Коли ми залишимось наодинці з нашими випаленими ненавистю серцями
Мій допис про синдром акули несподівано зрезонував в інформуційному просторі. На жаль, більшість коментаторів та критиків не дали собі ради його уважно прочитати. Бо він не про москалів, “хороших руzzкіх” тощо – він про нас. І симтоми отруєння ненавистю українського суспільства настільки очевидні, що перед їхніми наслідками блякнуть навіть довгострокові результати підриву Каховської дамби…
Тому в мене до моїх співгромадян є кілька серйозних запитань. Але перед тим як поставити їх, мушу зробити невеличкий екскурс у свій особистий досвід.
Я бачив і щодня продовжую бачити жахливі наслідки російської агресії. Щомісяця через Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова проходить 2,5–3 тис. пацієнтів. Значна частина з них – важкі поранені. Іноді я бачу їх вживу на стабпунктах та наших швидких, щодня – у онлайн звітах. У моєму телефоні – сотні понівечених тіл наших захисників, жінок, дітей, старших людей…
Ще 2015 року ми відновлювали медицину в Попасній. Лікарні, в якій багато років жили і працювали лікарі #ПДМШ і в якій я був частим гостем, більше немає. Бахмутської лікарні, в якій ми жили і працювали весь 2015 рік, а потім травень – грудень 2022 – немає також. Лікарня в Часовому Яру, куди ми відступили з Бахмута, в якій ми з посестрами та побратимами зустріли 2023 рік, також знищена…
Але найстрашніше, що я бачив на цій війні, навіть не покалічені тіла наших захисників, не зруйновані міста та села, і навіть не затоплена Херсонщина… Найстрашніше – це були лежачі онкохворі, яких ми знаходили в Гостомелі, Бучі, Ірпені, Бородянці одразу після звільнення цих міст. Люди, які гнили заживо і молили Бога, аби росіяни пальнули по їхній домівці. Молили Бога про смерть, а смерть ніяк не йшла на їх відчайдушний поклик…
Тому я знаю не з чужих слів, скільки болю принесла орда на нашу землю. Скільки страшних ран заподіяли нам московські зайди. Ба більше, останні 15 місяців я роблю все можливе і неможливе, аби бодай трохи гоїти ті страшні рани. Задля цього ми з моєю дружиною Svitlana Druzenko 24-го лютого зранку залишили наш затишний будинок і пішли на війну. Без формальної мобілізації, БРок, соцгарантій, зарплат. І перетворили маленьку групку відчайдухів, яка поверталась до столиці 26 лютого 2022 року, на один з найбільш технологічних та ефективних медичних підрозділів Сил оборони України, який щодня рятує до 100 осіб у найгарячіших точках фронту…
Тому мені здається, я маю право на кілька запитань до моїх співвітчизників, які дозволили ненависті отруїти себе:
1. Хто такі руzzкіє? Я в анамнезі науковець і хотів би почути від вас дефеніцію орка/руzzкого/москаля.
Це етнічна категорія? І тоді що робити з Олею Сімоновою, чистокровною росіянкою, яка роками воювала за Україну проти окупантів зі своєї історичної батьківщини, і минулого року загинула під час виконання бойового завдання? А також з тисячами етнічних росіян, які наразі боронять Україну з українськими паспоратми та без?
Можливо, руzzкіє – це громадяни РФ, власники російських паспортів? Що тоді робити з членами РДК – російського добровольчого корпусу, чиї рейди на Білгородщину так тішать українські серця?
Можливо, руzzкіє – це російськомовні? Так десяткам тисяч наших захисників “великий и могучий” ніяк не заважає боронити рідну неньку. Ба більше, як мені вже доводилось писати: в реальному житті на передовій вододіл між українською та російською геть розмитий: абсолютна більшість тих, хто воює за Україну, послуговується одним великим суржиком, в якому годі вирахувати відсоток кожної з мов…
І навіть, якщо руzzкіє – це тільки ті, хто здійснює та відкрито підтримує російську агресію проти України, як ми ставитимось до них, коли завершиться війна? Нагадаю, солдати Вермахта, які принесли на нашу землю незрівнянно більше лихо (за найскромнішими оцінками, Україна під час Другої світової війни втратила 9 млн. тільки загиблими), стали поважними громадянами Бундесреспбліки і частими гостями в Україні після розвалу СРСР…
Тому перш, ніж відчайдушно ненавидіти усіх руzzкіх і тішитися з їхньої смерті, варто визначитись, хто саме є обʼєктом нашої ненависті? Так, про всяк випадок, аби не трапився friendly fire…
2. А тепер головне питання. Людина – істота, схильна до гріха. Незалежно від мови, паспорта та шеврона. Щойно ми випускаємо демона ненависті з клітки гуманізма, його не зупинити. Спочатку вороги, смерті яких можна тільки радіти (а майно – експроприювати), це абстрактні руzzкіє. Потім – російськомовні. Потім ті, хто (як ваш покірний слуга) не готовий відмовлятися від текстів Шаламова чи фільмів Тарковського (до речі, хто вони: росіяни, радянські люди, антісовєтчікі?). Потім дійде черга до “неправильних українців”…
Господи, ми все це проходили в пешій половині ХХ століття. Коли вчорашні спільники по боротьбі за “світле майбутнє” за одну ніч виявлялись “ворогами народа”. Невже ми так відцурались від своєї “колоніальної” спадщини, що начисто забули її уроки?
Колись Нельсон Мандела – людина, яка 27 років відсиділа у вʼязниці за збройний опір гнобленню свого народу – сказав мудру фразу: “Ненависть – подібна до отрути, яку ми пʼємо у сподіванні вбити наших ворогів”…
Колись ми переможемо орду. Гармати стихнуть. Ракети припинять розриватися над нашими містами. Солдати демобілізуються. І тоді ми лишимось сам на сам з нашими випаленими ненавистю серцями. З інсктинтами хижаків, яким зле без свіжої крові. Які навчились збиватись у зграю, аби вижити. Які чітко ділять усе розмаїття всесвіту на своїх і чужих…
І це буде найстрашнішим результатом цієї війни, незалежно від кордонів, на яких вона зупиниться. Бо народжує, відроджує, плекає та будує тільки любов. Чи вистачить її нам, аби воскресити наші випалені душі?…
