Про “наших хлопчиків”, колективну вину та казус Шендеровича
“У бурхливих суперечках про національну провину та групову відповідальність росіян (росіян, громадян РФ) за цю війну, що розгорілися в тому числі і в моїй стрічці у зв’язку з відомим виступом Віктора Шендеровича, має місце термінологічна плутанина. Без чіткого визначення понять, конструктивна дискусія неможлива , а тому почну з кількох визначень, щоб не сперечатися незрозуміло про що.
Вина в юридичному сенсі (винність) відноситься до конкретного злочину або провини конкретної людини. Винність завжди індивідуальна і може бути колективної, навіть якщо злочин скоєно групою осіб.
Вина в емоційному сенсі — це почуття провини, докори совісті, викликані свідомістю невідповідності своєї реальної чи уявної поведінки соціальним чи етичним стандартам. Така вина не обов’язково пов’язана зі злочином, наприклад вина за бездарно прожите життя, за боягузтво, слабкість чи конформізм. Іноді почуття провини суперечить логіці та здоровому глузду. Біженці від бомбардувань і землетрусів або солдати, які повернулися з війни, часто відчувають провину перед тими, хто загинув чи залишився в зоні небезпеки.
Почуття провини, не пов’язане з індивідуальною юридичною винністю, може бути колективним, наприклад, “Німецька вина”, яка приписується Німеччині та німецькому народу, за вчинення Голокосту та інших злочинів Другої світової війни.
Психоаналітик Карл Юнг ввів цей термін у німецьке інтелектуальне життя в 1945 році, описавши психологічний феномен, в якому народ загалом відчуває колективну провину (Kollektivschuld) за звірства, вчинені їхніми співвітчизниками. Юнг сказав, що колективна вина є «для психологів фактом, і одним із найважливіших завдань терапії буде змусити німців визнати цю провину».
Після Юнгом ключову роль формуванні повоєнної свідомості німців зіграв філософ Карл Ясперс. Він почав обґрунтувати підходи до подолання тоталітарного минулого на основі визнання колективної вини. Головний твір Ясперса – «Питання про винність» (Schuldfrage, 1946) заклав основи осмислення нацистської трагедії та формування нової німецької повоєнної свідомості, ставши відповіддю на кризу ідентичності, що виявилася в перші повоєнні роки.
Усвідомлення колективної провини німців, що підтримується системою шкільної освіти та культурним консенсусом, зберігається досі, коли нащадки у третьому та четвертому повоєнних поколіннях думають про себе приблизно так: «ми ні в чому не винні; це були наші діди. Але в той же час вони німці, а значить “ми”».
Визнання німцями загальнонаціональної вини стало основою національного відродження на основі “європейської” ідентичності. Саме завдяки цьому визнанню та покаянню Німеччина змогла залишити позаду похмуре минуле та відкрити нову сторінку своєї історії, ставши наріжним каменем “Європейського проекту”.
Німецький досвід очищення та відродження через визнання колективної провини цілком може бути використаний Росією та росіянами як дорожня карта для виходу із сьогоднішнього екзистенційного безвиходу. Особисто я не бачу іншого шляху.
На цьому шляху, однак, є два важкопереборні психологічні бар’єри, які чітко позначилися в дискусіях останніх тижнів.
Перший — це складність поєднати у свідомості і серце людини факт його персональної невинності з концепцією колективної провини: “Я особисто ні в чому не винен; я проти Путіна і проти війни, чому я повинен вважати себе винним у тому, чого я не робив?”.
Ця аргументація правомірна лише тих, хто додає наприкінці фразу: “І більше не вважаю себе російським.” У цій добавкі міститься відмова від своєї участі в подальшій долі свого народу, бо для відродження та виходу з глухого кута визнання колективної провини – необхідна умова.
Більше того, вольова відмова від “російськості” для людини, що виросла в російській культурі, навряд чи можлива. Тобто якщо у вашій картині світу умовний Ленін має таку ж вагу, як умовний Ататюрк, а умовний Булгаков рівноважний Орхану Памуку, то так, ви можете сказати, що ви такий самий турок, як російський. І тоді справи Путіна в Україні та становище у російських в’язницях для вас мають таке ж значення, як справи Туреччини у Курдистані та арешти журналістів у Стамбулі. В іншому випадку ви – російська і просто не хочете визнати реальність.
Другий бар’єр на шляху визнання колективної провини — це концепція двох культур – “хорошої та поганої”. Ось як відповідав на цю оману в 1945 році Томас Манн: “Немає двох Німеччин, доброї і злої, є одна єдина Німеччина, найкращі властивості якої під впливом диявольської хитрості перетворилися на уособлення зла. Зла Німеччина — це і є добра, що пішла хибним шляхом, що потрапила в біду, погрязла в злочинах і тепер стоїть перед катастрофою. Ось чому для людини, яка народилася німцем, неможливо начисто зректися злої Німеччини, обтяженої історичною провиною, і заявити: «Я — добра, благородна, справедлива Німеччина; дивіться, на мені біле плаття. А злу я віддаю вам на поталу.»
