Як вона прийшла в моє життя?
Спочатку — лише хрестоматійними віршами для дітей «Мамо, іде вже зима» та «Вишеньки». Особливо імпонували мені малому «Вишеньки», хоч вишні в нас і не росли, але в Лесі Українки вони були названі ще й черешеньками, а черешнями в нас називали плоди черемхи, до яких справді було важко дістатися. Але тоді я, мабуть, не думав, хто ті «Вишеньки» написав. В початковій школі мого присілка в шафі-бібліотеці з художньої літератури були тільки тритомник Шевченка та збірка оповідань Федьковича, які я прочитав не раз і собі самому, і присілковим чоловікам та молодицям. І все-таки першою спонукала мене до віршування Леся Українка. То було вже в середній школі в селищі Воловому, що згодом стало Міжгір’ям. Поема Лесі Українки «Русалка» своїм народним, часто коломийковим звучанням породила в мені ілюзію доступності поетичної мови, а її вірш «Надія», написаний у дев’ятирічному віці, дав мені віру, що я для такої справи давно доріс, бо мав уже чи одинадцять, чи й цілих дванадцять років. Тож і написав я свою баладу про любов, у якій щось було від народних пісень, щось від Федьковичевих оповідань, а щось і від «Русалки». Пам’ятаю тільки, що з трьох героїв моєї балади живим я нікого не залишив. На щастя, балада не збереглася, і посміятися зі свого першого твору не можу сам і іншому не дам. Лист із редакції, що надійшов у відповідь на мій витвір, збентежив мене: читайте Пушкіна, Шевченка, Лесю Українку. А кого ж я читав, як не Лесю Українку, коли баладу писав? Що ви там у редакції розумієте? Талант затискуєте? Все ж Лесю Українку читав я ще не раз і досі вчуся її читати. Спочатку проникся її лірикою та деякими поемами, а «Лісову пісню» відкривав для себе завжди по-новому, коли б до неї не вдавався. Студентом писав я одну з курсових робіт про Лесину поезію періоду реакції 1905-07 років, де мене найбільше захопили, теж народними звучанням та ще саркастично іронічним характером, «Казка про Оха-чудотвора», «Казочка про царя Гороха», інші твори з цього циклу. Звичайно, вражала і вражає мене перекладацька творчість письменниці вмінням нанизати на рідне слово найвіддаленіші географічно й історично пласти літератури. І все ж таки найгеніальніший вияв цієї жінки, як на мене, — її драматичні твори від «Блакитної троянди» аж до «Оргії», а серед них найвищим дивом залишається та ж «Лісова пісня», де віки, природа і земна людина творять єдину правду — повинні її творити.
Не знаю, чи паралель моя виправдана, але я поряд з «Лісовою піснею» можу поставити хіба що iбсенівську драматичну поему «Пер Гюнт». А в жіночій літературі світу, зовсім не маючи наміру її принизити, нічого подібного за глибиною до драм Лесі Українки я поки що віднайти не зумів. Шкода, що гідного сценічного й кінематографічного втілення драматичні твори Лесі Українки так і не знайшли.
Чи виявляється в моїх творах поетична школа Лесі Українки? Я не можу сказати про пряму залежність від її образів, думок, мотивів, стилю і не хотів би такої залежності. Де попрацювала ця людина-велет, літератору, котрий не хоче зірватися на наслідування, краще слухати, а не говорити. Але ж кожен із нас виріс як із народної творчості, так і з Шевченка, і з Лесі, і з Франка, ми їхньою громадянською пристрастю, цих велетів духу, породжені, їхньою невіддільністю від народу виправдані, власне, вони нам дали й ту літературну мову, якою можна передати всі глибини людських думок і почуттів. Хто ж цього не визнає, той починає з нічого. А з нічого нічого не буває. Повторювати ж когось із цих велетів теж немає сенсу: поет не повинен бути нічиїм відголоском. Але куди подітися від факту, що з Лесиних «Досвітніх вогнів» виросли цілі світанкові псевдопоетичні пожежі, в яких горіли і продовжують горіти цілі покоління поетів, не полишаючи сліду. Подумав я про себе та й зловив себе на тому, що й сам не уник в одному з розділів поеми «На границі епох» Лесиних «досвітніх вогнів»:
А людина його (день) продовжує,
підкладає у ватру хмизу,
у ту ватру, що тільки до завтра.
Отак я і заніс їх на Карпати — «досвітні вогні» Лесі Українки, перетворивши їх у вівчарську ватру, хоч про це й не думав, коли писав.
Чи пробував я щось писати про Лесю Українку? Взагалі я рідко пишу на літературні теми і про літературні постаті, в мене на це свій погляд. Але вже роками в моїх думках блудить рядок «Жінко моя вкраїнко», що поривається у вірш про українську матір, кохану, принижувану у віках і чужинцем, і хамом, і побутом, та виявлену на весь красивий зріст у Лесі Українці. Чекаю тої ночі або того дня, коли рядок-іскринка особливо запече…
Сподіваюся на таку ніч, такий день.
22.02.1985
