Якщо з релігійною філософією для мене більш-менш все зрозуміло, то як ось бути з філософію релігії?
Німецька філософія фактично першою затвердила філософське розуміння поступу не як “зростання продуктивних сил” чи збільшення “загального блага”, а як форми “дорослішання” Духу.
Якщо йти за Лактанцієм, щодо розуміння релігії, як religare – «відновлення зв’язку», то ми прямо приходимо до геґельянського філософського визначення релігії, як пізнання «загального», яке вказує на існуючий в суспільстві рівень свідомості.
В своїй “Філософії релігії” Геґель вибудував т. зв. ієрархію пізнання «загального» в релігіях різних народів, починаючи від самої простої і закінчуючи найбільш всеохоплюючою формою.
Ступенями таких «ієрархічних сходів» їм були названі:
— найперша, найпримітивніша релігія чаклунства;
— потім китайська релігія міри (конфуціанство);
— індуїстська релігія фантазії;
— за нею релігія буддизму (названа Геґелем релігією в-собі-і-для-себе-буття);
— далі єгипетська релігія загадки;
— ассиро-вавилонська релігія страждання;
— давньоперсидська релігія світла Заратустри;
— іудейська релігія піднесення;
— грецька релігія краси;
— римська релігія доцільності; і,
— остання, названа Геґелем абсолютною релігією, розвиток якої відбувається і в наші дні.
Ось я себе і питаю: а де наше (українське) місце в цій філософії релігії? На якій саме «ієрархічній сходинці»?
