Чесно кажучи, я вважаю, що захищати свою російськомовність і право виховувати дітей російською – це дуже тупа річ. Бо російськомовності нічого не загрожує, проблема з утисками російськомовних – це чисто медійна історія, якої фактично не існує в побуті. А діти вам зрештою навряд подякують за вашу незламну позицію.
Я народився в Запоріжжі, і не мав в оточенні жодної україномовної людини. Вперше я усвідомив, що чую по телевізору якусь відмінну від знайомої мені мову десь роки у чотири. Я дуже добре пам’ятаю цей момент: вдома велике прибирання, бабуся стоїть на стільчику, і складає щось в антресоль, а я розпитую «а как будет ковер?» – «килим». Оцей килим – це перше слово яке я дізнався українською.
В дитячому садочку єдині українські слова, які ми проговорювали – це «доообрииийдеееень» і «дяяяяякуююю», без особливого розуміння, що вони означають, це була просто така місцева специфічна термінологія. Школа моя була україномовною, втім, це стосувалося лише спілкування на уроках (та і то далеко не на всіх). Всі учні і фактично всі вчителі між дзвониками спілкувалися російською. Училище – фактично те ж саме, україномовними були здається тільки виклдачка української та викладач історії (чоловік і дружина). Студенти з області, україномовні з дитинства, швидко асимілювалися та переходили на російську. В універі в Києві, у всякому разі в роки мого навчання, 80% людей також послуговувалися російською.
До чого це я. Абсолютно не треба, щоб тебе оточували кончені імперці і сєпари, для формування малоросського світогляду. Усі середовища, які я описав вище транслювали взірцевий патріотизм, скрізь були портерти Шевченка, вірші про те, що “вибрати не можна тільки Батьківщину”, гімн у стійці смирно і пісні та танці про калину-Україну, а в родині ніколи ніхто не сказав жодного зневажливого слова про країну, і не міг припустити якогось заперечення її незалежності. Але при цьому, до 16 років я вже мав чіткий імперський світогляд, був повністю занурений в російську культуру і контексти, бо вони просто були більш зрозумілими і близькими, говорили на моїй мові. Я усвідомлював себе українцем, але всередині цього усвідомленням була ціннісна пустота, як у шоколадного діда мороза – форма є, а змісту немає. Збирання оцього розпорошеного змісту це той ще квест, і його пройшли і проходять зараз мільйони українців. Вірогідно було б краще, якби нам не доводилося цього робити, і ідентичність формувалася змалечку. Але в наше малоросійство росія вклала неосяжні гроші та море крові.
Так чи інакше, я був суто російськомовним до 2017 року, і зараз продовжую спілкуватися російською з родиною та старими друзями. І я типу як цільова аудиторія усіх дєжурних істерик про те, шо хтось посягає на моє святе право говорити на кухні мовою прєдків. Але при цьому, про які утиски російськомовних в Україні ідеться, я відверто не розумію, тому що це чисто міфологічне явище. В житті я всього раз зіткнувся з агресією щодо своєї російськомовності, і то випадок був специфічний, тому, як мовний срач я його не розглядаю. Жодного реального конфлікту з цього приводу у мене не було. Я розумію, що з потоком переселенців зі сходу на захід конфліктні ситуації почастішали. Але, по-перше, таким випадкам свідомо надають широкого розголосу наші вороги, бо це вигідно, по-друге, від зустрічі з довбограями ніхто не застрахований, і сьогодні він вліз в вашу приватну розмову зі своїми думками про мову спілкування, а завтра буде вчити когось виховувати дітей, а післязавтра ще шось, такі люди. А по-третє, якщо довбограй ти, і не поважаєш звичаї того місця куди приїхав, слухаєш вараваєк з телефона на Площі Ринок, чи демонстративно говориш російською з персоналом закладу в Тернополі – ну шош, тут гріх просто не повчити тебе манерам.
При цьому, з тих пір, як я вперше познайомився з україномовними людьми, я регулярно бачив спрямовану на них зневагу за мовною ознакою. «А вы со Львова?», «ой, посмотрите какой укрАинец!», «да это из села», «колхозник» – це все класичні коментарі просто у відповідь на мову спілкування, не дивно, що багатьох україномовних російськомовне середовище просто перетравило. До речі, парадокс в тому, що багато хто з російськомовних раніше може і перейшов би на українську, але одним з факторів проти цього був страх перед реакцією страшенно утиснутого в правах російськомовного оточення. Слава богу, зараз градус токсичності сильно знизився, і мовний перехід стає набагато менш стресовою подією.
І от звертаючись до нещодавнього інфоприводу, який дав Оксен Лісовий, зокрема про тезу, на яку збудилися сотні борців за права і свободи, що «людина є патріотом тієї країни, мовою якої вона розмовляє зі своїми дітьми». Мене, як людину російськомовну, це теж дуже обурило і стригерило. Бо міністр освіти мав сказати це не на девятому році війни з росією, а двадцять-тридцять років тому. Неподобство, що такі агресивні і русофобні заяви офіційні особи роблять тільки зараз. І як російськомовна людина, я вважаю, що трансляція русофобії і ненависті до всього російського, як на державному, так і на побутовому рівні в Україні кричуще недостатня і запізніла.
Артикуляція цінностей вголос – важлива, адже карбує курс наступних десятирічч боротьби за свободу. А оці кволі спроби захистити свій звичний життєвий уклад, где все и так понятно, мы так привыкли, мы не хотим ограничивать детей в познании великой культуры, в интернете все по русски – як раз і видають повне нерозуміння того, що боротьби цієї саме десятиріччя попереду, і це як мінімум, і не буде ніякого місяць-два-рік-контрнаступ-Кримнаш і повернення до звичного середовища, бо не буде вже такого середовища.
Тому справа не в тому, що вам коли-небудь заборонять говорити з дітьми російською, будь ласка, робіть як знаєте. Справа в тому, що вашим дітям нема з ким буде говорити, і ваша незламна позиція з захисту традиційної мови своєї родини зрештою стане перепоною для інтеграції в суспільство ваших дітей. «Колгоспниками» стануть вони.
