Як казку зробити реальністю
Схоже, що дискусія про культуру, взаємини її з державою та суспільством завершилася. Її наслідком стала соцмережева підтримка кандидатури Анатолія Матвійчука на посаду міністра культури України. Тепер зупинка за тим, щоб це висунення набуло формальних ознак і таки спрацювало.
Дякуючи за довіру, призвідець дискусії по суті висуває на обговорення нову тему — тему національної еліти. Це — справді надзвичайно актуальна тема. Адже від стану еліти, власне, залежить не тільки і не стільки заміщення посад урядовців, але й системні устроєві зміни, без яких поступ України просто неможливий.
Дякую за довіру!
Люди, хочу звернутися до Вас із важливими словами… У ці найближчі дні дещо відбулося. і це “дещо” дуже важливе, хоча поки що й не має реальних наслідків. Наслідки будуть, хоча й не так швидко, як хотілось би. Але це вже відбувається у нашій колективній свідомості. А саме свідомість міняє цей світ.
Формальним приводом до цього посту стала низка цікавих подій у нашій культурі, які потягнули за собою відставку Міністра культури О. Ткаченка. Не варто торкатися його особистості, бо це не важливо. Важливо інше: за дії будь-якого чиновника на 99% відповідає Система, яка його виростила і делегувала на певну посаду.
Люди в нашій країні навчилися жити з цією системою у паралельних світах — у неї, системи, своє життя, а у нас громадян — своє. Система завжди зайнята своїми політичними та кабінетними іграми, ми займаємось особистим виживанням, не переймаючись проблемами паралельного світу.
Але тут у нашу країну прийшла війна — і змусила багатьох людей подивитись на світ іншими очима. Ми всі в нашій країні ніби одночасно подорослішали чи дозріли.
Дозріли — це хороше слово. Нещодавно його вжив у своєму пості один із моїх друзів у Фейсбуці. Він написав, прослухавши пісню “Сивий музикант”, такі слова: “Чув її не один раз, але глибинно текст зрозумів тільки тепер, мабуть, я уже дозрів.”
Я у відповідь написав: “Дозріти — це дійти до певного усвідомлення важливості чогось. Без цього будь-які зерна падають у мертвий пісок. А зараз у нас трагічні часи, які спонукають багато відчувати, думати, а отже, й активно дозрівати усе суспільство. Дякую за цю термінологію!”
От саме в словах Івана Крижанівського я почув щось для себе дуже важливе. Люди, мені здається, що ми таки ДОЗРІЛИ! І нині в нашому соціумі відбувається те, що на мові філософії називаається торжеством основного Закону діалектики. А він говорить про перехід кількості в якість! Тобто, я бачу якісні зміни у нашій спільній свідомості!
Скільки років я регулярно пишу про величезні проблеми у нашій культурі, про суттєві системні помилки на вищому рівні, котрі ведуть Україну до гуманітарної катастрофи. Всі статті я паралельно із Фейсбуком викладаю на сайті порталу “Главком”. Так, ці публікації не проходять непоміченими, набирають багато відгуків, спалахують дискусійні тематичні обговорення, але, як мені здавалося, розуміння важливості цієї теми все ще не дозріло в свідомості громадян.
І ось нарешті це сталося!
Всі ніби одночасно прокинулися і вжахнулися від нашої культурної реальності. Всі реально відчули, що культура України, незалежно від наслідків війни, вже опинилася над прірвою.
У зв’язку з цим мене потішило Ваше активне бажання відправити мене в крісло Міністра культури, я побачив, як працює у соціальних мережах ця реальна ініціатива людей. Це було для мене дуже несподівано. Повірте, я ніколи не ставив перед собою такої мети — опинитися в якомусь високому кріслі. Я просто регулярно, чесно і добросовісно фіксував для себе важливі моменти у нашому спільному культурному житті і активно дискутував із тими, хто мав іншу точку зору на перебіг цих подій.
