Не коментую й ні на що не натякаю. Просто факти, що базуються на документах. Хоча хтось може сказати, що документи неправильні.
Окрім духовних осіб Київської митрополії, до московського царя за матеріальною допомогою в 20-их XVII ст. зверталися й братчики, зокрема київські. Останні в 1625 р. надіслали листа думному дяку Івану Грамотіну, де вони представляли себе як вірних борців проти римо-католиків та уніатів. Братчики ж просили адресата листа виклопотати у царя Михайла Федоровича милостиню для завершення будівництва нової братської церкви. Того ж року були й інші звернення київських братчиків та київських священнослужителів до московської влади.
Наступного, 1626 року, київські братчики звернулися до царя Михайла Федоровича з чолобитною, просячи коштів для оздоблення Київського Братського монастиря.
Тоді ж до царя Михайла Федоровича за “милостинею” зверталися настоятелі й ченці низки монастирів Київської православної митрополії: Пустинно-Миколаївського в Києві, Спасо-Преображенського в Мгарі біля Лубен, Троїцького в Прилуках, Спасо-Преображенського в Межигір’ї під Києвом, Густинського Троїцького монастиря біля Прилук тощо.
Загалом у цей рік до Москви прибуло чимало представників багатьох українських храмів і монастирів. Звісно, просячи милостиню в московського царя, вони говорили про жорстокі переслідування їх з боку римо-католиків та уніатів. Також наголошували на своєму важкому матеріальному становищі.
Але чи це так? І чи не були це перебільшення, щоб отримати “милостиню” від московітів? Існують документи, які, фактично, нівелюють твердження про тодішнє “важке становище” православних на українських землях. Зокрема, маємо листи від 1628 року настоятеля Спасо-Преображенського в Мгарі й перемиського єпископа Ісаї Копинського до путивльського воєводи, щоб той не приймав ченців, які вирішили перейти до Московії, бо для цього немає ніяких підстав, оскільки православні в Речі Посполитій не зазнають утисків та гонінь.
Тим не менше представники духовенства Київської митрополії продовжували й далі випрошувати “милостиню” в московітів, скаржачись на своє “важке становище”. До Москви проторили собі дорогу представники різних українських монастирів, серед яких виділявся монастир Києво-Печерський. Сам же київський митрополит Іов Борецький став своєрідним “резидентом” московітів на українських та білоруських землях.
Він відправив до Москви свого сина Андрія та племінника. Ті передали царю повідомлення про підготовку запорізькими козаками нового походу й просили допомоги Москви. Ймовірно, йшлося про козацьке повстання під проводом Тараса Федоровича, яке вибухнуло в 1630 р.
