ПРОДОВЖУЄМО ДИСКУСІЮ ПРО КУЛЬТУРУ

Фото вгорі — із вручення Шевченківських премій цьогорічним лавреатам (див.: Культура — це держава і народ —Урядовий Кур’єр —газета центральних органів влади України онлайн).

Анатолій Матвійчук узагальнив критику його поглядів на культуру, висловлених у попередній статті, й відповів своїм опонентам новою статтею. Загальний висновок, який випливає із статті, яку ми розмістили на сайті журналу «Україна», говорить про те, що саме Матвійчук має обійняти вакантну посаду міністра культури й інформаційної політики. У післямові від редакції Володимир Іваненко відповідає на критику з боку Матвійчука і висловлює своє бачення розв‘язання проблеми.

Культура — пацієнт, якого треба рятувати!

Дискусії про Мінкульт продовжуються — і з’являються нові приводи для роздумів. Але перш, ніж я їх озвучу, скажу, що нині спало на думку. Я бачу в інформаційному просторі усе більше коментарів, де люди не розмірковують, з’ясовуючи істину. Вони приходять із готовими рецептами, інструкціями та протоколами – що робити і як діяти.

Мене завжди дивували такі люди! Звідки така впевненість в собі? У своїй непогрішимості. У пропонованих моделях дій і шляхах подолання проблем.

Ні, розумом я можу збагнути, чому так відбувається — ми в критичному стані, люди шалено хапаються за будь-яку можливість порятунку. А тут з’являються такі собі месії з простими і готовими рецептами — тільки бери й роби, не думай, не аналізуй — роби, як розумні люди радять, бо вони ж авторитетні професори чи відомі політогоги!

І що характерно — на це купується наш народ. Навіть серйозні люди, керівники певних галузей або й лідери країн.

А як же бути з твердженням батька філософії Сократа: «Я знаю лише те, що я нічого не знаю»? Він у цій свої сентенції натякає, що світ не залізобетонна конструкція — він міняється щомиті. І те, що надійно працювало вчора в якомусь місці. абсолютно не працює сьогодні в іншому! І часто такі готові рецепти завдають лише величезної біди.

Ніхто не відслідковує потім міру завданої шкоди від деяких новацій, бо навіщо?! Дисертації на цю тему захищені, кошти на нові проекти виділені і благополучно освоєні. Шо далі — нікому не цікаво.

Наведу приклад з медичної сфери, який добре ілюструє думку. Певний час у боротьбі з виразковою хворобою шлунку користувався популярністю такий хірургічний метод лікування — пацієнту просто підрізали ті нервові закінчення, які вели до враженого виразкою місця в шлунку та викликали страшні болі чи дискомфорт. Так, пацієнт переставав мучитись, а виразка іноді заживала сама собою. Але ж іноді все закінчувалось інакше — кровотечами, атрофіями частини шлунку, онкологічними утвореннями і десятком інших бід! Через деякий час ця медична технологія була визнана хибною і шкідливою, але скільки людей зазнало непоправної шкоди!

Культура — це та ж медицина, але вона лікує душу, а не тіло. І тут говорити про якісь готові рецепти без попереднього аналізу ситуації недоречно і шкідливо, адже у медиків існує відоме правило “НЕ ЗАШКОДЬ”.

Але для того, щоби не завдати шкоди, треба пам’ятати ще одне правило, яке прийшло з глибини віків: що для одних корисно, то для інших смерть! Тобто, інколи примітивна екстраполяція з одної ситуації на іншу не працює! Кожного разу і в кожному випадку мають бути свої індивідуальні, якщо хочете, ситуативні рішення, продиктовані особистим досвідом та інтуїцією!

Але ж ні! От і в нашому випадку з культурою кояться якісь дивні речі. Є такий гарний політолог Вадим Денисенко, думки якого про поточні моменти нашого політичного життя читаю із задоволенням. Але раптом він починає говорити про культуру і сипати якимись імперативами, від яких стає недобре. Ось його цитата: «Креативні індустрії мають виробляти ХХХ відсотку ВВП і в них має працювати не менше ХХХ тисяч людей з розбивкою по роках. Має бути реальна політика держави націлена на монетизацію культурних індустрій і її експортний потенціал».