Я розміщував у Фейсбуці досить складні тексти, а друзі казали, що це ніхто не читатиме. А між тим пости набирали кількатисячні перегляди і перепости, потрапляли на шпальти газет і навіть на зарубіжні інформаційні портали…
А потім поступово активізувалися представники справжньої української еліти і стали також друкувати у Фейсбуці (принаймні у моїїй стрічці новин я це бачу) чудові ессе на теми літератури, філософії, психології історії. Це було так цікаво! Я вірю, що це триватиме і надалі, бо українське суспільство уже дозріває до чогось важливого і на очах очах формується і проявляється його культурна та інтелектуальна еліта.
Еліта — це не люди, котрі їздять у дорогих авто або мають нерухомість на курортах Європи. І не ті, хто змагається статками із собі подібними. Еліта не прагне відгородитися від народу триметровим парканом. Вона прагне бути з народом, жити його проблемами і не почувається щасливою у нещасній країні. Еліта — це ті українці, які навіть за океаном продовжують жити проблемами українців і відчувають себе частинкою свого великого народу і своєї великої української культури.
Так, ця еліта поки що зосереджена в соціальних мережах, вона не займається популізмом, не спекулює темами війни, не хейтерить нинішніх політиків — ця еліта думає і говорить про важливі речі, котрі виходять за рамки поточного моменту. Але до неї, еліти, починає з повагою прислухатися все більше притомних, психічно здорових людей. І це вселяє надію, що суспільство таки дозріло.
І це суспільство вже не влаштовують ані порожні музичні шоу з нещирими псевдоукраїнськими піснями, ані дешеві серіали з квазіукраїнським гумором, ані політичні пропагадистські програми, що далекі від реальності. Суспільство дозріло до чогось більш якісного, змістовного і глибокого.
Так, української еліти поки що майже немає на наших телевізійних екранах. Але я вірю, що зміни обов’язково будуть. І хоча деякі орденоносні шоу-мени стверджують, що суспільство “втомилось” і вимагає розваг —це неправда! Так, суспільство втомилось, але від фальшу і брехні, і для розради йому потрібні не дешеві розваги і примітивні пісеньки — йому потрібні Щирість, Природність та Інтелігентність. І це невдовзі буде, але для цього потрібно дещо поміняти в Україні. І ці зміни повинні бути системними, тобто тими, що змінять цю СИСТЕМУ. І я впевнений, що в Україні знайдуться люди, які змінять усе на краще!
Я хочу усім широ подякувати за несподіваний рівень уваги, який я відчув останнім часом. Щось таки змінилося — і ви стали розуміти і тексти пісень, і суть публікацій. Ви висловили бажання бачити мене Міністром культури України! Це радує, але й змушує дещо пояснити.
Я невипадково на початку говорив про паралельні світи. Так от, одразу хочу сказати: я не з “того” світу. І ніколи туди не прагнув. Знав і знаю особисто багатьох наших топ-політиків, але ніколи не мав ні з ким тісних стосунків — і ніколи нічого не просив у Системи.
Попри все, я дуже добре розумію і відчуваю трагедію нашого чиновництва. Це сьогодні у більшості своїй або пройдисвіти, які прийшли використати цю систему на свою користь, або це підневільні, регламентовані у своїх діях люди, які скуті страхом за свій завтрашній день. Звідси небажання брати на себе відповідальність та відстоювати свої переконання. Звідси, до речі, також хабарі та всілякі гешефти — від страху за своє майбутнє!
Я не маю цього страху. У мене є Музика, Поезія, Філософія, Пісня, Театр, вічні думки класиків літератури. У мене є коло добрих і порядних людей. У мене є Бог! Мене не надихають кар’єрні комбінації, а гроші мені потрібні лише на задоволення елементарних потреб і реалізації творчих проектів.
Але я дуже радий, що зміг привернути Вашу увагу до такої надзвичайно важливої і надзвичайно болючої теми як культура України. І якщо ми разом будемо сприяти її оздоровленню та проростанню у наш культурно-медійний простір усього достойного і талановитого, я буду вважати, що я роблю потрібну справу.
