Україна | Ukraїna Війна Росії в Україні КУЛЬТУРНІ ТРАДИЦІЇ ТА ЧИННИКИ МОРАЛЬНОЇ ДЕГРАДАЦІЇ

КУЛЬТУРНІ ТРАДИЦІЇ ТА ЧИННИКИ МОРАЛЬНОЇ ДЕГРАДАЦІЇ



Роздуми над проблемою

Реальні події життя змушують нас сьогодні змінювати спрямованість і тональність філософування: замість неспішних та виважених міркувань про філософські поняття і концепції ми зосереджуємось на подіях війни, де, зрозуміло, неможливо стримати емоції та зберігати рівну лінію мисленевого руху.

Чому в нашому ХХІ столітті майже в центрі Європи розгорнулась війна, по-перше, величезного масштабу, а, по-друге, з такими жахливими проявами втрати деякими вояками елементарного рівня людськості? Адже після другої світової війни рефреном як в політиці, так і в мистецтві звучали тези на зразок: «ніколи більше», «ніхто не забутий, ніщо не забуте», «аби тільки не було війни» та ін.

Війну розв’язали саме ті люди, що роками повторювали такі тези. Як це могло статись за умов, коли існують органи міжнародного співробітництва, миротворчі контингенти, цілий арсенал невійськових засобів впливу одних країн на інші: економічних, фінансових, дипломатичних, культурологічних, гуманітарних та ін.?

І ось, відкинувши всі ці можливості, держава, населення якої майже у чотири рази більше країни вторгнення, військові засоби та потужності, відповідно, також помітно більші, вторгається на територію іншої суверенної держави, сповідуючи при тому такі методи військової агресії, що набагато перевершують жахи усіх попередніх війн.

Солдати та офіцери РФ при тому демонструють такий ступінь моральної деградації, що здається, що ми опинились у доісторичних часах. І знову питання: як це могло статись? Адже РФ демонструвала всьому світові свої культурно-історичні досягнення і здобутки, всіляко пропагувала свої неперевершені літературні твори, музику, балет, кінематограф, мала помітні досягнення в науці і філософії, спорті та ін.

І раптом, здається, все це зникло, і не лише ті люди, що прийшли на чужу землю у військових строях, а й все населення держави перетворились на істот з очищеною від всіх культурних і цивілізованих надбань душею: вони перетворились на «порожніх людей» або, у термінології буддизму, на порожні духи.

Людство, на жаль, не вперше стикається із подібною ситуацією: ми бачили жахливе падіння німецької нації наприкінці першої третиини ХХ століття, щось подібне пережили майже в той же час італійці та японці.

Тут слід зауважити, що не існує якихось особливо привілейованих націй в плані їх моральної чистоти та бездоганності: негідні дії та вчинки не обійшли представників жодного народу, проте в даному випадку міра та масштаби моральної деградації та падіння мають зовсім не другорядне значення.

Що значить те, що понад 80% населення РФ схвалило наглу насильницьку агресію свого уряду проти незалежної країни та підтримало масові вбивства невинних людей, ракетні удари по житлових масивах, руйнування музеїв, шкіл, лікарень, університетів, спортивних комплексів, бібліотек, театрів та ін.? Невже те, що що ми маємо справу із масовим виродженням? Що значить, що військові входять з військовою технікою на території ядерних об’єктів? Вони що, зовсім позбавлені елементарних знань?

Цинічні жарти російських офіцерів на цю тему схиляють до такої страхітливої думки. Стає не по собі, коли усвідомлюєш, що поведінка росіян на території України цілком вписується в ті прояви життя, що їх показав Андрій Звягінцев у фільмі «Левіафан»: мимоволі виникає думка про те, що все те, що відбувається зараз, не є випадковим, що населення величезної країни давно сповзало в прірву, віддаляючись від всього того, що робить людей людьми, втрачаючи розум, совість, звичайні людські почуття, елементарні регулятори людської поведінки.

Але перейдемо від емоційних питань до аналітики: чому потужні культурні традиції, що їх самі російські аналітики позначають «золотим віком» (від О. Пушкіна до Ф. Достоєвського) та «срібним віком» (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.), не врятували російське суспільство від моральної деградації та падіння до рівня дикунства?

Я спробую навести хоч якусь ясність в цьому питанні на основі порівняння станів двох країн: Німеччини наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. та РФ у ХХІ ст. Що спільного або схожого в таких станах впадає у вічі?

На мій погляд, кілька позицій виглядають не лише цілком очевидними, а й показовими. Спробую розгорнути їх зміст і прояви.

