Не дайте ненависті вбити у собі Душу!
Важко писати подібні речі, але потрібно. Тому що час такий — і людям дуже важко. Важко і фізично, і психічно і психологічно.
Відбуваються втрати не тільки фізичні — бо гинуть кращі доньки і сини України. Здавалось би, що може бути страшніше?
Але є речі не менш страшні, хоча й не помітні на перший погляд. Бо триває війна. І спектр сприйняття світу дуже звужений та майже чорно-білий. Тому що “І знову на світі свої і чужі — більше нікого нема.” Вибачте, що цитую свою поезію, але це в контексті того, про що йде мова.
А мова про світ наших почуттів. У кожного вони виховані і вибудовані індивідуально, тому й проявляються теж по різному.
У кожного своя гама емоцій і почуттів. Хтось живе на простих рефлексах “страх-задоволення”, хтось вміє відчувати прекрасне і потворне та відділяє одне від одного. А хтось бачить цей світ значно складнішим, не відриваючи причини від наслідків і сприймаючи світ у всій його неоднозначності.
Знайдеться хтось, хто скаже: о, інтелігент, знову почав соплі розвішувати, — ненавиджу таких! І першою моєю реакцією буде відповісти ненавистю на ненависть. І послати цього респондента максимально брутально і емоційно, як вимагає рефлекс.
Але я не робитиму цього з кількох причин. Тому що мій внутрішній світ, моє виховання, мій інтелект і моя Душа застерігає мене від цього. Чому? Ось про це піде мова.
Колись у юності мені потрапила до рук книжка відомого психіатра, з якої я довідався про так званий “маятник Лєві”. Суть цього терміну в тому, що у кожної людини своя амплітуда емоційних коливань. У одних вона дуже невелика, і таких ми називаємо флегматиками. У холериків цей діапазон коливань значно ширший, вони радіють і страждають дуже інтенсивно і глибоко. Сангвініки — більш оптимістичні і помірковані в усьому, тоді як меланхоліки по більшості купаються у негативному спектрі людських переживань.
Але всі психотипи єднає те, що вони не можуть не рефлексувати на зовнішні події, особливо драматичні і глобальні, які всі ми зараз переживаємо в нашій країні. Проте ми переживаємо їх по різному, і в цьому наше спасіння!
Уявіть собі, що зараз вся країна одночасно впала би в ступор, або почала битися в істериці, або хаотично виконувати якісь суперечливі команди, які підкидає розбурхана свідомість. І це, зверніть увагу, нормальні психічні реакції на стрес. Але вони різні — були і будуть! Тому є дивним вимагати, щоб усі на світі поділяли ваші емоції, навіть якщо вони здаються вам праведними і єдиноправильними. А якщо вам і справді так здається, то з вашою свідомістю справді щось недобре! І потрібно задуматися над цим серйозно!
Останніми днями у Мережі розганяється вірусне відео, як акула шматує на одному з морських курортів якусь людину. Потім стає зрозумілим, що цією людиною є росіянин. Хтось за кадром несамовито кричить англійською: “О май гад!” (Боже мій!).
Отож ми маємо цілий комплекс сильних емоцій, які викликають неоднозначні почуття — шок, страх, емпатія, співчуття. Але ж національність цього неборака додає в цей коктейль свої емоції. І найсильніша з цих емоцій, безумовно, ненависть.
Ця ненависть не до цього конкретного невдахи. Ненависть до народу загарбника, хама, гвалтівника і п’яниці, яка екстраполюється на конкретне тіло, котре шматує акула. І от уже котиться по інтернету нова хвиля радісної ненависті, яка змітає, як цунамі, усе на своєму шляху. Що ж відбувається?! Пояснюю!
Я не випадково вжив у попередньому абзаці слово цунамі. Що може бути страшніше за цю природню стихію. Щось подібне до цунамі пережила зараз Україна, коли було підірвано Каховську ГЕС. Хвиля води накрила села і містечка, безжально забираючи і руйнуючи все — будинки, автомобілі, худобу й домашніх тварин.