І, як кажуть, ніколи не кажи ніколи. Якщо в майбутньому Україна отримає на вищих посадах патріотичних і принципових людей, які бажають добра рідній українській культурі, я вважатиму за високу честь бути в такій команді. Ще раз сердечно дякую усім…
Анатолій Матвійчук
* * *
Від редакції:
Як таки мало треба людині, щоб вона возрадувалася, а отже — й почала будувати плани, що вона зробила б, замавши омріяне… Учора я цілком щиро підтримав кандидатуру Анатолія Матвійчука на посаду міністра культури, і якби моя воля — я таки призначив би його на цю посаду, оскільки справді не бачу достойнішого кандидата. Питання лише в тому, як це зробити, де взяти такі повноваження.
Маючи в своїй крові ДНК кількох королівських династій, я міг би претендувати на статус суверена (тим більше, що навіть Олексій Арестович перейнявся ідеєю «відродження» в Україні монархії), але я не хочу ставати монархом, оскільки добре знаю історичний досвід руських князів і королів.
От на що я пішов би, так це — на десять років взяти Україну в концесію. Для цього у мене є зареєстрована в США компанія «Україна Інк» (Ukraïna, Incorporated), яку деякі наївні користувачі українського сеґменту соцмереж часто плутають із державою під назвою «Україна», галасуючи: «Дивіться! Україна зареєстрована в США як корпорація».
Набувши у такий спосіб права розпорядника Україною як державою, я поставлю на департамент (міністерство) культури саме А. Матвійчука, оскільки, повторюю, достойнішої кандидатури справді не бачу. Як президент корпорації, обіцяю вам, що очоливши культуру, Матвійчук не скурвиться як О. Ткаченко чи йому подібні і не завалить роботу довіреної йому галузі, як це свого часу зробив блаженної пам‘яті Іван Дзюба.
Так само я знайду достойних людей на департамент інформаційної політики, освіти і науки, національної безпеки і оборони та ін. Знайдемо гідних людей і на економіку, фінанси, розвиток територій…
Перше, чим займуться призначені мною люди, так це українізацією України. Для цього вони з олівцем чи маркером перечитають мої статті й нотатки, об‘єднані у збірку «Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.».
Вони залучать до роботи на цьому терені таких активістів, як Лариса Ніцой, Ірина Фаріон та сонми інших, які здіймають багато галасу даремно, — нехай засукують рукави й беруться до реальної роботи.
Найважливішим їхнім завданням стане створення Руху за Українізацію України, а його може очолити молодий і енергійний Андрій Смолій, який уже з десятками тисяч своїх послідовників теревенить про «Українську Україну», але ніяк не візьметься до реальної роботи в суспільстві.
Знайдемо україноцентричних освітян і науковців, здатних відсунути від освітньо-наукового корита Василя Кременя з сонмом його учнів і послідовників ще компартійно-радянського загартування, які ніяк не зупиняться возносити свого божка в почесні доктори університетів України.
Позбувшись Кременя, просвітницьке товариство «Знання» вдихне свіжого повітря змін і активно включиться в процес українізації України. А за ним і товариство «Просвіта» відправить на заслужений тридцятирічною з лишком бездіяльністю Павла Мовчана й запрацює на українізацію так, як колись працювала та справжня «Просвіта».
Як альтернативний варіант українізації просвіти, а через просвіту — й освіти, а відтак — і культури, ми висунули ідею Українського Університету як мережі українознавчих університетів, шкіл, курсів, лекторіїв, семінарів та інших форм.
Почне українізуватися освіта й просвіта — оживе й культура, долею якої так переймається А. Матвійчук.
Для глибшого розуміння помилок і засвоєння уроків незалежної України мої висуванці разом із своїми підлеглими так само з олівцем чи маркером студіюватимуть статті у моїй збірці «В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.».
Осмислення досвіду суверенної, незалежної України, як я бачу, без з-під палки неможливе. Ніхто не хоче вчити уроки, щоб не повторювати помилок тепер і в майбутньому.