Ви щось зрозуміли?! Я дещо зрозумів, зокрема — що культура зводиться до поняття культурних індустрій, які держава має монетизувати і отримувати максимальний ВВП. Ось так! Давайте далі заганяти нашого знесиленого коника і витискати з нього останні сили. У разі чого — пристрелимо і знайдемо нового.

Але у нас не буде іншого коня! Це те, про що я говорив раніше — не можна плутати культуру з шоу-бізнесом! Потрібно не експлуатувати її нещадно, а створити необхідні умови для її рекреації, відновлення, зміцнення, проростання в свідомісті українського народу. Народу, який навіть не розуміє елементарного — що культура це, неначе металеві обручі, які тримають діжку, наповнену водою. Без цих обручів діжка розвалиться і вода почне витікати, що ми й спостерігаємо нині.

Вибачте за такі прості порівняння. Але Україні катастрофічно не вистачає бондарів! І це не прізвище, як комусь здалося, а професія людей, які є майстрами бочкової справи. Люди культури — це бондарі, які створюють емкості для зберігання і примноження нашого культурного змісту. Саме цим має займатися Міністерство культури. Бо якщо з діжки витече вся вода чи вино, ми всі, вибачайте за грубість, здохнемо від спраги!

Але, виявляється, є думка і досить авторитетна та досить поширена, що не потрібне це Міністерство культури взагалі! От і шановний мною професор із США Володимир Іваненко, такої ж думки, він, зокрема, пише: «Ви ж, Анатолію, неодноразово бували в Америці, знаєте, що тут немає ніякого Міністерства культури. Немає його також у таких розвинених країнах, як Великобританія чи Швейцарія…»

Так, шановний пане професоре! Я вже звик до Вашого постійного менторського тону і не ображаюся на нього). Але дозвольте не погодитися з Вами! Бо Ваш приклад з Америкою не те, що не працює у випадку з Україною!

Почнемо з того, що США знаходиться на континенті, офіційно відкритому Колумбом у 1492 році. Запам’ятаймо цю дату! І Америка створювалася як поліетнічна, багатонаціональна держава з емігрантів країн Європи. Тому про яке Міністерство культури США може йти мова?)) Культура в США — це справа національних громад. Ірландці не будуть дбати про культуру італійців, а ті не будуть опікуватися культурою китайців. Усе закономірно. Так, у США є потужна літературна традиція, свій архітектурний стиль, але і є свої державні інституції, які опікуються цими напрямками діяльності. А от спільної народної музичної культури США не мають із зрозумілих причин. Бо вона, умовно кажучи, вся імпортована. Тому там так розвинений шоу-бізнес і культурні індустрії…

Те ж саме можна сказати про Швейцарією, з її багатонаціональним унікальним устроєм, де в кожному кантоні своя культура. Навіщо це поверхове порівняння з Україною?!

Але Ви ще згадали Британію у цьому контексті! О, тут є про що подумати. Ну, по-перше, за всю історію цієї країни її культурі Британії ніхто особливо не загрожував, попри всі війни, які вела Британія впродовж століть, включаючи ХХ століття.

Не забуваймо і про те, що Великобританія — острівна держава. І в цій державі є чимало внутрішніх культурних проблем з Уельсом і Північною Ірландією зокрема. Бо у народів, які населяють ті острови, є своя мова і етнічна неповторність, але це маленькі народи, які не прагнуть до жодної експансії і світового панування.

І ось тут, шановний пане професоре Іваненко, головне питання: чи є в Британії загроза втратити свою культуру? Певно, що ні, бо ні Шекспіру, ні Байрону, ні Діккенсу нічого не загрожує, Ба, англійська мова є однією зі світових мов. Вона природнім чином саморегулюється і розвивається.

А тепер до України. На відміну від Британії у нас існує постійна — просто таки кармічна — загроза знищення української національної культури. І знаєте, скільки століть триває ця загроза? Я нагадаю! Коли була відкрита Америка — 1492 року кажете? Так от, майже за 150 років до того, як була відкрита Америка, така загроза вже існувала для України і датована вона 1147 роком. І це дата заснування Москви!