Але чи звернули ви увагу на те, що відео з акулою було запущене в Мережу приблизно В ТОЙ САМИЙ ЧАС! Чи не для того, аби спровокувати це потужне цунамі чорної ненависті в Інтернеті — і врешті-решт, у свідомості українців.
Я не можу сказати зараз, кому це було вигідно. Можливо, хтось вирішив, що ненависть стане додатковим фактором хвилі мобілізації нашого суспільства, як у прямому, так і в переносному значенні цього слова.
А можливо, хтось у Європі чи в Америці зараз активно моніторить наш інфопростір, аби покласти на стіл комусь впливовому свої висновки — мовляв, українці такі ж точно, як і ті, з ким вони воюють, такі ж дикі, злі і негуманні, зовсім не схожі на нас, цивілізованих людей. То чому ми їм так активно маємо допомагати?!
Я навів вам для наглядності дві абсолютно полярні точки зору, щоб ви зрозуміли, як це можна трактувати і розвертати при потребі у будь-який вигідний бік.
Я навіть допускаю, що це було постановочне відео з акулою, при нинішніх технічних можливостях інсцензувати будь-що не є великою проблемою. Тому ми ніколи не дізнаємось усієї правди.
Але є додаткові нюансти щодо НЕНАВИСТІ. Вона не буває ані патріотичною ані праведною. Вона є абсолютно некерованим і страшним почуттям, яке відбирає розум, волю і логіку.
Будь-який спортивний тренер чи спортивний психолог вам скаже, що спортсмен, який ненавидить свого суперника ніколи не виграє двобій, бо його дії нелогічні, некеровані і спонтанні. Бо на ринг чи татамі треба виходити спокійним, зосередженим і мотивованим. Те ж саме стосується і тих, то на полі бою. Їх практично не треба мотивувати. А ця нескінченна телевізійна мотивація і стимуляція стосується більше тих, хто у тилу перед телевізорами або тих, хто “рефлексує” десь в далекому зарубіжжі. Найправильнішим для цієї категорії людей було б спрямувати хвилю своєї “праведної” ненависті на якісь справді корисні для України справи. Натомість вони розганяють у мережі цю чору і потворну за своєю природою хвилю.
Зрозуміло, що це має своєрідний кумулятивний ефект для суспільства. Наляканим чи розгніваним суспільством значно легше керувати чи маніпулювати. Це знаємо ми – і це добре знають наші вороги.
Для ілюстрації просто наведу вам приклад того, як легко перейти на темний бік. Є відома телесага “Зоряні війни”, де злий Дарквейдер у поєдинку зі своїм сином-джедаєм кричить йому: “Ну, давай, вбий мене, дозволь ненависті заволодіти тобою! І ти перейдеш на темну сторону — і станеш на мій бік, на бік зла”.
Це, до речі, характерний епізод для всього американського кінематографу, який навчився каналізувати негативні емоції суспільства, показуючи зло не смішним і жалюгідним, як у деяких наших вітчизняних гумористичних телешоу, а дійсно, страшним, могутнім і безжальним. Але не всесильним, бо воно врешті-решт майже завжди поступається добру. І це не красива казочка, а глибока філософія життя, яка зрозуміла будь-якій цивілізованій людині — зло має бути неодмінно покаране.
Але ця покара зовсім не обов’язково має бути симетричною! Вона мусить бути адекватною і направленою не на видимі наслідки, а на причини і витоки цього зла!
І тільки так — інакше зло може бути переможеним лише іншим злом, більш могутнім, жорстоким і сповненим палкої ненависті. Таким злом, яке в особі СРСР перемогло фашистську Німеччину. Таким злом, яке зараз намагаємося перемогти ми!
Але ні в якому разі не можна допустити, щоб ми дали себе захлеснути сліпій, могутній хвилі ненависті. Бо це може стати Пірровою перемогою.
Навіть у найважчі часи, коли очі застилає ненависть, а хвиля дегуманізації ворога сягає максимуму, я згадую про академіка Сахарова, про Новодворську, про Ахеджакову. Вони — приклад окремих спалахів людяності в суцільній темряві.
Не дайте ненависті вбити у собі Душу!
