Дзеркало троля, не сіємо ненависть, візьмемося за руки друзі
Німеччина відновилася після війни як демократична держава не лише завдяки окупації, а й завдяки осмисленню того, що сталося, німецькими інтелектуалами. В нинішньому російському інтелектуальному середовищі поки що звучить лише один голос сумління і правди. Ось цей голос. Все інше — це ті самі “хороші руські”, які детально описані в тексті.
* * *
Примітно, що така риторика завжди і виключно виходить із Росії (точніше, від росіян незалежно від місця дислокації) і ніколи з України. Здавалося б, привід для інтроспекції, але на жаль.
Почасти це просто особистий самозахист від страшної правди непоправності того, що сталося і скоєного, частково самозахист малої групи перед репресіями, але в основі інше: захист, зведений в агресію—продовження того ж культу невідрефлексованої табірної сентиментальності. Це не випадковість, а закономірне продовження кримінальної свідомості та блатної парадигми всього суспільства.
Повторю Хафнера в “Історії одного німця”: ” У світі і навіть спеціально в літературному світі майже не помітили тієї обставини, що в Німеччині 1934-1938 роках було написано так багато спогадів про дитинство, сімейні романи, книжки з описом природи, пейзажної лірики, ніжних витончених дрібничок, літературних іграшок, як ніколи раніше… Книжки, повні овечих дзвіночків, польових квітів, щастя літніх дитячих канікул, першого кохання, запаху казок, пічних яблук і різдвяних елок, – література надмірної настирливої задушевності на полиці книгарень у розпал погромів, ходів, будівництва оборонних заводів і концтаборів…“
І процитую ще раз Лотмана: “Мені доводилося стикатися з кримінальним світом. Фольклор кримінального світу завжди сентиментальний, тому герой називає себе «бідним хлопчиком». При цьому сентиментальність зазвичай поєднується з жорстокістю, навіть більше, це має на увазі. Подання кривдника, що він скривджений. Звідси звичайна норма хамської поведінки (…) у цій психології, глибоко ущербної, є уявлення про те, що весь світ мене ображає, і я, насправді не нападаючий бік, я бідний, що захищається»
У цей же наратив про «бідне хлопчисько» ідеально лягає і нібито гуманістичні промови про «наших хлопчиків». Так, іноді вбивцях, але з ким не буває.
Крім того, якщо не в офіційній риториці перемоги, то в остаточно знеціненій задушевності старих пісень про головне «наші хлопчики» чудово відгукуються окуджавськими «до побачення, хлопчики» та всім поколіннями встановленим емоційним рядом. Дуже проста маніпуляція.
Взагалі ж казкові метафори, сентиментальний інфантилізм, диванний пацифізм і псевдохристиянський гуманізм є ніщо інше як ще один самозахисний (і боюся, не зовсім несвідомий і точно небезневинний) механізм на шляху зіткнення з реальністю правди та відповідальністю за неї.
“У бою з теробороною
зачищені з лишком –
сережки з малої бронної
і вітька з мохової.
А поряд сплять герої
з київської весни:
тероборона трої — троєщини сини”. (Олександр Кабанов)
Але це та правда, яку хочеться транслювати .ру.
«Бідне ж хлопчисько», як справедливо зауважує Лотман-ні за що не відповідає і завжди захищається.
Захисники ж цього хлопчика як і «наших хлопчиків», для яких вони і раніше палець об палець не вдарили б, захищають, зрозуміло, себе. Прямо скажемо, не біном Ньютона.
Опозиція та ліберально-культурні гастролери старанно постулюють себе Заходу як єдину альтернативну силу путінському режиму. По ходу не лише позбавляючи суб’єктності українців, а й перетягуючи на себе вбрання-ковдру головного героя-мучника, скроєне десятиліттями саме як російсько-центричне. У цьому сенсі натягнути його, хай навіть витрачене міллю і добряче потерте й забруднене, зате з уже з готовими викрійками і виточками про загадкову і неодмінно страждаючу російську душу на глобус набагато простіше, ніж нову суб’єктність України, що народжується в очах світу.
Ті, хто розумніший, роблять це акуратно і з розумом (наприклад, послідовно виключаючи слово «Україна» з дискурсу та замінюючи «агресивну війну» на солодший для середньоєвропейського вуха обивателя «конфлікт», який означає комфортні кордони і не передбачає ні особистої залученості, ні особистого імперативу), ті, хто дурніший і не володіє іншими мовами (у всіх сенсах) йде второваною стежкою і ломиться у відкриті двері банальностей і спекуляцій, лише посилюючи власне самовикриття. Перші небезпечніші, другі голосніше. Обидва гірші.
Tatiana Narbut-kondratieva дуже влучно зазначила, що «наші хлопчики» в солодких промовах хороших. Тут ті самі ваньки та сережки стають безжальними космонавтами, нелюдями та класовими ворогами.
Чи то річ в Україні.
Там їхні шкарпетки та яєчка — предмет постійних переживань. А то раптом вони не залишать потомства або ґвалтуватимуть і застудуться.
Російська зона комфорту закономірно розвивалася і розвивається за законами фашизму: з велосипедними доріжками і гарбузовим латте, відпочинком, “апартаментами” і “все включено” для обивателя і багатим культурним життям для інтелігенції як прикриття свого сутнісного насильства. (Про це книга Ямпольського «Парк Культури», що вже цитувалася мною.) Зона комфорту, яка тепер стрімко втрачає значення свого другого слова і стала вже очевидно своїм першим — вимагає однак нових спекуляцій.
