Роздуми нетеїста
Я давно хотіла для себе дослідити – звідки направду ростуть ноги нинішнього християнського обряду причащатися тілом і кров’ю месії Ісуса. Чим і ділюся.
З раннього дитинства мною менше носило, ніж іншими дітьми. Я була тихою, спостережливою та уважною до всього, що бачила і чула навколо. В церкві мені завжди різало вухо: «їжте, це тіло моє… пийте, це кров моя…». Звісно, то сам Ісус прорік такий символічний канібалізм, ламаючи хліб та засьорбуючи його вином під час тайної вечері.
Але чи було на той час це чимось новим? І чи не подав Ісус цей ритуал лише дещо отесаним чи вірніше трохи відмитим від справжньої людської крові? Адже вже тоді окремі верстви людства, як і окремі індивіди з нього, наперекір усталеним віруванням та традиціям жервопринесень як людських, так тваринних повільно та все ж просувалися до все більш цивілізованих проявів загальнолюдської емпатії та все сміливіших роздумів і поглядів на світ та позасвіт. Тому, дивакувате, але для когось дуже вигідне вчення в устах одного з тодішніх мандрівних пророків – Ісуса Назарянина, мусило виглядати по-новому і акуратно прикритися чимось дуже добрим, багатообіцяючим і полюбовним взамін на рабське смирення і постійну самопожертву для Бога.
Виявляється, елементи древніх обрядів споживання плоті замучених жертв, або просто померлих родичів чи одноплемінників у віруваннях багатьох диких племен збереглися і відбуваються навіть у наш час. Уявляєте?!
Наприклад, американські індіанці гуайякі спалюють померлих одноплемінників, збирають попіл, змішують зі стовченими в борошно кістками і, розбавляючи водою, споживають як священну їжу. За їхніми уявленнями сила померлих при цьому переходить в живих.
А в відірваних від цивілізації племенах Перу куштують плоть своїх померлих родичів заради відновлення родової єдності. Ця традиція й нині поширена серед південноамериканських індіанців та серед деяких племен гірської частини Нової Гвінеї, зокрема форе і шими. Дивує те, що поруч з форе і шими живуть настільки ж бідні і дикі племена папуасів, які при дуже помірному м’ясному раціоні ніколи не поїдають власних мерців і з презирством дивляться на своїх сусідів канібалів.
Справа в тому, що такі канібалістські обряди в диких племенах, які умисне тримаються осторонь цивілізації, збереглися з прадавніх часів і, не видозмінені цивілізацією, дійшли аж до наших часів. Тому і є найбільш цікавим те, що такі ж відірвані від цивілізації племена живуть поруч племен-канібалів і чомусь гидують їсти людську плоть, а в жертву приносять тварин чи плоди власної праці, або просто задобрюють своїх богів та духів величальними танцями та співами, як і їхні пращури.
Через такі спостереження, на мою думку, можна твердити й про те, що не всі племена і народи в дохристиянські часи в будь-якому куточку світу приносили своїм богам чи духам людські жертви. І коли нині християнам вдовбали в голови хором кричати, що українці до хрещення приносили своїм язичницьким богам людські жертви, то це є річчю дуже сумнівною. Підставою для таких сумнівів, як на мене, є дуже бережливе ставлення наших пращурів до свого роду, який вони ревно оточували розмаїттям оберегів та постійно прославляли нарівні з богами. До того, в дохристиянських традиціях, які й до нині збереглися і якими не погребувало збагатити та прикрасити себе християнство, і натяку нема на жертовні муки та культ смерті. Навпаки – життєрадісні забави, колоритні хороводи та співи (колядки, гаївки, віншування, щедрівки), театральні перебері та постановки, освячення всього корисного для споживання та здоров’я (вода, цілющі трави, плоди, їжа) і т.д, і т.п., чого в Біблії і близько немає, там хіба вбивства, геноциди, збочення, пекельні погрози, прокляття, смирення, всепрощення і та сама людська мука і жертва на хресті за гріхи, які, проте, нікуди не ділися. А Месія, який прийшов з мечем не для миру, чомусь навіть не зачепив ним свого і світового ворога диявола, зате кров людська й далі ллється ріками, тоді як пряник спасіння обіцяється лише після смерті.