Перш за все, йдеться про присутність у громадській думці та масових настроях ностальгії за імперським минулим, за великою державою, що не лише встановлює своє панування на величезній території та над різними народами, а й диктує іншим народам світу правила життя, виступає помітним і потужним чинником світового порядку. Ностальгія за імперським минулим доволі яскраво проявилась в РФ тоді, коли в ній поступово та вперто почалась реабілітація вбивці, насильника та некрофіла Й. Сталіна.

Навіть ті відомості про його злочинну діяльність, що були доступними для преси та обговорення, викликали й викликають жах і обурення, проте путінська РФ тривалий час і активно перетворювала даного деспота у видатного політичного та геополітичного діяча світового масштабу.

Проте саме Й. Сталін запустив в сучасну міжнародну політику такий своєрідний «бренд», як поділ країн на частини, відкраяння в деяких країн частин їх території – для чого? Для сіяння розбрату та використання таких частин в якості плацдармів впливу, а то й нападу на непокірливих.

Путінське керівництво РФ, як ми знаємо, постає прямим нащадком диктатора і деспота в цьому плані, відрізаючи шматки території то від Молдови, то від Грузії, то від України. На відзначенні дати, пов’язаної із давнім російським імператором Петром І, петровський пігмей Путін прямо проголосив себе продовжувачем його справи по «збиранню територій».

Слід думати, що мова йде, як мінімум, про території колишнього СРСР, а як максимум – російської імперії, куди потрапляють Прибалтика, Польща, Фінляндія, Кавказькі республіки та республіки Середньої Азії; недаремно з вуст даного фігляра звучали тези про «несправжність» таких держав, як Молдова, Грузія, Україна, Казахстан та ін.

Як реагувала російська громадськість на такі дії та тези диктатора? Ніяк, тобто жодних протестів, жодної критики, жодних застережень – нічого подібного ми не почули. Ну, добре, громадськість мовчить, а інтелігенція, російська інтелігенція, що колись не боялась підпадати під репресії, – як повелась російська інтелігенція? Ніяк, повне мовчання. Інколи кажуть, що люди бояться, але я не схильний приймати таку думку.

Ще за часів правління М.С. Горбачова я був на конференції в Москві та з подивом побачив, як непогані спеціалісти в галузі культури просто мліли від розмов про «цю видатну людину» (мається на увазі саме М.С. Горбачов). Мліли і мліють сучасні інтелігенти при розмовах про Путіна, що, на мій погляд, свідчить про одне: в сучасній РФ немає ні громадської думки, ні інтелігенції. Якщо Інститут філософії РАН одностайно підтримує війну в Україні, то тим самим його співробітники підписались під визнанням своєї профнепридатності. Більше немає інституту філософії, а є інститут гомофобії та імітації філософії.

Як ми пам’ятаємо, нацистська Німеччина також мріяла про захоплення «життєвого простору» та про диктат над світом, і в ній, як і в РФ, не звучав голос інтелігенції, навпаки, визнаний вже на той час філософ М. Гайдеггер в своїй інавгураційній промові вітав прихід Гітлера до влади: цікава й показова схожість!

Наступним пунктом відстеження подібності між РФ і Третім Райхом я назвав би образу на весь світ. При чому ця образа має давні корені, що різними рефренами звучала ще в ХІХ ст.: згадаємо тютчивське «Умом Россию не понять».

Дуже показовою є праця М. Данилевського «Росія та Європа»: тут прямо та в різних аспектах розгортається «плач» за неправильним розумінням Росії, за тим, що Європа її ображає, недооцінює та ін. Над причинами певною мірою виправданих закидів Росії автор не замислюється, як не замислюється він і над тим, чому в Росії ширяться протестні рухи, до чого закликає Герцен, чому сумлінні російські ж інтелігенти називають Росію «жандармом Європи».

Ця загальноросійська образа на весь світ підкріплювалась поширеними в шкільних підручниках нескінченними вихваляннями на той рахунок, що майже все велике, новаторське та прогресивне в світі створили саме росіяни: повітряну кулю (що так і не набула функціональної якості), паротяг (що не працював), літак (що не літав), ракетні двигуни (що вибухали на старті) та ін.

З самого малого віку росіянам навіювали думки про те, що вони є лідерами світу, а весь світ через, звичайно, заздрість, не хоче цього визнавати, приймати та нескінченно їм за це дякувати.

Чи можна з такими настроями не підтримати війну, ядерний шантаж світу, розбійні дії розвідувальних органів в різних країнах та регіонах? Питання риторичне, бо ж так і сталося.

