Поет Дмитро Кремінь відзначає 70-річчя
Закарпатці середнього покоління добре пам’ятають Дмитра Кременя — молодого бунтівного поета 70-х років минулого століття. А для молодших подамо короткі біографічні дані. Народився 21 серпня 1953 року в селі Сухій Іршавського району. Закінчив філологічний факультет Ужгородського держуніверситету (1975), після чого викладав українську мову та літературу на Миколаївщині. Тепер — на журналістській роботі в Миколаєві.
Д. Кремінь — автор поетичних збірок «Травнева арка» (1978), «Південне сяйво» (1982), «Танок вогню» (1983), «Бурштиновий журавель» (1987), «Шлях по зорях» (1990), «Пектораль» (1998).
За збірку «Пектораль» удостоєний Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Думаю, не зайвим буде пояснити саму назву книжки, удостоєної найвищої української нагороди. Пектораль — то дорогоцінна металева нагрудна прикраса, що її носили високі сановники як ознаку влади, зокрема — скіфські.
Свого часу поет-археолог Борис Мозолевський докопався до золотої скіфської пекторалі, яка здивувала своєю не тільки золотою, а й мистецькою вагою цілий світ. Було це в сімдесяті роки, бо саме накотилася хвиля брежнєвських арештів, під яку потрапляв і поет Борис Мозолевський. Та, за свідченням колишнього політичного в’язня Євгена Сверстюка, Бориса від арешту порятувала саме та золота пектораль.
Нині багато говориться про «шістдесятників» — людей, які прийшли в мистецтво за часів хрущовської відлиги. Многі з них опинилися за колючим дротом, а многі — в компартійних обіймах, з яких вирватися не легше було, як із ГУЛАГу.
А от у сімдесяті роки всі гайки вже було закручено так, що віддушини для таланту ніби й не залишалося. Проте це не означає, що таланти упокорилися. Дмитрові Кременю випало підступатися до літератури саме в задушливі 70-і роки, які вимагали ідейної чіткості і доступної чиновнику прямолінійності мистецтва. А Дмитро Кремінь накручував у своїй поезії такі метафори, що і літературознавці, навіть ті, що не в погонах, розгублювалися. Тож і користувалися уже винайденими термінами «абстракціонізм», «формалізм», що розцінювалися як безідейність. А безідейність у ті часи видавалася чиновному люду не меншою загрозою системі, як ворожа ідеологія.
Тож іще студентом Дмитро Кремінь опиняється під пильним оком відповідних служб, які мали своїх інформаторів у кожній студентській групі. Тим паче, що водився з уже затаврованими системою митцями Іваном Чендеєм, Павлом Бедзіром, Ференцом Семаном, Феліксом Кривіним, Василем Басарабом, автором цих рядків.
І хоча Дмитрові вдалося закінчити університет (були серед викладачів і не цілком забембані ідеологією люди), все ж для майбутнього спокою властей вирішили здихатися поета з області. Він отримує направлення на вчительську роботу у Миколаївську область, де сильніший «русский дух» і сильніше «Русью пахнет» (Новоросія). Даремне ми з Іваном Чендеєм пробували через керівництво обласної письменницької організації поламати це рішення і залишити потужний талант своєму краєві: керівництво наше вирішило при згідливому мовчанні інших письменників, що так буде краще не тільки для області, а й для самого поета.
Зізнаюсь — керівництво не помилилося щодо самого поета, бо тут би його задзьобали остаточно. А в Миколаєві, де була маленька на той час письменницька організація, Дмитра Кременя оцінили по-людськи і вже після першої збірки поезій прийняли до Спілки письменників. Там і відбулось справжнє становлення поета Дмитра Кременя. Ні, не в Новоросії, а в багатющій загадками і духом свободи Скіфії. Там і докопався поет до своєї духовної «Пекторалі».
Тепер це поет великих скіфських просторів, які, однак, завжди для нього впираються у рідні Карпати.
Петро Скунць
ДМИТРО КРЕМІНЬ
ІЗ ДОСЬЄ
Петрові Скунцю
Молодим українським поетом
Був на ярмарку слави і я…
Шапку в землю, і хвіст пістолетом! —
Починалась епоха моя.
Та епоха навіки розпалась,
Хоч були мені всі ці літа
Під соломою хатка — палац,
А солома — лише золота…
Моя доля — еллінська Електра,
Але я забагато зумів…
Петре, я ще вернуся на Петра
У свинцевій сорочці домів!
Я старію, і я ще не вдома…
Та ввижається знову мені:
Догоряють і хата, й солома
На вогні, на пекельні огні.
І не відаю, як пережити
Це волання епох кам’яне…
Може, будуть на старості вчити,
Хоч і пізно вже вчити мене:
— Спершу вивчи езопівську мову,
А затим українську, аби
Не вертатися пам’яттю знову
У літа молодої журби.
Там такі комсомольські богині.
Та вареники спільні смачні…
Та не тим мені пахне віднині
Людоїдський шашлик із Чечні.
І нема мені юного снігу,
Я збагнув ці нехитрі ази…
Але я допишу свою книгу
І в оптичнім прицілі сльози!
ВЕЖА
Іванові Чендею
Розпалив серед степу багаття.
У багаття підкинув курай…
Як ватагою кинутий тать я,
Та не тать я, за це і карай.
Я ішов до ранкового моря,
Та не море зорю вдалині:
Велетенську вежу безмов’я
І стомов’я вежі скляні.
Муравлисько людське Вавилону
Закричало із пустів і веж…
Із віків піщаного полону
Ти даремно комонного ждеш.
Там, де стежі тернові злодійські,
Череп кінський регоче з трави.
І чертоги, і храми ольвійські
Ми взяли на фортеці й хліви.
А в фіналі еллінської драми
«Бог машини» одне повелів:
Із каміння возводити храми.
І взялись. І возводимо… хлів.
Але зодчі, змордовані й ниці,
Перед Богом не падають ниць.
І белькочуть продажні язиці
З вавилонів, з вертепів столиць.
І горить у всесвітнім безмежжі,
Мов папірус, тодішня трава.
І від веж вавилонської вежі
Відбивається контор хліва…
«Карпатська Україна» – №5 (188). –– 17.10.2002. –– С.7.
Ваша підтримка журналу «Україна» дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на журнал «Україна». Дякуємо!
