Радіо «Свобода» доби відновлення Україною Незалежності – особлива сторінка історії української журналістики.
Тривалий час – від 1991 по 2002 рік – українську службу радіо очолював Роман Купчинський. Доля не була надто доброю до нього. Народжений у Відні 1944 року під вибухами бомб Другої світової, від яких загинув батько, він ще малим втрапив разом з матір’ю за океан, до Америки. У Нью-Йорку вивчав політологію, був активістом Пласту, інших українських організацій. Командував стрільцями-розвідниками у В’єтнамі, був нагороджений високими відзнаками уряду і Президента США, серед яких престижне «Пурпурове серце» – нагорода за особливі заслуги.
Роман, певно, мав стати журналістом. Його дядько – також Роман Купчинський – був відомим і навіть легендарним літератором – поетом і публіцистом, автором численних творів і, стверджують дослідники, більшості українських повстанських січових пісень.
Упродовж десяти років – від 1978-го по 1988-й – Купчинський-молодший очолював у діаспорі відоме українське видавництво і водночас аналітичний центр «Пролог», до структури якого входив також науково-публіцистичний часопис «Сучасність». Видавництво і журнал зробили неоціненно багато для збереження і популяризації у світі українських творів, насамперед заборонених у комуністичному СРСР, самвидаву, зокрема про становище України під СРСР, а зрештою і для здобуття українцями Незалежності.
1991 року Романа Купчинського призначили директором українського редакції «Свободи», згодом з його ініціативи з’явилося офіційне представництво радіо у Києві, попервах у приміщенні ДІНАУ (раніше – РАТАУ, нині – Укрінформ). Відтоді і наше знайомство.
Роман розповідав, що коли вперше приїхав в Україну домовлятися про осідок радіо, попросив господарів повезти його на давню Татарку – місцину, де над київським Подолом на пагорбах стояли «глушилки», які за радянського часу перешкоджали чути «ворожі голоси».
«Знаєш, – казав Роман, – мені дуже зраділи – як старому знайомому. Там працювали чудові хлопці, з якими ми добряче тоді випили. Взагалі було цікаво ознайомитися з тим обладнанням. До слова, дуже високотехнологічним і якісним…»
Купчинський турбувався про розширення аудиторії слухачів а так само і про високу якість програм, в тому числі технічну, адже, казав, «радіо мало чути, його потрібно ще й почути!» Цим була зумовлена і співпраця «Свободи» з радіо «Довіра», де я працював головним редактором.
Купчинський запросив нас із директором «Довіри» Сергієм Сай-Боднарем до Праги, де на той час уже розміщувалась штаб-квартира «Свободи», для розмови про можливе співробітництво. Скажу відверто, що й ми були зацікавлені у співпраці.
Обравши нішею аналітичне, інформаційне мовлення, ми намагалися давати слухачам найсвіжішу, найоперативнішу інформацію, прагнули співпрацювати з усіма доступними інформаційними джерелами.
Партнерство зі «Свободою» давало змогу значно розширити нашу інформаційну базу, відкривало доступ до використання в тому числі її унікальної кореспондентської мережі. Після переговорів і узгоджень програмної сітки та умов використання і творення контенту ми уклали відповідну угоду, і невдовзі «Свобода» зазвучали на хвилях «Довіри» в ФМ-діапазоні.
Аналітика «Свободи», гострі викривальні програми і передачі її журналістів неабияк дошкуляли тодішній владі Леоніда Кучми – розгорівся «касетний» скандал, у суспільстві зріло невдоволення режимом, і про все це було в нашому ефірі.
Не помилюсь, коли стверджу, що саме колюче вільнодумство стало причиною перепродажу «Довіри», досить-таки успішного радійного проекту. На власників «Довіри» натиснули, і вони не змогли відмовити «проханням». Зі зміною власників з ефіру зникла передусім саме «Свобода»…
Київське бюро радіо «Свобода» 90-х, ставши інформаційним містком України зі світом (а саме таким його бачив Купчинський), гуртувало чимало цікавих особистостей, журналістів, уже з багато в чому новим баченням журналістики, її місії, журналістських стандартів, багатьом відкрило шлях до успіху у професії. Віталій Портников, Андрій Дерепа, Іван Рибалко, Володимир Притула, Сергій Грабовський, Богдана Костюк, Олег Єльцов, Лариса Мудрак, Віктор Міняйло, Павло Бальковський, Віктор Єленський… Усі вони зі «школи» також і Романа Купчинського.
Зосередившись згодом на аналітично-дослідницькій роботі, Купчинський готував «Звіт про організовану злочинність і корупцію», досліджував російські впливи на економіку й політику світу, в тому числі України, виступав з публікаціями в пресі з питань російсько-українських відносин, був експертом Конгресу США.
Манера спілкування Романа, його міцні жарти не всім були до смаку. Проте за оманливою зовнішністю «вояки» і демонстративною поведінкою був все-таки інший Купчинський – співчутливий і навіть сентиментальний, готовий прийти на допомогу, в чому я міг переконатися сам.
Роман був гостинним господарем, чудово куховарив, вирощував квіти. А ще – захоплювався фотографією. І саме в ній був, певно, справжнім. На світлинах – ранішня зоря, промені сонця, журавлина… Я бачив ці знімки, частину з них опублікувала і київська газета «Метро», яку тоді очолював Василь Теремко…
Роман Купчинський був справжнім патріотом України. Для нього, сина емігрантів, на відміну від багатьох, вона була насамперед Батьківщиною, а не місцем відрядження чи заробляння коштів.
Він був журналістом, який боровся за Україну Словом. Таким залишався до останніх своїх днів, пообіцявши колегам на прощання, що обов’язково відпишеться, дасть про себе знати з місць, куди прямує, якщо там є, звісно, інтернет чи ФМ-мовлення…
Поховали українського журналіста Романа Купчинського на Національному кладовищі Арлінгтон під Вашингтоном з військовими почестями…
Від Редакції: Поряд із Романом Купчинським а останні десять років його життя перебувала жінка, яка, за нашими даними, була аґентом російських спецслужб. Ми сподіваємося на те, що її ім‘я назвуть люди, які близько знали Купчинського.