Наступне: в силу того, що Росія завжди мала репресивну державу, яка, як навіювалось усім, потрібна для стабільності країни, справді, забраної тією ж силою із різноетнічних груп та різних народів. В ній завжди пропагувалась ідея «сильної держави» та «сильної руки», тобто поруч із імперською ностальгією в РФ була і залишається ностальгія за сильним лідером: царем, імператором, монархом.

Неважко і тут побачити паралелі між РФ та гітлерівською Німеччиною: відомо, що навіть ті німці, що не симпатизували Гітлеру, виправдовували його підтримку тим, що це сильний лідер. Росіяни прагнуть мати велику державу, мріють мати статус особливого народу лідерського типу, мріють мати стабільне життя, що може забезпечуватись сильною рукою (правителем) та – знову паралель з Німеччиною – потужними збройними силами.

Звернемо увагу: ставка робиться не на технологічний розвиток чи соціальні зрушення, не на освіту чи науку, а на засоби насилля та вбивства: чому? Чому РФ, наприклад, у взаєминах з Україною, задіювала не культурні, технологічні, економічні, фінансові, дипломатичні важелі, а шантаж, ракети, бомби, катування, мародерство та ін.? Тому, що це, напевне, набагато простіше і це, знову-таки, те, що вони так-сяк уміють робити: події війни в Україні вже засвідчили, що російські військові давно вже перевершили нацистські війська за звірствами, мародерством, руйнуваннями, нехтування елементарними нормами людськості.

Думаю, що багато людей ставили перед собою питання про те, як лідером країни з визнаними досягненнями в культурі, особливо у ХІХ ст., могла стати людина з хуліганським минулим та вихована в лавах КДБ, що на кінець СРСР перетворилась на кланову бандитську організацію? Як росіяни могли терпіти те, що цей негідник і шахрай кілька разів робив сумнівні маніпуляції лише для того, щоб утриматись при владі?

Думаю, що тут нам треба звернутись ще до одного аспекту теми – до ролі репресій та пропаганди як всередині країни, так і за її межами. Як гітлерівська Німеччина, так і РФ активно практикували і практикують репресії та залякування; результати їх підлих та наглих вбивств, отруєнь відомі всьому світові. Такі дії поширені як в РФ, так і в зарубіжних країнах.

Пропаганда імперських ідей та особливих прав росіян щодо усіх інших людей у ЗМІ супроводжується закриттям усіх нелояльних владі каналів інформації, вбивствами опозиційних журналістів, активним поширенням центрів російської пропаганди за межами РФ, виділенням не аби яких коштів на формування проросійських настроїв в зарубіжних країнах (в тому числі й в Україні).

Російсько-фільські наративи м’яко та, як декому здавалось, ненав’язливо експортувались у громадський простір багатьох країн та регіонів: мета була одна – «полюбіть росіян, відчуйте їх особливість, піддайтесь їх впливам!». Слід сказати, що спрацювало: це я можу стверджувати, посилаючись на декого із своїх знайомих та колег. Тут інколи «гуляли» такі стереотипи, як-от: «не може бути невеликим народ, що дав світові Толстого та Достоєвського», «така музика, така майстерність звеличує націю» та ін.

За всім цим ідеологічним туманом якось витіснялись із свідомості знання певних елементарних основ реального суспільного життя: в частині міст східної України у 2014 році люди підняли прапори іноземної держави, стали виступати зі закликами запросити на допомогу іноземні збройні сили; що це?

За всіма міжнародними нормами це є державна зрада, але виявляється, що на тлі світових досягнень культури, проникливих досліджень глибин людської душі це виглядає якщо не безневинно, то принаймні певною мірою виправданим. Уявіть собі на мить, що каталонці підняли би в себе прапори якоїсь потужної іноземної держави, що зробив би уряд Іспанії? Відповідь цілком очевидна.

Якщо Путін виділив на створення проросійських настроїв в Україні кілька мільярдів доларів, то варто замислитись: чому телевізійний канал Культура фінансується із фондів саме президента РФ? Це що, випадковість? Як відомо, гітлерівська кліка також посилено пропагувала німецькі цінності, німецький спосіб життя, нове німецьке (арійське) мистецтво, так що відповідь на питання, в кого вчилась путінська кліка, кого приймала за взірець, може бути знайдена доволі легко.

Так само легко проступають через зазначені явища контури «русского мира»: що це за світ? Це світ тотальної деморалізації, тотальної брехні, зухвалої наглості, кругової злочинної поруки, хизування силою та погрози всім, хто «не з нами». І при тому спроби створення ще новішого «новоязу», заборони називати речі своїми іменами, маніпулювання законами, щоб нейтралізувати та упередити будь-які не те, що протести, а навіть натяки на них. «Бензоколонка з ядерною бомбою» тепер, після 24-го лютого 2022-го року, явила себе в своїй відкритій та звірячий сутності.

