НЕРИТОРИЧНІ ЗАПИТАННЯ

Чи маємо ми справу з постколоніальним синдромом?

Це пам’ятний знак “Adolf Hitler Ring” навпроти входу до Львівської опери, встановлений німецькою окупаційною владою у 1942 році. Зверху на кубі з іменем Гітлера – чаша для вічного вогню, подібна до чаші на Берлінській олімпіаді 1936 року, любовно оспіваній Лені Ріфеншталь у фільмі “Olympia”.

У мене буде запитання конкретно щодо цього пам’ятного знаку. Але спочатку кілька загальних.

Чи є для вас різниця у мірі злочинності комуністичного і нацистського режимів? Чи один з них таки «менше зло», як повелось у Ялті-1945?

Якщо для нас ці режими однакові у людожерності і кривавості, тоді наступне запитання:

Чи можемо ми говорити про «нове прочитання» нацистських символів? Або, скажімо, про повернення до старої рецепції рун, давньоримського жесту «від серця до сонця» або вітання «Зіґ хайль!»?

Чи можуть вони інакше виглядати в новому контексті, коли «змінилося кілька поколінь», які не пам’ятають, не були причетними, не були ані катами, ані жертвами… Ні?

А що саме не дає нам «перепрочитати» нацистську спадщину, «адаптувати її символи до сучасної культури»?

Що не дає нам написати на ось цьому красивому кубі з чашею якесь нетоксичне ім’я замість імені вбивці? Наділити куб «новими сенсами»? Визнати це мистецтвом, пам’яткою культури тієї доби?

Це неможливо через повне, безумовне розуміння злочину Гітлера. Засудження, криміналізацію нацизму як абсолютного зла, без ніяких «але». Так?

Отже, якщо для нас неприпустиме «переосмислення» нацистських символів, і якщо ми вважаємо нацизм та комунізм однаково злочинними (і не лише ми, бо ще у 2009 році було ухвалена Резолюцію ОБСЄ і рішення Європарламенту про прирівняння злочинів комунізму і фашизму), то чому для частини нашого суспільства можливе «переосмислення» (перепрочитання, привласнення) радянських тоталітарних символів? Або «забування» про них? У чому причина?

Де проходить межа прийнятного для вас забування/психологічного витіснення суті радянських символів? Чи маємо ми справу з постколоніальним синдромом?

Чи впливало/впливає на національну ідентичність «звикання» до маркерів радянської окупації?

Чи потрібне нагадування, десовєтизація у кожному поколінні (за прикладом тривалої денацифікації), щоб цього забування не відбувалось?

Мирослава Барчук

З коментарів:

Володимир В‘ятрович: Справді в дискусії про можливе переосмислення треба розуміти, що йдеться фактично про бодай часткове прийняття переосмислюваного як свого. Ми певні, що можемо перетравити все і не отруїтися?

Віталій Гайдукевич: Здається дискусія навколо Клепаної Баби відкрила новий пласт проблеми – виявляється одужати від прийняття колоніального як свого, це куди важче, аніж відмовитися від очевидних подразників.

Від УСІМ:

Заміна герба СРСР на Тризуб і перейменування Батьківщини-матері на Україну-матір, як бачимо, викликає усе більше й більше запитань, а рішення української влади ставить під сумнів.

Ніхто, правда, не задається запитанням, а чому, власне, чинна влада в Україні, очолювана Володимиром Зеленським, вдається саме до таких рішень. Пояснення прийде до вас із усвідомленням природи і особливостей цієї влади.

Більше тут:

ВЛАДІМІР ЗЄЛЄНСКІЙ І ПЕРСПЕКТИВИ «ОБНУЛЮВАННЯ» ТА «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ»

«СЛУҐА НАРОДА» ЯК ФЕНОМЕН

При цьому не треба забувати й про те, що попередня влада на чолі з Петром Порошенком своєю ситуативною декомунізацією показала приклад того, як можна обмежитися зміною назв і демонтажем пам‘ятників, навіть не думаючи про трансформацію суспільної свідомості і про системні устроєві зміни.