Не до Великодня будь сказано, але мене не перестає дивувати спрощене ставлення українців до «проблеми православ’я». Мовляв – є «неправильне» московське й «правильне» українське. Звісно, війна багато чого спрощує і цілком логічно відмовлятися від структур та ідеології, які стали «прапором» російської експансії. Тому не здивуюся (і не заперечуватиму), якщо справа дійде до повної заборони УПЦ (МП). Інша справа – куди «подіти 2-3 мільйони наших «православних» співвітчизників, які не поспішають дистанціюватися від московського православ’я навіть після року відвертої й нелюдської агресії?
До самоорганізації здатне як добро, так і зло, тому, попри тиск влади і громадської думки, «бініфіціари» УПЦ (а це й клір, і значна частина «традиціоналістів») знайдуть форму самоорганізації, аби зберегти власну «ідентичність», організаційні структури і матеріальну базу… Друга – світоглядна – проблема складніша: це та сама архаїчна, консервативна, я б навіть сказав – історична «ідентичність», витоки якої знаходяться в нашому уявленні про давню Русь рубежа 1-2 тисячоліть.
Я колись казав, що ту державу (і народи, яку її заселяли) «тримало вкупі» три складові – організаційна (династійна), правова і релігійна. Перші дві руйнувалися і видозмінювалися в силу історичних катаклізмів (наразі росія веде проти нас війну, аби нав’язати свою версію організаційної та правової «єдності»), а ось третя (релігійна) закріпилася не лише через церковну ієрархію та ідеологію, а й як світоглядний замінник потреби людини в «містичній» (сакральній) картині світу.
Простіше кажучи, в свідомості багатьох поколінь релігійний «примітивізм» православ’я зрісся з дохристиянським язичницьким містицизмом, закріпившись на рівні умовних рефлексів — я назвав би це своєрідним «гомо ортодоксу» (за аналогією з «гомо совєтікус»). Серед іншого, православ’я (на відміну, для прикладу, від протестантизму в його первинній суті) «зручне» тим, що дозволяє людині не «заморочуватися» своїми «стосунками» з Богом, праведністю і гріхом, а задовольняти свої релігійні потреби простенькими ритуалами і покладатися на простенькі церковні «рецепти» того, як жити в гармонії зі своєю совістю…
Так ось «проблема Русі» для нас полягає в тому, аби зрозуміти, що Древня (хай навіть «Київська») Русь не була «державою українців» – ми були одним із десятків народів і племен, які дозволяли собою управляти. Відповідно — організаційні, правові та ідеологічні порядки були підвалинами тієї держави (Русі), а не тих народів, один з яких згодом став українцями. Інша справа, що безпосередня (а часто – провідна) участь в тогочасних і пізніших історичних та просвітницьких процесах додали протоукраїнцям і державницького досвіду, і самоусвідомлення, і власного Голосу, і врешті забезпечили виникнення “держави українців”… Тому у вирішенні «православного» питання максима проста – «геть» не лише від Москви, а й від Русі. Адже щоб почуватися «італійцями» – не обов’язково «відбудовувати» Римську імперію.