Друге, чим займуться призначені мною люди, — створення україноцентричної системи ЗМІ. Для цього їм та їхнім підлеглим доведеться з олівцем чи маркером студіювати збірку моїх статей «Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.».
На цю ділянку у мене також є кого посадити з тих, хто плачеться над важкою долею української журналістики і ЗМІ, але реальними справами займатися не хочуть або не можуть, бо «на це потрібні великі гроші». Їм невтямки, що великі гроші приходять туди, де люди починають щось робити.
Імен не називаю. Таких половина чи бодай третина серед моїх друзів і всі у групі «Студенти і колеґи Володимира Іваненка» на Фейсбуці.
Третє — національна безпека і оборона України. Це — те, що у часі війни мало б бути на першому місці, але, на моє переконання, національна безпека і оборона України є проблемою, яку неможливо розв‘язати поза контекстом українізації України загалом і українізації інформаційного простору України зокрема.
На цій ділянці стратеґічно найактуальнішим є те, про що я пишу у статтях, які увійшли до збірки «Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.». Збоку глянути, у зв‘язку із повномасштабним вторгненням РФ в Україну заміна Норманського формату з його посиденьками у Мінську на Будапештський формат уже вчорашній день.
Це не так. Коаліцію країн світу (Рамштайн), які прийшли на допомогу Україні для успішного спротиву російській аґресії, очолили країни, які підписали Будапештський меморандум — США, Великобританія і Франція.
Зараз іде мова про ґарантії безпеки Україні після витіснення Росії з окупованих територій України. Зрозуміло, що якщо внаслідок цієї війни РФ як імперія не розпадеться, повна і остаточна перемога України буде примарною, бо загроза з боку Московії залишатиметься.
Тому особливо актуальною є висунута мною у названій вище збірці ідея, яку, як не дивно, ніхто інший не озвучував. Йдеться про Гельсинки-2, тобто про перегляд і оновлення Договору про безпеку і співробітництво в Європі, та й в усьому світі.
На жаль, в Україні ніхто не почув цієї підказки, щоб від України пішла така ініціатива. Навіть покійний Євгеній Марчук із своїми однодумцями не зацікавився цією темою. Пару років тому я озвучував цю ідею на дискусії, влаштованій у Конґресі США, і учасники зустріли її схвально, але ніхто її, на жаль, не обговорює.
Нещодавно я зробив чергову спробу протиснути ідею ініціювання Гельсинки-2 в міжнародний інформаційний простір устами чинного президента України В. Зеленського. Один із головних консультантів Національного інституту стратегічних досліджень пообіцяв мені сприяти в цьому. Побачимо, що з цього вийде…
З темою національної безпеки і оборони України чи не найбільшою мірою пов‘язана ідея відновлення Українського Козацтва як станового хребта українського суспільства. Тому окрему групу людей, які захоплюються козацтвом, я посадив би з олівцем чи маркером студіювати мої статті, що увійшли до збірки «Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.».
Те, що в часі нинішньої війни назвали Територіальною Обороною, напевно доречніше було б формувати як Козацтво. Це дуже важливо, оскільки сприяло б відродженню козацьких традицій і звичаїв та формувало б Козацтво як становий хребет українського суспільства і як рушійну силу системних устроєвих змін.
Сподіваюся, що зміна назви раніше чи пізніше станеться. Тим часом годилося б фррмувати Всеукраїнський козацький рук як громадсько-політичне об‘єднання, в надрах якого народяться пара-трійка якісно нових україноцентричних ідеологічних партій, які будуть готові прийти до парламенту й ініціювати системні устроєві зміни.
Власне ідею системних устроєвих змін я розкриваю у статтях, які увійшли до збірки «Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.». Це — та збірка, яку з олівцем чи маркером читатимуть ті, про кого вже йшла мова вище, та ті, про кого піде мова далі.
Свого часу я висунув ідею не тільки створення Рухів, але й об‘єднання цих Рухів у Всеукраїнський Фронт Системних Змін, без такого об‘єднання україноцентричних орґанізацій для втілення в життя системних устроєвих змін не обійтися.