Тепер одна з її філій — «зона відповідальності». Знов-таки першого там хоч греблю гати, а друге не ночувало. І в чому саме ця відповідальність виражається абсолютно невідомо. Хіба що забронювати про всяк випадок собі місце у президії чи хоча б у партері «прекрасної Росії майбутнього». Якщо більше сподівання вистава відбудеться.
Адже, здається, так просто: якщо ти настільки в гріш не ставиш живих ваню-серегу, що позбавляєш їх суб’єктності, як більшість власних співвітчизників, якщо ти вважаєш, що з них «послали/примусили/змусили» — то напрошується висновок: сам ти в безпеці, в еміграції, у Вільному світі – візьми цю відповідальність на себе. Чи не виправдовуючи злочини і нелюдяність, а визнаючи власну співучасть.
Власну відповідальність як більш привілейованої частини суспільства, народу, який так легко любити на словах і в глибини якого заглядати страшнувато. Окаяні дні продовжуються.
Але немає. Це ж не ми десятиліттями харчувалися, йшли на компроміси, співпрацювали, вправлялися в дотепності, брали участь справно в протестах вихідного дня, і не дай боже нікого ні до чого не закликали-а злойпутин нам таку свиню підклав і, з нами ж це / /вийшло/вийшло».
Оксана Забужко в недавньому інтерв’ю дуже точно помітила: чим очевидніша Росія програє війну на полі бою, тим жорстокіша вона веде інформаційну війну. Вона вважає, що незакриті кордони, потік недомобілізованих, які у всьому, що не стосується їх особисто, цілком собі представники та транслятори «російського світу» — це частина цієї політики. Точніше, війни.
Від себе додам, що і хороші.ру в гостях у казки теж. Казково-пацифістський наратив дуже добре лягає у європейський обивательський пацифізм.
В основі якого все те ж незабутнє «нас не чіпай і ми не чіпай».
Оксана Забужко висловила ще одне важливе міркування:
«Ця війна між тими, хто намагається маніпулювати та правити шляхом підміни реальності та тими, хто не боїться реальності. Не боїться дивитися їй у вічі, не боїться називати речі своїми іменами. Ось це довіра реальності відсутність страху перед тим щоб побачити речі такі як вони є, навіть в той час, коли вони страшні та огидні. Тому що насправді це виявляється найкращим захистом на довгу дистанцію. А ілюзія це, звичайно, заспокійливе, але це наркотик – раз попустило, хочеться весь час так. Але на довгу дистанцію це не працює, у довгу потрібно працювати з реальністю.»
На нас чекає дуже довга дистанція. Ігри в Червону Шапочку невинні. І тому так втішно бачити визнання Європейськими лідерами України як невід’ємної частини об’єднання Європи довкола цінностей.
І глибокий символізм нагородження президента Зеленського та українського народу в Ахені, який зберігає останки Карла Великого, не можна недооцінити.
А в основі цих цінностей свобода волі. Вибір між добром та злом. Він є завжди.
«Я не те, що зі мною трапилося, я те, чим я вирішив стати».
Карл Густав Юнг.
І якщо згадувати Юнга, можна згадати і це інтерв’ю 1945 року.
Журналіст “Die Weltwoche”:
— Чи не вважаєте ви, що закінчення війни викличе величезні зміни в душі європейців, особливо німців, які тепер ніби прокидаються від довгого та жахливого сну?
Карл Густав Юнг:
— Так, звичайно. Що стосується німців, то перед нами постає психічна проблема, важливість якої поки що важко уявити, але обриси її можна розрізнити на прикладі хворих, яких я лікую.
Для психолога ясно одне, саме те, що не повинен слідувати широко поширеному сентиментальному поділу на нацистів і противників режиму.
У мене лікуються два хворих, явні антинацисти, проте їхні сни показують, що за всією їхньою пристойністю досі жива різко виражена нацистська психологія з усім її насильством і жорстокістю. Коли швейцарський журналіст запитав фельдмаршала фон Кюхлера про звірства німців у Польщі, той обурено вигукнув: «Вибачте, це не вермахт, це партія!» — чудовий приклад того, що розподіл на порядних і непорядних німців є вкрай наївним.
Усі вони, свідомо чи несвідомо, активно чи пасивно, причетні до жахів; вони нічого не знали про те, що відбувалося, і водночас знали.
Питання колективної провини, яке так ускладнює і ускладнюватиме політиків, для психолога факт, що не викликає сумнівів, і одне з найважливіших завдань лікування полягає в тому, щоб змусити німців визнати свою провину. Вже зараз багато хто з них звертається до мене з проханням лікуватися у мене. Якщо прохання походять від тих «порядних німців», які не проти звалити провину на пару людей із гестапо, я вважаю випадок безнадійним.
Мені нічого не залишається, як запропонувати їм анкети з недвозначними питаннями на кшталт: «Що ви думаєте про Бухенвальда?».
Тільки коли пацієнт розуміє та визнає свою провину, можна застосувати індивідуальне лікування.
Що ви думаєте про Буча, дорогі антивоєнні співвітчизники?
Переклад з російської
