КРІСЛО ХИТАЄТЬСЯ, АЛЕ СПРАВА НЕ В НІМ!

Зеленський попросив уряд розглянути заміну міністра культури України Ткаченка — Суспільне

Отже, крісло Міністра культури захиталося. Півмільярда гривень “на кіно”, які були закладені в бюджеті, освоїти не встигли. “Освоїти” — це значить роздерибанити через свої афільовані продакшени. Як результат — країна поповнилася б низькоякісним милом, яке б нічого не дало країні. Чому низькоякісним? А тому, що нереально зняти хороше кіно за півроку, а тим більше довгий серіал, бо треба працювати вдень і вночі — і все одно це буде халтура. Ні, не халтура, а просто освоєння бюджету.

Цей бюджет нині освоювати легко, бо зараз у кінобізнесі для нинішнього Міністра всі свої. А відтак все йде по накатаному, жодних новацій чи змін і бути не могло б. А вони, ой, як потрібні!

Останні кілька років тільки те й роблю, що пишу програмні статті, які викладаю у Фейсбуці. А ще їх друкує портал “Главком” (і наш журнал «Україна», але «Главком», конєшно, важнєє. — Ред.) — якщо кому цікаво — погугліть, там уже кілька десятків статей, тональність яких стає дедалі тривожнішою і безнадійнішою.

А суть нинішнього моменту в тому, що в наші двері стукає гуманітарна криза, але цього ніхто не помічає в нинішній владній команді. Тому що ніхто не розуміє справжньої ролі культури в поєднанні з можливостями сучасних ЗМІ.

Суть змін в культурно-інформаційній сфері має бути лише одна — вона має перестати розглядатися як індустрія шоу-бізнесу і сфера прибуткових проектів. А має стати культурно-освітньою сферою, яка консолідує і культурно розвиває українську націю.

Але проблема в тому, що за останні десять=двадцять років країна так міцно сіла на голку гумористичних і розважальних шоу, що злізти з неї вона не зможе, — принаймні за цієї влади.

А влада й не збирається ділитися інформаційним ресурсом ні з ким із тих, хто знаходиться поза колом “своїх”. Тому, хто б зараз не був призначений на посаду Міністра, — нічого кардинально не зміниться, ми й далі спостерігатимемо за цинічним і натужним гумором, пустопорожніми серіалами і, звичайно ж, Марафоном новин, який поступово втрачає свій рейтинг.

Взагалі, про які рейтинги можна говорити у воюючій державі? Про яку повноцінну рекламу можна говорити, коли на деяких телеканалах головними рекламодавцями вже стали віртуальні казино — чорти з рогами, що постійно маячать у рекламних паузах.

Ми навіть не уявляємо, в якому становищі зараз опинилася величезна армія творчої інтелігенції України — артисти, композитори, поети, художники, дизайнери, які втратили будь-які замовлення і буквально животіють. Більше того — вони не відчувають, що культура потрібна цій країні і цій державі. Бо з лексикону державних мужів поступово зникає це слово. Воно, щоправда, ще фігурує у Промовах Президента, але це давно вже всього лише мантра.

А насправді складається враження, що діюча культура в нашій країні — це лише попса (яка дружно перевдяглася зараз у мілітарні кольори) та численні шоу гумористів чи стендаперів.

А де, вибачте, поділися всі інші?! Де класична, народна, джазова музика? Де театральне мистецтво? Де поезія? Де творчість для дітей? Якщо це десь ще існує, то чому воно не має доступу до наших телевізійних каналів і радіостанцій? Чому на жодному каналі, зокрема — й на Суспільному, немає програм, присвячених ретроспективі нашої культури — нашим артистам, співакам, художникам, письменникам, культурознавцям, етнографам, філософам? Якщо ми культурна європейська країна — то частка цих програм у ЩОДЕННОМУ ефірі має бути не менше 20%!!!