Від того часу не було жодного століття, коли б українська нація не потерпала від фізичного і культурного впливу свого сусіда. Століття нищення корінної культури великої європейської нації шляхом постійних указів, циркулярів, законів, яким немає ліку. Царські закони змінили закони радянські. Але вони були ще більш підступними! Так, саме при “совку”, як ви висловилися, було створене Міністерство культури України. Зрозуміло, що з метою “контролювати і направляти” українську культуру в потрібному напрямку. Але чи не свідчить це і про те, що на той момент це була культура майже восьмидесятимільйонного народу, з якою було потрібно щось робити!

Що зробили з українським народом і його культурою, ви знаєте краще за мене. За століття, шляхом воєн, скоротили популяцію майже в чотири рази. Зачистили українську культуру та її носіїв. За роки Незалежності витиснули, практично, її з інформаційного простору, а ту, що залишили гібридизували під потреби інших націй і народів. Вибачте за медичний жарт, але зараз пацієнт скоріше мертвий, аніж живий.

І при всіх цих умовах і факторах, посилених трагічною виснажливою війною, Ви, пане професоре, дозволяєте собі навіть іронізувати на тему існування Міністерства культури?!
Ну, хай це роблять всілякі технократи або політологи на службі у різних партій та ФПГ, але Ви мусите розуміти, що роль цього органу в Україні просто має бути рятівною.

Звичайно, це Міністерство може стати рятівним лише до певної міри, і то при умові його переформатування і очищення від баласту, в тому числі і від псевдореформаторів, які бачать культуру, лише як сферу надання специфічних послуг та креативних індустрій, що приноситимуть значні прибутки до ВВП.

Ох, ці реформатори… мимоволі згадується чиясь фраза, що коли пацієнт умирає від виснаження, починати треба не з вологого прибирання в палаті…

Завдання Міністерства культури нині зовсім в іншому. У зміні візій всупереч існуючим трендам! Культуру в Україні потрібно не реформувати, не відділяти від держави, як зробили це з релігією, — її потрібно рятувати. Від пройдисвітів і кар’єристів у міністерських кабінетах, від споживацького ставлення до культури, від розбазарювання коштів на проекти, які при тому нівелюють і добивають цю культуру. Бо не варто пропонувати людині, яка тиждень не тримала в роті бодай крихти хліба, чарку дорогущого коньку, бо це смертельно для її життя.

Так, я також згоден з тими, хто говорить, що культура — не просто пісні, танці і вишиванки. Звичайно, це величезний комплекс питань збереження і відтворення зразків матеріальної і нематеріальної культури нашого етносу, це формування нових етичних відносин у побуті і трудовій сфері. Це також світоглядні засади, коли формується розуміння нації, як єдиного організму, у якому ліва рука не може вимагати до себе більшої уваги, аніж приміром, праве око. Бо всі органи важливі, але специфіка їх важливості диктується часом. Приміром, як вказівний палець правої руки у воєнний час набуває особливого значення.

Тож, основна думка така, коли пацієнт лежить на операційному столі, не варто лікарям влаштовувати консиліум з приводу стану його нігтів або довжини волосся. Бо мова йде про серйозніші речі.

Культура сьогодні — пацієнт, якого треба рятувати!

Анатолій Матвійчук

* * *

Від редакції:

Неодноразово повторене у статті А. Матвійчука, що повинне робити Міністерство культури й інформаційної політики та що треба зробити з цим міністерством, свідчить про те, що Матвійчук справді прагне обійняти посаду міністра.

Чому б і ні? Якщо А. Матвійчук запропонує конструктивну концепцію перетворення міністерства культури й інформаційної політики і якщо «слуги народу» схвалять і затвердять його кандидатуру, нехай спробує не повторити помилок Івана Дзюби, Івана Драча, Лариси Хоролець та інших попередників, а також, наприклад, Уляни Супрун — у Міністерстві охорони здоров‘я, тобто в царині медицини, яку сам Матвійчук згадує у своїй статті.

При цьому нагадаю, що в одній окремо взятій галузі будь-які реформи марні, якщо вони не є частиною системних устроєвих змін (якраз цим пряснюється сиратеґічна помилка У. Супрун). Але якщо очолене Матвійчуком Міністерство культури й інформаційної політики ініціює системну українізацію України й створення україноцентричної системи ЗМІ, я на громадських засадах (сиріч власним коштом) допоможу йому випрацювати відповідні проґрами, а то й на радника погоджуся.

Тепер подивімося, які претензії висловлює мені пан Матвійчук. Перша з них зводиться до того, буцімто я заявив, що Україні «не потрібне це Міністерство культури».

Якщо ви уважно прочитаєте мою післямову до попередньої статті А. Матвійчука, то напевно не знайдете такого катеґоричного твердження. Натомість ви побачите, що на прикладі США я показую, що є країни, які обходяться без державних орґанів, які реґулюють діяльність у галузі культури.

Мене взагалі вчарувала та частина статті А. Матвійчука, в якій він аж надто багато уваги приділив розвінчуванню моєї непоінформованості в історії США взагалі та в орґанізації культурного життя зокрема.

«Культура в США — це справа національних громад», — повчає пан Матвійчук, і це так, якщо говорити про етнічні групи. Але ці групи, українська — зокрема, не роблять погоду в американській культурі як такій, бо вона дуже багата загальнонаціональними, суто анґломовними центрами й індивідуальними особистостями.

Метрополітен опера (Нью-Йорк), Кеннеді-центр (опера й концертний зали, Вашинґтон), світової слави Смітсонієн інститюшн (комплекс музеїв, Вашингтон), Голівуд (Каліфорнія) та інші культурні центри, а також Френк Сінатра, Елвіс Преслі, Джонні Кеш, Тоні Беннетт, Майкл Джексон та інші уже покійні й безліч живих культурних ікон американської культури обходилися і обходяться без державного реґулятора в галузі культурної політики.

Очевидно, таке ж можна сказати і про Велику Британію. На відміну від США, тут залишається популярним фольклор. Бітли, Роллінг Стоунс та інші британські культурні явища завоювали світ також без допомоги державного реґулятора.

Услід за паном Матвійчуком повернімося, однак, в Україну. Погодимося: упродовж тридцяти років, попри те, що на чолі міністерства культури були такі діячі, як цілий академік НАНУ Іван Дзюба або народна артистка СРСР Лариса Хоролець, влада в особі мінкульту не дбала (і занедбала!) культуру як цивілізаційний чинник. Але!

Якщо українська культура в США успішно розвивається у громадському середовищі (чого варта одна українська американка Квітка Цісик), то що заважало і заважає культурному сектору самоорґанізуватися на суспільному рівні, як я й пропоную? Творчі спілки, асоціації, товариства й інші фахові орґанізації діячів культури могли б і повинні були б стати рушійною силою, замістивши відповідні департаменти міністерства культури.

Цього не сталося. Чому? Та тому, що творчі спілки, асоціації, товариства й інші фахові орґанізації діячів культури, за старою радянською традицією, возносять свої взори якщо не до президента, то до міністерства культури. Шкода, що вже немає відділу культури ЦК КПУ, а то ще й туди апелювали б наші діячі культури. Бо до цього зобов‘язують правила поведінки авторитарно-тоталітарного суспільного устрою, якого сягає своїм корінням українська творча інтеліґенція.

Не полінуйтеся заглянути у збірки моїх статей і нотаток (див. нижче), у яких викладена україноцентрична концепція розвитку (стратеґії) України на тривалу перспективу. Зверніть увагу на те, що кожна складова цієї концепції (українізація України, створення україноцентричної системи ЗМІ, відродження козацтва, а отже — національних традицій і звичаїв, та ін.) безпосередньо пов‘язані з культурою і опираються на культуру.

Біда ж у тому, що, дорікаючи мені менторством (а що то за професор без менторства?), Анатолій Матвійчук — мій не просто студент, а ще й дипломник з обговорюваної нині теми! — не завдав собі клопоту вдумливо прочитати бодай передмови до моїх збірок. Так само й інші: «не читав, але засуджую».

Бо якби читали й думали, засипали мене запитаннями (як бувало на лекціях), арґументовано дискутували (а не розкидалися емоційними загальниками), гляди, були б іншої думки і про моє менторство, і про те, що я волаю до вас. Бо в цьому моя місія.