Дійсно, коли людина, яка вважає себе російською, відносить себе до Росії Сахарова і Навального, але виносить за дужки Леніна і Путіна, то в очах решти світу – і більшості своїх одноплемінників — це виглядає, як уникнення реальності.
Тому, коли опозиційний російський телеканал або рефлексуючий інтелігент кажуть, «Це наші хлопчики, так, убивці, але наші…” щодо окупантів і злочинців, вони лише чесно констатують факт колективної провини і роблять перший крок у напрямку виходу з історичної катастрофи свого народу. Вони якраз ідуть стопами Томаса Манна. Ніхто, крім них, не зможе усвідомити і пояснити російським глибину та причини їхньої незавидної колективної долі та неминучої розплати. Накидатися на них за це щонайменше нелогічно».
Післямова шеф-редактора журналу:
Проблема відчуття вини росіянами, яку порушує Алєксандр Ґольдфарб, залишається невирішуваною і буде залишається такою, поки інтелектуальна еліта Росії не усвідомить і не почне пояснювати своєму суспільству і світові нагальності визнання провини як на персональному, так і соціальному рівнях, як це зробили інтелектуали Німеччини, на яких посилається А. Ґольдфарб.
Перше. Очевидно, що інтелектуальна еліта РФ має почати з осмислення того, якого лиха наробила Росія в Україні своєю аґресією, починаючи з анексії Криму 2014 року й закінчуючи наслідками повномасштабного вторгнення 2022 року.
На жаль, в кращому разі ми спостерігаємо непідтримку або осудження війни Росії проти України, які зазвичай зводяться до емоційно-оціночного перекладання вини на Путіна та його оточення без навіть натяку на усвідомлення того, що всі політики й урядовці (і Путін в їхньому числі) є продуктом і структурною частиною російського суспільства.
Інакше кажучи, навіть мислячій частині, «хорошім русскім» (зокрема, й А. Ґольдфарбу з В.. Шендеровичем) бракує системного розуміння того, що відбуввється в їхній країні і з їхньою країною.
Друге. На відміну від Німеччини середини 20-го століття, російському суспільству й російській інтелектуальній еліті зокрема годилося б усвідомити й визнати історичну відповідальність Московії перед народами, яких вона підкорила, загарбавши їхні території, у яких забрала їхні багатства (не зумівши розпорядитися ними) і яким нав‘язала свою волю і свій стиль життя.
Ми не спостерігаємо такого усвідомлення ні на рівні інституцій (академічних і університетів), ні на рівні окремо взятих індивідів, формально не афілійованих з будь-якими інститутами. Усі вони прославляють «вєлічіє» (велич) Росії, хоч усе це «вєлічіє» зводиться до огрому занедбаної і спустошеної території, залюдненої деґрадованим і знедоленим населенням або й узагалі перетвореної на непридатну до життя пустелю.
Нездатні дати лад самі собі, росіяни в масі своїй здумали себе рятівниками земної цивілізації й духовними провідниками людства. «Ми — бідні, і ми хочемо, щоб і ви були бідні», — з таким гаслом вони втілюють у життя свою місію,
Третє. Либонь, найбільше і найважче завдання, яке належить розв‘язати Московії, а особливо — її інтелектуальній еліті, так це відмовитися від міфотворчості, передусім — від російського історичного міфа, й повернути вкрадене та награбоване справжнім власникам.
Йдеться передусім про відмову від поцуплених в України-Русі назви й історії. Це означає визнання цього злочину й повернення злочинним шляхом вивезених історичних і культурних цінностей.
Ми розуміємо, що такий крок означає саморозпуск Росії як імперії й повернення до витоків. У Росії, яка за сотні років так і не спромоглася стати цивілізованою державою. Отож російські інтелектуали й мали б стати промоуторами такої ідеї.
Четверте. Втілення в життя ідеї саморозпуску Росії як імперії має відкрити можливості й перспективи для самовизначення поневолених народів РФ, які ще не втратилм свою ідентичність — мову, культуру, національні традиції і звичаї.
Ініціаторами цієї ідеї і мали б стати російські інтелектуали типу А. Ґольдфарба й В. Шендеровича, а популяризацію і втілення в життя — інтелектуали самодостатніх народів РФ. Ну, а народи, які не бачать свого майбутнього без Москви, хай підтвердять своє прагнення на референдумах.
От тільки чи готові А. Гольдфарб, В. Шендерович та й усі інші «хорошіє русскіє» взяти на себе таку ношу?
Володимир Іваненко
До теми:
