ЗАРАЗ НАМ ТАК ПОТРІБНА «ДЕСОВКІЗАЦІЯ»

Державний устрій України не відрізняється від того, який у 1920-х роках заснували-запровадили в Україні армії Муравйова

1.

Головна причина трагедії в Чернігові полягає в тому, що ні держава, ні все, чим керує держава (наприклад, Укроборонпром), дронів не виробляє, не розробляє, не фінансує і не замовляє. Так би мовити конкретно і в натурі — принципово…

Тому цим усім змушені займатися волонтери і приватні фірми, що виконують замовлення за кошти, зібрані волонтерами. Ці кошти — величезні. Це гроші друзів, родичів, гроші від самих солдатів. Настільки великі, що під ці кошти виникають і успішно працюють абсолютно серйозні фірми та виробництва.

Таким чином в Україні виникає паралельна військова економіка, яка очевидно ефективніша і “економніша” від офіційної “державної”.

Правда, виникає серйозне питання: «А чия ж це держава?»

Особисто в мене виникає гіпотеза, що росіянам якимось чином все-таки вдалося захопити контроль над нашою “офіційною” державою.

Саме тому вони 24 лютого 2022 року брали з собою парадну форму і пайок лише на три дні.

Але тоді виявилося, що український народ здатен вирішувати такі проблеми, тобто оборонятися від зовнішньої агресії і без цієї “держави”.

І зараз наш народ демонструє, що він може без цієї “держави” розробляти і виробляти дрони, знаходячи гроші на це все.

Те, що сталося в Чернігові означає що ворог це “зацінив” і перейшов до прямих воєнних дій проти українських волонтерів.

І тут виникає резонне питання — а на чиєму ж боці у цій війні виступає наша “офіційна” держава?

…Трагедія в Чернігові ще раз, і дуже “жирно”, продемонструвала неадекватність нашої державної “машини” і нашої державної влади. Це система, яка “демократично” сприяє приходу до влади всіляких аферистів і заробітчан, яких потім українцям доводиться виганяти з цієї влади “недемократичними” Майданами.

Причина цього полягає в тому що ця система була придумана і закладена-впроааджна не українцями, а колонізаторами-завойовниками з Москви і Петербурга.

На фото: український дрон типу “шахеда”. Розробники і виробники себе не рекламують. Але дрон літає і воює. Навіть долітає до Москви.

2.

Мій попередній текст акцентував увагу на неадекватності механізму нашої державної влади. Це якась дивна машина, яка зовні виглядає, ніби як державна, але як вона тоді при цьому не може виконувати абсолютної більшості функцій, які виконує абсолютна більшість держав у світі.

Не хочу перелічувати всі функції, які не виконує наша держава, через що ці функції змушені надолужувати Майдани та інші народні протести.

Я це все досить зрозуміло описав у вище на прикладі “держаного саботажу” теми виробництва і закупівлі дронів.

Я серйозно задумався над тим, звідки ж узявся цей сюрреалістичний цинізм і лицемірство нашої влади. А відповідь-то дуже і навіть елементарно проста: та це ж “совок”, тобто советская “власть”, тобто “вся власть Совєтам”, тобто геніальна імітація “тотальної демократії” при реальної повній відсутності такої.

Бо державний устрій України сьогодні ані трішечки не відрізняється від того, який у 1920-х роках заснували-запровадили в Україні армії Муравйова та інших садистів-авантюристів.

Тому, що наш державний устрій, попри всі наші революції і Майдани, і надалі називається “Совок”, тобто “вся власть Совєтам”, тобто… нікому, тобто бандам анонімних, законсервованих авантюристів…

Нам зараз конче потрібна десовкізація і десов’єтизація. Тобто повернення до тих стандартів народовладдя і демократії, які проявили себе у Європі, США та всіх інших демократичних, цивілізованих і… багатих державах.

Тому, що економічна суть “совка” — це бідність, колоніальна бідність, яка дозволяє не ділитися багатствами народу з цим народом, а вивозити ці багатства туди, де їх можна собі присвоїти, тобто туди, де шанується і охороняється приватна власність.

Тобто нам, тобто Україні, зараз потрібна “десовкізація” — дуже грунтова, серйозна і дуже принципова.

А тепер я скажу те, що я кажу протягом усіх років нашої незалежності. Нам потрібні: двопалатний парламент і суд присяжних. Це все для початку. А далі само піде…

Володимир Мартинюк

Від редакції:

Ну, нарешті дійшло хоч до одного! Хай і не зовсім, бо почав за здоров‘я, а закінчив за упокій… Справді важко собі навіть уявити, як в умовах радянського суспільного устрою в Україні можна уявити ефективними двопалатний парламент і суд присяжних.

До речі, фактично верхньою палатою «парламенту» за СРСР був ЦК КПРС (або на рівні республіки — ЦК КП республіки), а подобою присяжних були… народні засідателі.

До речі, що за президентства Леоніда Кравчука обговорювалися ідеї і двопалатного парламенту, і суду присяжних, але саме ЦК КПУ, тобто інститут президента ліг кістьми, щоб і перше, і друге не були закладені в Конституцію.

В усьому іншому В. Мартинюк інтуїтивно підійшов до нагальності заміни радянського суспільного устрою, щоправда налягаючи на державну, тобто вторинну його складову. От тільки замість того, щоб якісно новий суспільний лад формувати на основі українських національних традицій і звичаїв, пан Мартинюк спрямував свій взір «до тих стандартів народовладдя і демократії, які проявили себе у Європі, США та всіх інших демократичних, цивілізованих і… багатих державах».

При цьому він навіть не підозрює, що багато чого в надбаннях західних демократій є колись занесеним із теренів… України.

Переоцінює пан Мартинюк і потенціал українського народу в його сучасному стані. Нагадаємо, що жодна спроба спротиву (акції, протести й майдани), яка відбулася за роки незалежності України, не спричинилася до системних устроєвих змін. Жодна!

Українське суспільство потребує потужної освітньо-просвітницької й інформаційно-роз‘яснювальної роботи для піднесення рівня його національної свідомості й громадянської зрілості. Але його інтелектуальна еліта, що відтворює себе як «трудову інтеліґенцію», не готова до такої роботи.

Дивує також і те, що упродовж років В. Мартинюк упритул не бачив (чи не хотів бачити?) напрацювання, в яких у стислому вигляді запропоновано україноцентричну концепцію системних устроєвих змін в Україні (див.: Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.).