А смерті вже так неміряно! А Месія так бажав, щоб земля запалала у вогні! І вона палає! Тільки палає здебільшого під ногами найбільш побожного на європейському просторі народу – українцями! Бо навряд чи варто бути фанатами такого Месії, сповідуючи його неприродну науку — любові до свого ворога; любові, як до самого себе, до свого ближнього, який далеко не завжди такої любові вартий; непротивлення злому; двигання на собі хреста і тавра грішника від народження, засмаковуючи все це справжніми тілом і кров’ю Ісуса. Спраіжніми, бо церква запевняє, що її таємнича магія конче перетворює вино і хліб на справжню плоть і кров.
Їжмо, не обляпаймося! А в моменти просвітління таки думаймо чим відрізняємося від дикунських племен і чи далеко втекли від того, чим багато хто паплюжить коріння свого роду – пращурів-язичників, яких я тут згадую лише через порушену тему, а не ради самого язичництва, як якогось нинішнього вірування. Хай його забавні та колоритні фрагменти залишаються собі в етнічних символах, народних гуляннях і традиціях.
А ще я вичитала, як Альфред Метро описав звичаї південноамериканських канібалів тупінамба. Вони, подібно чаріванам, ведуть війни з сусідніми племенами заради виловлення чужинців для принесення в жертву. Цьому передують муки жертв, бо чим більше мучиться жертва перед стратою, тим вона нібито більш приємна і прийнятна для богів і духів, які за це мають віддячити благами і милостями.
Схожі звичаї донедавна багаторазово відзначалися і у північноамериканських індіанців. Ірокези, наприклад, тиждень підсмажували полонених на повільному вогні. Військові походи за виловлюванням людей для пожертв відомі і в Полінезії, і в Меланезії, і на Новій Гвінеї. Традиція тортур жертв пояснюється тим, що з плоттю поїдається сила і мужність жертви. А щоб жертви виявили більше мужності, їх тому й піддають тортурам. Цікаво, що ці племена вірять, що таким чином отримають не тільки якості жертви, а смакуючи її плоть і кров, з’єднуються з очищеною стражданням сутністю і самі уникають покарання богами за власні проступки, а також – власних моральних зусиль і мук очищення. Чи християнам це нічого не нагадує, коли причащаються Христом, який мусив конати в муках, щоб забезпечити їм поїдання себе, як очищення від гріхів? Ото ж то.
У III томі «Золотої гілки» сер Дж. Фрезер зібрав безліч жертовних прикладів. В області Нігеру була принесена в жертву дівчина, щоб очистити від гріха всю країну! Її тіло волокли по землі, бо вірили, що з ним плем’я позбувається наслідків усіх скоєних ними злочинів. Тут дівчина нігерійського племені спасає від гріхів країну, а ось Ісус ізраїльського племені замахнувся спасти від гріха цілий світ! От з подібних древніх вірувань, які дійшли й до сьогоднішніх часів, і ростуть ноги нинішнього християнського причастя, як на мене.
Сумно, що навіть освічені люди нині легко піддаються релігійному зомбуванню не лише через попахуючий канібалізмом ритуал, а й через «дурість християнських проповідей», в чому відверто зізнається Біблія:
«Бо написано: „Я погублю́ мудрість премудрих, а розум розумних відки́ну!“ Де мудрий? Де книжник? Де дослі́дувач віку цього́? Хіба Бог мудрість світу цього́ не змінив на глупо́ту? Через те, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було́ спасти віруючих через ду́рість проповіді».
Обана! Який “чудовий” вихід знайшов Боженько для спасіння грішників – глупоту і дурість!
Що ж, дорогі християни, відмовляймося від цивілізації, до якої у всі часи і народи докладалися і докладаються саме мудрі та досліджувачі різних віків і хай для нас живе навколо лише спасенна глупота і дурість! Особливо в проповідях священиків, що я не раз і не два помічала. То ж глупіємо, дуріємо, спасаємося!!! Інакше по-божому – ніяк. Дожилися, називається, довірувалися.
Ну, й радійте премудрі і розумні – ви такому Богу нафіґ не потрібні. Задаєте забагато питань, забагато вільно мислите. А Богу угодні тупі і дурні, бо лише вони, виявляється, здатні зрозуміти Бога. Отаке воно святе і боже.
Марія Дзюба
Ваша підтримка журналу «Україна» дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на журнал «Україна». Дякуємо!