Для тих, хто після прочитання цього тексту здумає ще закинути мені некомпетентність, дозволю собі концентровано висловити тут те, про що я не люблю розводитися.

Так-от, шановні, культура — моє все. Починаючи із фахової освіти — журналістика й літературна робота. Я з дитинства брав участь у художній самодіяльності, а в студентські роки став лауреатом Московського і Всесоюзного фестивалів художньої самодіяльності.

У студентські ж роки почав займатися вивченням життя й діяльності видатного українського етномузиколога Климента Квітки. На жаль, книжка про нього не була видана, оскільки її «зарізали» пильні внутрішні рецензенти. Опубліковано десятки статей, посилання на найважливіші з них ви можете виґуґлити.

Мій фаховий стаж почався в редакції газети «Літературна Україна», потім я був кореспондентом відділів культури в газетах «Радянська Україна» і «Вечірній Київ», редактором відділу мистецтвознавства журналу «Народна творчість та етноґрафія» і нарешті завідувачем відділу культури газети «News from Ukraine», звідки мене й запросили на викладацьку роботу на факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка.

Свою першу дисертацію я мав намір захищати на основі дослідження спадщини К. Квітки. В Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН УРСР, де я тоді працював, мені офіційно відмовили, мотивуючи тим, що у мене не було формальної музикознавчої освіти (насправді перешкодою була «токсичність» для радянської влади постаті Квітки, який був в.о. міністра юстиції УНР).

(З такої ж причини не дозволено було мені захистити дисертацію з мистецької критики за темою «Олена Пчілка як мистецтвознавець і художній критик». Статтю на цю тему цензура не дозволяла до друку понад десять років.)

Оскільки я багато писав на музичні теми, музикозгавець Тамара Булат і композитор Богдана Фільц рекомендували мене як музичного критика у Спілку композиторів УРСР, і тут також формальною перешкодою був брак формальної музичної освіти.

Так постало питання про одержання другої вищої освіти, на що в СРСР мав бути спеціальний дозвіл. Такий дозвіл для вступу до музичного закладу я одержав у тодішньому міністерстві культури за підписом заступника міністра Івана Буланого. У моєму архіві, який знаходиться на зберіганні в ЦДАМЛМ України (фонд 1111), ви можете знайти моє листування з ректором Львівської державної консерваторії імені М. Лисенка Миколою Колесою про те, на який факультет доцільніше вступати — на історико-теоретичний чи дириґентсько-хоровий. Микола Філаретович схиляв мене до другого.

Якраз у той рік, коли я зібрався вступати до музичного навчального закладу, мене покликали на викладацьку роботу в «Київському КДУ».

Ну, а вищу музичну освіту пізніше пішов одержувати в Київському інституті культури (тепер університет імені Поплавського) мій син Роман Іваненко, якого багато хто з вас знає як музиканта, композитора, педаґоґа, Заслуженого діяча естрадного мистецтва України, голову Київської асоціації діячів естрадного мистецтва й художнього керівника «Співочого поля» в Києві.

Як не прикро, але мій син є скоріше однодумцем А. Матвійчука (можна сказати: «Спєлісь!») щодо взаємин культури і влади. На жаль, така суспільна тенденція (trend) в Україні, і немає на те ради.

На відміну від моїх опонентів, я не зриваюся на емоції, стараюся бути стриманим і арґументувати свою позицію. За що мене й цінують чужі люди, бо ж немає пророка у своїй вітчизні.

Ось і цими днями одержав прихильний відгук на свою статтю «Суверенна Україна» від Лоуелла Крісті, доктора філософії, колишнього ад’юнкта Університету Джорджа Вашингтона, американського філософа і комп’ютерного науковця, який працює в галузі досліджень і розробок у соціальних і гуманітарних науках загалом і спеціалізується на кібернетиці та системному моделюванні культурних символічних систем, а також є співзасновником Форуму з демократії, що зараз активно допомагає Україні. Ось що він пише:

«У статті “Суверенна Україна” мені особливо резонувала ваша заява про необхідність системних змін. Ваші аргументи щодо заміни тоталітарного та авторитарного радянського суспільного ладу глибоким зануренням у власну історію та культуру українців добре продумані».

Володимир Іваненко