світі живеш, чоловіче? Нас нема? Нас не було 19 квітня? Не було посполитого рушення і блокпостів у кожному селі від Харківщини до Рахова і від Миколаївщини до Світязя? Не було суворих мужиків на Київщині, які днювали і ночували з калашами, перевіряючи кожну машину, яка їхала через їхні села? Нас не було?
Проте він не зрозумів сенсу мого запису. Запис – серед іншого – був про відповідальність інтелектуала за свої слова.
Про те, що інтелектуал не має права поширювати “страх і трепет” просто тому, що йому бракує експертизи, але неодмінно треба щось сказати, коли його навіть ніхто не запитує. І те, що він каже, завжди найгірше, завжди катастрофічний сценарій, стократ катастрофічніший за ту реальність, у якій ми живемо, у якій ми жили тоді, у другій половині квітня.
19 квітня Морозов виводив рускіх вітязєй на “лінію Луцьк-Тернопіль”, щоби показати нам, що посланий до риб 13 квітня фрегат “Москва” нічого не означає, що “русскіє сільни, как нікаґда”, що нам “надо бєжать-дрожать”, як він утік від свого фашизму з москви до Праги в 2014 році.
Він думав, ми пустимо їх на “лінію Луцьк-Тернопіль” точнісінько так само, як вони капітулювали перед путінізмом? Серйозно? Але чому тоді реальний факт, що українська армія з неймовірними зусиллями і втратами таки вже дала під ту пору тирси єґоркам на Київщині і Чернігівщині, був ним запорпаний під килимок і навіть не згаданий? А тому, що нагору виповз типовий страх російського інтелігента перед великим погромом, перед силою, яка знищила його країну, його життя і кар’єру.
Він не розуміє, не відчуває українців. Навіть коли намагається зімітувати цей інтерес, то перелічує знайомі імена українських інтелектуалів у стилі “Я відєл. Ви хорошенькіє. Дайтє я вас поглажу по ґоловкє.”
Але попри його роздирання шат у пориві нової щирості чомусь нікуди не дівається старий-добрий імперський апломб: “А ви мене все одно читаєте”. Але нікого з українців не цитує. Навіть не намагається дізнатися щось більше. Він з ними не полемізує, бо не вважає їх рівними. Він вивіз з росії свій високий імперський ранг і білу кістку навіть після всього, що сталося з ним. Після втрати будь-яких надій на майбутнє і скочування росії у фашизм він забрав з собою апломб імперського педагога і ментора.
Він старається висловити повагу і по-гоголівськи блазнює, але навіть не здатен спромогтися зрозуміти, про що мені йшлося. Це дуже конкретна і, сказати б, неусувна перешкода в каналі зв’язку.
“А ви мене все одно читаєте”. Та читаємо. Читаємо і дивуємося, що останній з притомних московських інтелектуалів – людина, яка не розуміє меж своєї компетенції, перебуває так далеко від нас, як це тільки можливо, і не здатна це визнати. І якщо так, якщо найкращі з них такі, то що в їхній владі, в їхніх ЗМІ, в їхніх університетах, школах, дитсадках?…
У їхній країні антропологічна катастрофа, їхня країна здійснює геноцид у прямому етері, а вони труться по європейських столицях і влаштовують конференції і культурні заходи, аби їх тільки пустили до європейського столу, аби не забули і не кинули напризволяще великих поборників демократії і свободи, які ніколи в житті не практикували ні демократії, ні свободи.
Так, ніхто з них нас не знав. Усі вони, ці прекраснодушні заліські мислителі у вигнанні, панічно не хотіли війни, але щиро прагнули нашого падіння. Хотіли, чекали і накликали своїми карканнями. “Кієв за трі дня” хотілося взяти їм усім. Не треба лицемірити. Не треба гнати біса. Вони всі хотіли нашої швидкої поразки. “Чтоби нє била вайни.” І вихід на “лінію Луцьк-Тернопіль” – це ті ж яйця, що й “Кієв за трі дня”, тільки у профіль.
І так, я не розумію, чому наші українські ютуб-блогери-стрімери беруть інтерв’ю в Коха, П’яних і Піонтковського. Вам не соромно спілкуватися з П’яних? Не розумію, за що нам некрофіл Нєвзоров зі своїми нескінченими трупами. Не розумію, що вони хочуть постійно випитати у нудного і одноманітного Яковєнка, який одного разу, напевно, таки засне під час інтерв’ю. Не розумію, що нового може сказати великий кремлезнавець-інсайдер і поширювач пліток Бєлковскій. Не розумію, чому люди дослухаються до Латиніної – брехухи і маніпуляторки, яка вболіває за своїх аж світиться.
Не розумію і маю право про це написати.
Андрій Бондар
27 серпня 2023 р.
До теми:
КОРОТКО ПРО ПРИРОДУ ВІЙНИ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ – УСІМ | UWIN
РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ МІФ І ВІЙНА РОСІЇ В УКРАЇНІ – Dr. Др. Володимир Іваненко
Ваша підтримка журналу «Україна» дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на журнал «Україна». Дякуємо!
