Нещодавно не стало найталановитішого поета літературного андеграунду, без лірики якого неможливо уявити собі історії української літератури. На жаль, НСПУ нічого не чула й не бачила. Найближчі його побратими й посестри із Сумського братства теж не можуть нічого прояснити. Така трагічна доля письменників-ескапістів, які пишуть, як дихають, нехтують навколо літературною піною марноти марнот. Стаття про Володимира Назаренка із Сумщини (21 серпня 1953; с. Андріївка Кролевецького району) з його віршами з’явиться в “Літературній Україні”. Тож пошануймо поета в його ювілей, про який, певно, не буде розголосу. Дуже сумно!
Шістдесятництво, ставши подією української літератури (культури) середини ХХ ст., не маючи чітких програмових структур, розшарувалося на різні потоки. Одні письменники швидко адаптувалися до «соцреалізму», інші — опинилися в андеґраунді. Брутально витиснуті поза береги офіційної літератури, ревно плеканої компартією, талановиті аутсайдери або обстоювали принципи «мистецтва для мистецтва», або реалізували в’язничну літературу. У кожному разі вони протистояли канонам панівного напряму, котрий визнавав партійність, а не іманентні художні цінності, переслідував національну специфіку мистецтва. Герметизм багатьох з них був історично виправданий, як в Італії періоду міжвоєнного двадцятиліття (Дж. Унґаретті, У. Саба, Г. Е. Монтале та ін.) чи в Україні (Є. Плужник, В. Свідзінський), сприймався адекватною відповіддю на виклики тоталітарних режимів. То була не втеча від життя, а занурення в сутність явищ, недовіра до їхніх поверхневих, оманливих проявів.
Не визнані владою «соцреалісти», а власне «витіснені» створювали справжню літературу, тому що перебували в її глибинах, в її епіцентрі, дозволяли собі бути незалежними від сторонньої опіки. Вже на межі 80-90-х років їх твори почали активно заповнювати літературний простір. Відкинутий камінь виявився наріжним в будівлі українського письменства. Близькою до них виявилася натурфілософська лірика, котра, не зважуючись розривати з «соцреалізмом», знаходила в ньому, як і «химерна проза», ніші, не турбовані компартійним втручанням. Мало хто зважився на мужній ескапізм, як В. Затуливітер.
Найпомітнішими явищами андеґраундного літературного життя стали в’язні сумління, Київська й Бахмацька школи, ЛуГоСад, а наприкінці 80-х — Бу-Ба-Бу. З’являлися й інші формування на кшталт львівської «Скрині» чи ужгородського аналогійного утворення. Чимало першорядних авторів (Г. Кириченко, М. Холодний, Б. Мамайсур, Г. Саченко, С. Вишенський та ін.) лишалися самотніми у випробуваннях свого таланту за найнесприятливих для творчості умов. До них належав й Володимир Назаренко із Сумщини, автор поетичних збірок «Травневий тембр» (1989), «Сонечко любові» (2011; очевидно, видана поза волею поета), відомий також як прозаїк (експериментальний герметичний роман «Акупунктурний зв’язок», новели «Механічне яйце»). Далекий від суспільної й кололітературної примарної колотнечі він свідомо обрав собі долю ескапіста, товаришував з небагатьма, хіба що з М. Воробйовим, був сам у собі, тому невдячна справа — втискати його неординарну лірику в куці типологічні ряди навіть найближчих йому за духом поетів, як М. Воробйов, з яким він товаришував. Хоча, В. Назаренку ближчий, здається, ескапіст І. Семененко. На знаю, чи були між ними творчі контакти. Можна знайти спільні й відмінні ознаки лірики В. Назаренка з лірикою О. Лишеги, якому симпатизував, Г. Чубая, В. Кашки, К. Москальця та ін., можливо, між ними перетікав внутрішній творчий діалог, але ідіостиль лишався завжди Назаренків, герметичний, закорінений в народно-поетичну стихію, в психостан природної людини.
В. Назаренко вільно почувався і верлібрах, і в силабо-тоніці, іноді експериментував з римуванням, переважно неточною, з подвійною семантикою (листя — до лісу, роси — на осінь). Однак для нього визначальною була не та чи та віршоформа, а натурфілософська метафора, неквапно розгорнута в сюжетний наратив, в подію природної людини, котра постійно перебуває в русі, тому в текстах надається першорядне значення дієсловам, часто недоконаного виду: «Розчинитися в листі зеленому, / стати тінню на вітрі зеленому, / стати пратінню сонця».
Ліричний герой сприймає себе невід’ємною частиною світу, тому для нього немає проблеми «вдягнути сорочку місяця, / взутися в легкі чобітки подорожника…», відчувати біль і радощі довкілля як власні («Цвіркуни»), впірнути в колообіг життєвих процесів («тільки в крузі / постійність бачу»), котрий на новому витку набуває інакшого значення, треба лише «вхопити руками, як держално коси, / тремкий розвидень; / обійти до світанку зелені собори землі» й «повернутися мужчиною в пісні». Праця перетворюється на буденний ритуал, позбавлений патетики, коли забуваються крамниці, газети, навіть час, тому що треба зібрати врожай, сенс якого має філософське узагальнення, «доки розум в головоньку, / доки доріженька в ніженьки, / доки слово Шевченка не мовчить».
