Тут недалеко за рогом якась “чувіха срач розвела”(с) — несподївано навіть для самої себе ляпнула, що стихи у Шевченко посредственные, а картины — еще более посредственные. Піднялася шура-бура, і найцїкавіше те, що мало не половина дописувачів стала на її захист! От менї й згадалося.
Десь близько 2000 року хор “Чумаки” виконував у Київському будинку вчителя поетично-пісенну лїтургію “Не жди сподїваної волї”. Дві години абсолютно не розважальних народних пісень і поезїй Шевченка пройшли в шанобливій тиші, нї одна душа з повного залу не покинула свого місця — це було Велике Свято, і я з того дуже тїшився як художнїй керівник і диригент. А вже на виходї мене зупинила жіночка пенсїйного віку й радїсно, щиро висловилась: “Спасибо вам за чудесный вечер. Я отдохнула от и до!”
А знаєте, я вже починаю миритися з тим, що Шевченка “употребляют для всех нужд, от и до”. Пишуть цїлі танцювальні програми на його вірші, вдягають у маскувальне жабуриння, примушують носити автомати, карабіни, автомобільні шини, влаштовують ідїотські конкурси, де майже неодмінно 13-річний хлопчик читає “Менї тринадцятий минало”, і т. д. і т. ін. – можна скласти цїлий лїтопис нацїонально-патріотичного маразму. І якщо братїя мовчить собі, витріщивши очі, то чому я маю протестувати?
11 березня 2018 р. ·
А щойно й ще один “чувак” засяяв свіжою думкою для Шевченкіани (10 березня 2018 р.)*). Його справдї оригінальний допис, зрештою, сам собою нїчим не цїкавий — це як нїби зухвалий песик задер лапу на замшілий постамент давно забутого нацїонального героя, — але збудив яку дискусїю! От саме дискусїя й стала тим томографічним зрізом, на якому гарно видно загальну картину сучасного українського духовного світу, української інтелектуальної та мистецької елїти, її виховання, освічености, етики й просто здорового глузду.
Сам Тарас Шевченко — відсутній у цїй дискусії. Йому якось пощастило не вплутатись у неї, він десь щез, його там і духу немає. Скільки не пхають йому до рук пістолетів та снайперських карабінів, сподїваючись із ним у такий спосіб заприятелювати, а може й побрататись, — він незмінно непомітно розчиняється в просторі, зникає як той характерник, щоб несподївано виникнути в іншому місцї й приголомшити новітнїх снайперів своєю силою й невразливістю.
Дозволю собі, підхоплений дискусїйною хвилею, висловити й своє ставлення до Т. Шевченка й до його всесвіту.
До Шевченка нашому поколїнню дуже далеко йти. Так далеко, що на все життя тої дороги забагато. Ну от такі ми притуплені. Були причини, але це не виправдовує наших зухвалих спроб “модернїзувати” Шевченка (замість того, щоб самому трохи чогось навчитись). Я люблю й читаю Шевченка з дитинства, з того часу, коли ще чи не кожний селянин знав напам’ять половину “Кобзаря”. Тим людям не треба було великої науки, щоб дістатись до свого Поета, — вони були З НИМ зроду. Тепер часи змінились, і для дурників, як і для чужинцїв, Т. Шевченко просто закритий. Не тому, що він такий суворий, чи езотеричний, чи не наш стилїстично, а тому, що ми поспіль задурені московським та європейським чадом. І якщо в когось усе ж таки прокидається чуття чогось рідного й важливого, то не треба спішити афішувати свої “стосунки” з Кобзарем, бо дуже це нагадує школярика-п’ятикласника, що дере руку аж підскакує: “Мене, мене спитайте!!!” — а між тим поняття не має про правильну відповідь.
Я люблю й читаю Шевченка з дитинства! Але й досї, на 82-му роцї життя, і то дедалї глибше, відчуваю, як мало в мене підстав “оцїнювати” цю людину чи афішувати якісь “мої стосунки” з нею.
*) Копіюю текст, оскільки до нього не кожен добереться, а варто:
Ostap Drozdov
10 березня 2018 р. ·
Із Т.Г.Шевченком у мене прохолодні стосунки. Це не мій поет стилістично і тематично. Перечитав усього повністю, уяву маю, шану складаю не стільки за творчість, скільки за життєву драму. Біографія — видатна і голлівудська. Там цікаво абсолютно все яксамраз із особистісного погляду. Захоплююся, що мав сміливість писати “мужицькою українською”. Дратуюся, що щоденник вів російською – і ставлю це в приклад усім російськомовним патріотам: беріть приклад з Тараса, який свій щоденник вів нерідною мовою тієї країни, в якій жив; вам теж слід переходити на мову тієї країни, в якій живете (Україна), ідучи стопами Пророка.
Дуже спокійно ставлюся до цієї номінації — Пророк. Це не він пророк — це ми за 200 років не помінялися.
Описуючи безхребетну натуру малороса, він тонко змалював ту національну ваду, яка є актуальною донині. Це не він напророчив — це ми анітрохи не змінилися на краще з тих пір. Сприймаю Шевченка як класового поета — він писав від імені безправного, бездержавного класу невільників. Ось там справді є надрив. Уся його громадянська поезія — плакатна і мотиваційна. Зачаровуюся елегійністю. Забагато села й рустикальності, але це системна проблема всієї укр.літератури 20-го сторіччя. Шевченко дуже історичний, тому модерним людям мало цікавий. До плеяди світових авторів не дотягує — він є суто національним культом, у цьому його концентрована сила, гідна визнання.
Мені не подобається, як його подають у школах. Міняти треба весь підхід кардинально. Шевченко цікавий з позиції успіху і self-made. А також — біографією живої людини (7 років заслання, алкоголь, царат, невдачі в особистому житті, графіка, тиф, заборона творити, захалявна творчість, знайомство з видатними людьми імперії, 3 останні роки життя під наглядом поліції, поліартрит + цироз, відсутність нащадків, остання депортація з України назад в Петербург, перепоховання шляхом відкопування) — всі віхи його життя є потрясаючими сюжетами.
Подобається, що молоде покоління починає знімати з нього бронзу п’єдесталів і наповнювати живим звучанням. Традиційні шевченківські вечори з піснями й хорами — це ми вже проходили. Нудно й нецікаво. Шевченко у коміксі, з ірокезом, з перефарбованими вусами та волоссям, з жезлом у руках, у мантії Бетмена тощо — це прекрасно. Це означає, що він воскресає, будучи закатаним у радянський асфальт пафосу. Здорове, без скляного затуманеного погляду, не урапатріотичне, вимогливе і житейське ставлення до Шевченка — це найкраще, що для нього можна зробити.
