З нагоди чергового дня народження уже вкотре український сеґмент соцмереж заговорив про постать Володимира Висоцького і про долю пам‘ятників йому по Україні. І несподівано розмова перейшла на Олеся Гончара…
Цікавий запис запропонував на обговорення письменник Микола Шмигін:
«В Україні хочуть познімати з вулиць пам’ятники Висоцькому. Їх у нас небагато, але є. Як на мене, правильно. Колись я також захоплювався його творчістю, проте минуло. Якщо проаналізувати його поетичну творчість, то знайдеться трохи і справжньої та самобутньої лірики з цікавими художніми особливостями. Проте в нас, українців, таких поетів сотні, якщо не тисячі.
За життя (а воно було в нього, м’яко кажучи, не ангельське) Висоцький напускав на себе ману (чи напускали відповідні “органи” — ті самі, що й, на думку народу, анекдоти політичні складали) “дисидента”, якого переслідувала радянська влада. Я не маю доказів, що він був агентом “органів”, але те, що не був дисидентом — жодного сумніву: справжні дисиденти гнобилися в радянських концтаборах, а Висоцький роз’їжджав по парижах.
Але тут я хочу про інше: про бідність російської народнопісенної творчості. Наприкінці сімдесятих на екрани радянських кінотеатрів вийшов художній фільм “Йшов собака по роялю” — така собі трагікомедія про перші дівочі почуття. Була там сцена, як у забите російське село прибився з міста збирач давнього фольклору. Його привели до бабці, яка найбільше знала народних пісень. Як не бився бідний фольклорист, намагаючись від місцевої акинки добитися чогось давнього, але, крім пісеньки Висоцького “Діалог біля телевізора”, нічого так і не почув. На прохання збирача заспівати те, що співали бабині предки, вона впевнено відповіла, що це вони і співали.
Невідомо, як радянська цензура пропустила цю крамольну сцену (можливо, зачарована “Діалогом” суперпопулярного барда), але адептам руської “величі” та “давності” творці стрічки, самі того, очевидно, не усвідомлюючи, смачно плюнули у великодержавні шовіністичні пики.
Хоч як не пророчили пісенькам Висоцького народність, але його епоха відходить разом з останніми прихильниками Совка, принаймні в Україні».
Під цим записом розгорнулася жвава дискусія про Висоцького, хід якої змінив Андрій Кокотюха, втрутившись із своїм коментарем:
«1. Він ніколи не називав себе дисидентом. Прослухав гігібайти концертів. Не раз чув фразу: “Я не дисидент, я артист”.
2. Він не був агентом КГБ, як би це не доводили палкі шанувалники Кобзаря. Полінаркоманів не беруть туди, дуже ненадійні. Зате були кримінальні справи за ліві концерти.
3. Хоч має київське коріння, до української культури жодним боком. Нехай і катався Запоріжжям по місцях бойової слави Махна. У російску культуру закорінений і не приховував. Але в оцінці російської дійсності швидше був Салтиковим-Щедріним, ніж Пушкіним.
4. За життя ніколи нікому ніде не сказав про Україну поганого слова. Хорошого теж. Знімався в Одесі, яку Україною не вважав, але в СССР Одесу так сприймали. Йому взагалі було до одного місця, де виступати і отримувати гроші. Не був шовіністом.
5. Їздив за кордон а правах чоловіка француженки. Так, вона була в Компартії Франції. За її словами, вступила, аби відпускали в Союз простіше. Сам у партії не був. Але співав на закритих майданчиках, сьогодні б це назавали корпоративами.
6. Справді, українці, згадуючи його злим словом, не забувайте про те, що робили в той самий час цілком собі українці Драч, Гончар та подібні до них мистці. Включно з Богданом Сільвестровичем, який знімався не лише в Іллєнка, а і в Росії. Причому вже в і часи Незалежності.
7. Євтушенко в рази рази рази рази рази рази подонок».
Відтак дискутанти переключилися на згаданого Кокотюхою Олеся Гончара:
Володимир Олійник: відповім на закид у бік Гончара: скільки міг — брав під захист дисидентів, за “Собор” — цькували роками на всіх рівнях. Прочитайте Гончареві щоденники в 3-х томах…
А. Кокотюха: Та ви шо! Цькували? За Собор, який пройшов київську цензуру — страшнішу за московську — і був публікований в журналі й виданий книжкою? Може, ви мені скажете, в якій камері він сидів під слідством у той час, коли в сусідніх камерах сиділи за непубліковане чи видане на Заході? У нього забрали дві Сталінські премії і одну Шевченківську? Його позбавили депутатства? Ніт. Видавали безбарвне беззубе говнєцо, включали в шкільні програми, ще й кіно безлике зняли. Оце цькування, да?
В. Олійник: та ж Віталій Коваль видав книжечку “Собор” і довкола нього” — там він наводить документальні свідчення про те цькування…
А лист Григора Тютюнника про “Собор”?..
А. Кокотюха: Ще раз: цькування — це звільнення з усіх робіт, з депутатства і адміністративна справа. Переведення з номенклатури в двірники й кочегари. “Собор” переоцінений саме через ексцес виконавця, я знімав про той період документальне кіно. Нічого там антирадянського не було, інакше б його не видали. Просто сталася купа побутових накладок. Як із кількома ніби забороненими в той же час фільмами. Гончар — радянська номенклатура. Пристосуванець, підспівувач, бездарний оповідач, безликий і беззубий.