Ще питання — чому у воюючій країні немає постійно діючого Фестивалю патріотичної української пісні! Чому в Каліфорнії, у місті Сакраменто на Радіо “Етно-ФМ” такий фестиваль під назвою “Співай рідною!” є, і в ньому звучать сотні і тисячі пісень як професіоналів, так і аматорських колективів України, а в самій Україні цього немає?! Чому???!!!

Є багато запитань, на які не буде відповіді і у наступника нинішнього Міністра культури, тому що нова фігура в старому кріслі нічого не змінить, доки не буде змінена парадигма ставлення до культури у владних колах України, яка досі вважається а чи нещасною падчеркою, а чи німецькою повією, яка доступна абсолютно всім, у кого є гроші.

І так, це нестерпно — жити в країні кривих дзеркал і підмінених цінностей, де не знають і не цінують своїх — ні колишніх, ні нинішніх, бачучи лише купку фріків, цинічних блазнів та шоу-бізнесових “звьозд”, перевдягнених на ходу у вишиванки.

Звичайно ж, цей крик душі не може розглядатися, як програма, бо є безліч сфер, про які навіть не згадано. Але мені все ще віриться, що Україна ще не пройшла точку неповернення, бо ще живі у пам’яті кращі традиції, мистецькі школи і напрямки — і головне ще живі ті справжні митці, котрі нині на вагу золота.

Україні лише потрібна патріотична і чесна влада.
Надія вмирає останньою!

Анатолій Матвійчук

Від редакції:

Це — чергова стаття Анатолія Матвійчука, в якій порушено проблему взаємин влади і культури або — ширше — держави і культури.

Ми вже звертали увагу на те, що діячі культури старшого покоління, як і галузь, яку вони представляють звикли до ще радянського патерналізму влади над культурою.

Тоді цей патерналізм справді був виправданий тим, що компартійно-радянська влада використовувала діячів культури як інструмент впливу на маси заради досягнення тієї мети, яку переслідувала та влада.

У демократичному суспільстві такий підхід не спрацьовує, і ми це бачимо по тому, що політичні партії не мають у структурі своїх органів відділів (чи департаментів) культури.

Не мають міністерств (чи департаментів) культури (та й інформації) у своєму складі й уряди ні федерального рівня, ні на рівні штатів. Буваючи в США, А. Матвійчук не раз мав можливість поцікавитися цим питанням і знайти пояснення, чому така велика країна із своїми п‘ятдесятьма штатами не має державних орґанів управління культурою, культурними процесами.

Більше того, в США культура жодною мірою не залежить від держави (уряду) на федеральному, штатовому чи муніципальному рівні. Навпаки — держава в особі політиків вирішальною мірою залежить від культури в особі діячів мистецтва.

Варто звернути увагу й на такий промовистий факт. Найвищими нагородами в США є медаль Свободи від президента й медаль Конгресу США (ці дві медалі відносно рівнозначні). Вікіпедія вам допоможе довідатися, скільки американських діячів культури було відзначено цими нагородами. У США взагалі немає ніяких державних почесних звань для діячів культури. Ніяких!

У США також ніхто не тягне діячів культури на виборні посади у владі, та й вони цього не прагнуть. Але подивіться, як стараються заручитися підтримкою найвідоміших діячів культури кандидати на президента, на конгресменів та сенаторів США, на ґубернаторів штатів та депутатів штатових законодавчих орґанів. Чому так? Та тому, що слово підтримки (endorsement) знаменитості додає кандидатові тисячі, сотні тисяч, а то й мільйони голосів на виборах.

Отже, система культури в США є не державним, а суспільним інститутом. Таким суспільним інститутом має бути культура і в Україні. Тоді культура, як, до речі, й україноцентрична система ЗМІ, стане важливим фактом і фактором націєтворення й державотворення.

На превеликий жаль, діячі культури в Україні залишаються в радянській системі координат, не усвідомлюють своєї місії й не хочуть навіть обговорювати ідею системних устроєвих змін в Україні.

Володимир Іваненко