Коли я писав статті, які увійшли до збірки «Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.», я зосереджував свою увагу на об‘єднанні зусиль суспільства в Україні та українського зарубіжжя (українців, які живуть на етнічних землях у складі сусідніх країн, та української діаспори).
Внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну, мільйони громадян України опинилися за межами України як біженці, побільшивши, і надовго, потугу українського зарубіжжя. Природно, що це посилює актуальність сказаного мною у статтях названої вище збірки, а також нагальність створеня Руху Світового Українства, Орґанізаційний Комітет якого я очолюю.
Нас дуже бентежить те, що на гребені хвилі біженців в українську діаспору, яка історично була україноцентричною і україномовною, потягнувся «русскій мір». Частиною цієї «п‘ятої хвилі» є й блоґери, які втекли від війни в Україні, які на своїх ютюб-каналах порушують справді дуже болючі проблеми, але які тусуються виключно в російському інформаційному просторі. Одним із найактивніших із таких є Денис Єлисевич з Києва, який зараз мешкає із Майямі (Флорида). У старшій російськомовній діаспорі (вихідці з України) несподівано активно і почасти аґресивно проявився Сєргєй Любарський (Каліфорнія). Ці блоґери мивоволі підливають воду на млин «п‘ятої колони», яка в Україні носиться із українобайдужим (якщо не сказати — українобіжним) «п‘ятим проектом» (дет. див.: «П’ЯТА КОЛОНА», «П’ЯТА ХВИЛЯ» «П’ЯТИЙ ПРОЕКТ»…).
Проявилися в західній діаспорі й україномовні діячі, які формально позиціонують себе україноцентричними, але історично пов‘язані з антиукраїнськими силами. Одним із таких є Назар Мухачов, який прибрав до рук діаспорні ЗМІ в українській громаді в Чикаґо.
Усе це треба переорієнтовувати на користь України й української справи. Це все — культура, починаючи із мінімально звуженого розуміння і закінчуючи максимально розширеним тлумаченням цього поняття.
І отут ми підходимо до теми, на яку перемкнув нашу увагу з культури А. Матвійчук, — еліти. Очевидно, що Матвійчук наповнює поняття еліти змістом, який йому підказує присутність у темі культури, тобто маючи на увазі інтелектуальну еліту.
Статті, в яких я обговорював цю тему, склалися у збірку «Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.», і це ще одна збірка, яку я примушу читати з олівцем чи маркером. Бо поки ми не розберемося з цією елітою, жодних позитивних зрушень, жодного поступу сподіватися марно.
* * *
Концесія — це не різновид диктатури. Це — перш за все діло (бізнес). Отже, мова про суто діловий підхід і значною мірою — щось схоже на президентство Дональда Трампа, який на посаді президента намагався управляти Сполученими Штатами так, як він звик управляти «Трампівською орґанізацією» (або «Орґанізацією Трампа»).
The Trump Organization — це офіційна назва групи з близько 500 бізнес-структур, єдиним або головним власником яких є Дональд Трамп. Близько 250 із цих організацій використовують ім’я Трампа. Організація була заснована в 1927 році бабусею Дональда Трампа по батьковій лінії, Елізабет Кріст Трамп, і його батьком, Фредом Трампом, як E. Trump & Son.
Конце́сія, як пояснює Вікіпедія, — це договір про передачу природних багатств, підприємств, інших господарських об’єктів, що належать державі чи територіальній громаді, в тимчасову експлуатацію іншим державам, іноземним фірмам, приватним особам.
Десять років концесійного договору, думаю, достатньо для того, щоб привести українське суспільство до тями, піднести рівень його національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності), запустити якісно нові процеси націєтворення й державотворення, а відтак підготувати все необхідне для скликання Установчих Зборів, які виберуть оптимальний для України суспільний устрій/лад, ухвалять нову Конституцію України й запустять процес формування нової системи урядування.
На сьогодні кращого варіанту я не бачу, і я морально готовий узяти на себе таку ношу. А ви готові?
Володимир Іваненко
23 липня 2023 р.