В. Олійник: у Вас якась особиста антипатія, колись про такі випадки між письменниками влучно написав Петро Сорока…
А. Кокотюха: До кумуністів, двічі лауреатів Сталінської премії, які писали сіро й безбарвно, але з яких чомусь роблять борців із режимом — так, особиста.
У цій перепалці Олійника з Кокотюхою я став на бік Кокотюхи, зауваживши, що усе майже так, що по закордонах, правда, їздив не тільки як чоловік М. Владі і що я знав Висоцького його особисто. Потім я ще нагадав про неназвану Кокотюхою Ленінську премію Гончара…
Зрештою, на якомусь етапі цього обговорення моя відповідь В. Олійникові вилилася в більший текст, який я потім виклав окремим записом у своєму профілі. Ось цей текст:
* * *
Про Олеся Гончара приблизно в тому ж дусі, що й Кокотюха, я докладно писав разів три (ці тексти увійшли до моїх збірок).
Більше того, в молоді й ще романтично-наївні роки з Гончаревою дочкою Людмилою, з якою я приятелював, ми обговорювали можливості одірвати її батька від совкового мислення і «модернізувати». «Його вже не виправиш», — сказала мені вона.
Мій приятель Юрій Покальчук, ставши зятем Гончара, пробував на нього впливати у розмовах. Як розповідала мені Людмила, діходило до сварок. Зрештою, дійшло й до розлучення Юрія з Людмилою…
Тут згадували Віталія Коваля як приклад аполоґета Гончара. Я працював з Віталієм в «ЛітУкраїні» і добре його знав. Слабенький він був критик, і саме тому зробив собі ім‘я на Гончареві.
Нагадаю, що до Коваля Гончара дуже захищав Євген Сверстюк («Собор» у риштуванні). Усі ним захоплювалися. Але за великим рахунком книжка Сверстюка була всього лише «антиконьюнктурною», і то — умовно кажучи.
На «Соборі» купилася й діасрора. Роман опублікував Петро Волинець у Канаді, і цим було підмочено репутацію Гончара. Насправді там немає того національно-ідеолоґічного конфлікту Гончара з радянською владою, про який узвичаєно говорити.
Там був банальний особистий конфлікт Гончара з Ватченком, першим секретарем Дніпропетровського обкому КПУ. Цей Ватченко став прототипом Володьки у «Соборі», який здав свого батька у будинок перестарілих. Це й образило Ватченко, і тому спалахнула така «пожежа» навколо «Собору».
Не було б цього епізоду — роман «Собор» (справді дуже слабенький) захвалили б, як усе в Гончара, і одержав би він за нього чергову премію — з тих, якої він ще не мав, або — як виняток — другу Шевченківську або й Ленінську.
Не сотворіть собі кумира!
* * *
Олесь Гончар як суперечливе явище української радянської літератури напевно ще довго тривожитиме наші душі й викликатиме активні дискусії.
Очевидно, що його не треба видаляти з історії літератури й політики. Так, і політики, бо Гончар був членом ЦК, депутатом Верховних Рад СРСР і УРСР, головою Спілки радянських письменнмків України і головою Українського Комітету захисту миру (до речі, обійнявши останню посаду після смерті О. Корнійчука, коли він уже не був головою СПУ).
Феномен Олеся Гончара в тому, що він був одним із найбільших талантів у літературі (і в першу чергу як стиліст — виучень, до речі, Юрія Яновського), з одного боку, і одним із найбільших колаборантів, обласканих компартійно-радянською владою. Саме таким його й треба осмислювати й вивчати.
Після виходу у світ тритомника щоденників О. Гончара увага і фанівців, і широкої громадськості перемкнулася на ці щоденники, записи в яких часто буцімто суперечать тому, що Гончар писав у своїх художніх і публіцистичних творах і чим він проявлявся у своїх учинках. От, мовляв, яким він насправді був…
Нічого суперечливого тут немає. У щоденниках Гончара немає нічого такого, за що радянська влада могла б порушити проти нього кримінальну справу і, якщо не заслати в концтабір, то виключити із КПРС і вигнати з роботи, позбавивши усіх засобів до існування.
Надто позірною була щоденникова щирість Гончара. Безумовно, він писав ті щоденники з прицілом на те, що вони рано чи пізно будуть опубліковані, і при цьому він не сумнівався в тому, що радянська влада стоятиме вічно. Ось вам дуже суттєва деталь.
Процес активного розпаду КПРС почався після Чорнобиля, і вже 1987 року її лави масово покидали люди, зокрема — й ті, хто обіймав високі посади в самій партії. Наприклад, професор наукового атеїзму Іван Бражник — генерал КДБ, колишній голова Ради у справах релігій при уряді УРСР і завідувач сектору наукового атеїзму ЦК КПРС.
О. Гончар не поспішав позбутися свого членства в КПРС, і зробив цей відчайдушний для нього крок після того, як його онука Леся, яку й мені трапилося тримати маленькою на руках, ставши студенткою, брала участь у акції голодування студентів на Майдані 1990 року.
Зважте також і на те, що після цього переломного для Гончара моменту він жодного разу не покаявся у своїх земних гріхах. Забронзовілий Гончар так і відійшов несповіданим у вічність, а толерантне до дворушництва українство продовжує вшановувати пристосуванця як національного героя, який поклав своє життя на вівтар свободи і процвітання свого народу.
Володимир Іваненко
З0 липня 2023 р.