До вже сказаного можна додати й аргумент щодо рис національного характеру. Маніакальне прагнення німців до порядку та стабільності привело на початку 30-х років ХХ ст. домінуючу масу населення Німеччини до підтримки гітлеризму на тлі тривалої соціальної нестабільності та розвалу економіки.

В російському менталітеті ще з ХІХ ст. європейці, а частково і самі росіяни виділяють дві риси: нехтування людським життям (чудово демонструється таким винаходом, як «російська рулетка») та підступною таємною зрадою (Б. Ахмадуліна писала про «до зради пристрасть потаємну»; можна доповнити численними прикладами із російської літератури її «золотого століття»).

Цікаво відзначити, що один із символів російської державної величі Єрмак, якому в заслугу приписують приєднання (звичайно ж, «добровільне») до Росії сибірського ханства, за свідченнями російських же істориків був одним із синів хана та зрадником своєї сім’ї. РФ має давню витончену майстерність привертати до себе зрадників будь-якого штибу: в Сирії, Афганістані, в Угорщині, в Молдові, в Криму, на півдні України та ін.

Замислюючись над окресленими контурами «русского мира», не можна не поставити кілька гострих питань. По-перше, хто є найпершим та найбрутальнішим ворогом російської культури, російських досягнень в різних галузях суспільного життя? По-друге, чи достатньо буде військової поразки Путіна для того, щоб світ позбувся РФ як центру світової нестабільності та загрози всьому людству?

Мені здається, що важко вказати, хто більшою мірою занепастив світовий імідж РФ, ніж Путін та його кліка: ось справжні та істинні вороги Росії. Після того, що накоїли його «герої» (так він у своїй промові з приводу річниці російської державності назвав насильників, катів, руйнівників та мародерів), невідомо, скільки десятиліть, зусиль, різних засобів знадобиться для того, щоб відродити хоча б нормальне ставлення до росіян.

Але з огляду на сказане, звільнення РФ від Путіна може бути лише першим кроком для очищення та відродження російського народу, що вже тривалий час демонструє свою жахливу моральну деградацію, своє знелюднення, знищуючи Чечню, втручаючись в Абхазію, Осетію, Молдову, розкидуючи хімічну зброю та фосфорні бомби в Сирії, тероризуючи весь світ ядерною загрозою, використовуючи енергоресурси як засіб міжнародного підкупу та шантажу.

Так діють злочинці, бандити, але ж, смію сподіватись, що не всі росіяни є такими. Чи зможуть вони очиститись від такого бруду, від такої небувалої ганьби? Ось питання, яке би їм варто було осмислювати замість того, щоб замовляти своїм мародерам привозити «сувеніри» з України.

Наступне питання можна було б сформулювати так: чому культурні традиції не спрацювали на користь гуманізму, солідарності, співдружності? Чому раптом на все населення РФ ніби впав якійсь антиментальний вірус та вмить перетворив його на співучасників вбивств, грабунків, розбійництва, що досягли в Україні небувалих масштабів та абсолютно немислимих проявів? Невже тамтешні люди ніколи не відчували біль, не цінували своїх життєвих досягнень та результатів своєї праці?

Здається, таке неможливо, але реальність вперто свідчить про те, що так є: на мільйони людей інколи та десь лунають слабкі голоси, що закликають до людяності, а більшість закликає до ще більшої люті. Це знову нагадує нам Німеччину часів гітлеризму. Маємо всі підстави вважати, що найпершу відповідальність за те, що культурні традиції перетворились в РФ на мертвий мотлох, несе система навчання та виховання.

На жаль, немає статистики відносно того, в яких окресленнях постає внутрішній світ російських школярів та випускників шкіл, але не думаю, що багато з них відповідають тезі Й. Бродського про те, що та людина, що любить поезію, ніколи не вб’є іншу людину. Коли їх безумний лідер заявляє про те, що своїми жахливими вбивствами він прагне лише того, щоб «його поважали», а рейтинг його серед російського населення на це не відгукується, можна сказати точно: це є цінності бандитів та насильників. Бо лише бандити і насильники вважають, що повага здобувається жорстокістю.

І лише тоді, коли цю німу масу збудила звістка про можливе відправлення на поле бою, вони почала безпорадно кидатись навтьоки в різних напрямах: спитайте в етологів, і вони скажуть, що це поведінка дикої зграї. Ось до чого купка негідників довела цілий народ.

Віктор Петрушенко

До теми:

Leave a Reply