Для поета не існувало часового розмежування, тому «рання ріка, / пізня ріка», позбавлена амбівалентного значення, постійно завертає «до кореня роду, / до повітря, / колись розхитаного колискою», аби в цю ж мить «піти за сонцем — вернутись за місяцем» як атрибутів всепроникної влади духовного світла, цілющої потужності й циклічого ритму. Лунарний символ наділений і іншими маґічними конотатами, залежними від його обарвлення, від купелі в срібному, блакитному, червоному місяцях. Уміння декодувати текст природи має реверсне спрямування в «предовгих» заклинаннях, «що зупиняють кров // і, як у сні, рятують від загину» на тлі стороннього індиферентного часу, «поміж розщеплених речей, / посеред руйновища ліній подихів, // площин навскісних», аби в стані забуття збагнути «хто є хто?», віднайти заблуканий «віщий дух».
Образна система натурфілософської лірики В. Назаренка складається із сільського лексикону (косовиця, вишня, рушники, вітряк і т. п.), міфо-фольклорних символів (Купало, васильки, лихо-лишенько, щедрик-ведрик тощо). На їх основі невимушено постають неповторні авторські образи із знайомим і водночас несподіваними ознаками («Свистить батіг, як джміль», «На скрипці грають — мов цибулю ріжуть») й характереологічними властивостями: «Ввійшов кіт у сіни, / повісив солом’яного бриля на цвяшку… / Наловив рибки?.. / Линків?.. Окунців?..». Вони можуть одивнюватися в етноментальній семантиці, як на картинах Марії Примаченко: «Стара баба / веде на мотузці / білу, як молоко, хату. / Віз котиться, / а на ньому скриня сидить». Треба бути проникливим, щоб побачити «скрипку хлібну на плечі» в чоловіка з «нехлібними очима», передати можливостями персоніфікацій і метонімій предметну фактуру й психологічний стан із загадковими натяками: «Мороз хитається поперед шиби, / на призьбі гарбузи риплять в чоботях / хтось ніби ходить, і нікого ніби… / Криниця кашляє // й на довгій мовкне ноті».
Поряд із закодованою трансцендентною символікою подані метафоричні пейзажні замальовки з предметною фактурою («Передосіння нота», «Грудень. Ріка зашерхла», «Десна», «Оповідка») й філософічним підтекстом («Водопій»: «Корови нескінченну річку п’ють, / плескаті риби страх як їх бояться, / і ґлей здіймається із дна важкий, // немовби ртуть…»). Поряд привертають увагу побутові образки з подвійною семантикою («Вечір тане», «Липень»). В такій же делікатній тональності представлена й невелика за обсягом любовна лірика В. Назаренка переважно платонічного характеру («Ростуть мої шанси із дня на день…», «Чому на словах “ти блукаєш у мороці”…»), іноді пожвавлена світлим еротизмом: «Перламутрові туфельки», «Яка бліда ти у ліфті…». Сердечні переживання — телеологічні, тому що «півсвіту заховалося в жінках, / Півсвіту дивоглядить таке диво», і на те «немає переміни!». Розв’язка споконвічної фабульної інтриги людського роду не знаходить інших варіантів, крім одного: «А всенький світ — козак при стремені, / якого дівчина сльозою причащає». Фабула з таким незмінним алгоритмом, як і архетипи дому й природи, протистоїть релятивній динаміці довкілля. Філософічні осмислення відносності часопросторових проєкції, залежать від обраного кута зору («Лише маленький…», «Надвечір»). Ліричний герой може спостерігати хату «з вершечка» вишні, груші чи верби, але сумнівається, чи побачить звідтам образ хати, а коли злізе «з дерева», не годен з’ясувати, «що станеться з деревом тим густим?». Сприйняття предметного світу підвладне від рівня інтимного ставлення до нього, надто коли він властивий домашньому космосу, втіленому в архетипі дому як засадничому в людській свідомості. Щоразу повертаючись до нього, ліричний герой переживає глибоку психодраму, приклеюється «до стін, до шафи, / до дерев, до сокири, до песика», від’їжджаючи від нього, почувається «обідраний, наче обгортка з цукерки». Будь-який рух стає звортний, вподібнюється до бумеранґа, і тоді «камінь, що летить у повітрі, / летить в мене», «навіть через століття».
Натурфілософський світ існує ймовірно тут-і-завжди («Дім») поза урбаністичними хронотопами (хоча поетові не чужі й міські мотиви: «Мандрівні акробати»), навіть коли поглинається вічністю («Хати, що кануть у вічність»). Йому часом загрожують деструктивні сили: «Хату зруйнували… / А вона взяла та ще й загорілася» під жорстокими глузуванням дітлахів, котрі, ще не поклавши «й цеглини живої», «ціляли камінням у бовдур». Показуючи небезпеку моральної деградації, автор ніде не вдається до дидактичних пасажів, навіть коли йдеться про параною війни: за сержантом йдуть солдати «загублені в пітьмі», «суворі й мовчазні. Як справжні людолови». Так само він уникав прямого називання репресивної доби («Діти на клені»), яка позбавляла талановите покоління 60-80-х рр. права на творчість й життя: «Друзі стали світлинами, / книжки — руїнами». Позбавлений товариського кола побратимів по духу, поет цілком мотивовано обрав собі інтровертивний шлях в латентний мікрокосм, що виводив його в духовний світ, недосяжний ідеологам й прагматикам. Це була втеча у свободу.
Юрій Ковалів
Ваша підтримка журналу «Україна» дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на журнал «Україна». Дякуємо!
