історію своїх “древнерускіх” земель в Росії знають навмисно (умислено) погано, “ето нє баґ, ето фічя”. Історія Великого Булгару — самого стабильного утворення на своїх теренах протягом всього середньовіччя — в РФ практично під забороною.
(Див. зображенняі)
Утворене на уламках Хозарії, Булгарське ханство акумулювало всю її спадщину окрім західних і кавказьких земель.
При швидкому погляді на схему вже зрозуміло, яку роль грали половці (кумани, західна гілка кипчаків). Вони не входили до Булгару, а слугували посередником і буфером поміж ним на північному сході, Хорезмом на півдні та Князівством Русь на заході.
Всупереч усталеній кабінетній традиції (яка повністю перейшла в культуру, худліт), половці не мали ханів і не утворювали ханств. Їхні вожді, названі в літописах “князі”, явно були “беї”, родові аристократи.
Це голова правлячого роду, який має витримати конкуренцію всередині племені (бо кузенів, братів і дядь завжди багато, а вбивати їх не можна), а потім ще поміж окремими племенами (які нараховували біля десяти чи дванадцяти крупних об’єднань і біля сорока дрібних).
Тому не дивно, чому на чолі тої частини половців, яка щорічно підписує договір з Києвом (або не підписує, і тоді війна), практично щороку ж стоїть нова персона. При чому стара персона не померла – фигурує і далі, але вже не як головний князь, а лише очільник свого племені.
Що було там, де половці НЕ слугували буфером між Булгаром і Руссю, а ті два граничили безпосередньо?
Там були постійні прикордонні війни.
Муром, Рязань і майбутній Нижгород — це якраз той фронтир, і ці міста переходили то до Русі, то до Булгару з перемінним успіхом (на цій мапі — сіра зона строго на захід від Булгару). Але то були не землі слов’ян, а території племен — вони так і звалися Муро-маа, Ерзянь, Мєрь і т.д.
В якості кого на тих землях були русини? Очевидно, що приблизно в тій ролі, як контингент НАТО в Іраку чи Афганістані (вибачте за безпардонний супермодернизм).
Опорні пункти — важко сказати, радше оборони чи радше нападу — були населені переважно русинами, при чому, вочевидь, найбільшими “шукачами пригод” серед них.
Біглі, ті що в розшуку, безхатченки, це простий люд.
А аристократія — ті, що посварилися з більш впливовими родичами, включно з князівськими боковими лініями.
Звісно, вони могли втікати і в Поле Половецьке (Дешт Кипчак), і в Польщу, і в Візантію, і в Швецію, — і так і робили теж, от тільки ніде там їм не дадуть одразу маленьке князівство, маленьке військо і “все що захопиш — твоє”.
А тут — давали.
А поміж фортецями-форпостами були тоді ще “безкінечні” ліса, болота і напівстепи, населення яких не визнавало влади, або, скажемо так, визнавало в рамках річного договору, який треба скріпляти щорічно солідним походом з демонстрацією сили.
Безумовно, князі, бояри і інші колонисти з династичних міркувань одружувались і віддавали заміж сестер, тіток, доньок — з тими місцевими племенами. Утворювались прошарки “руських” від змішаних шлюбів — поступово, немасово, протягом двухсот років і тільки навколо потужних міст.
Більшість племен уникали асиміляції, мали власну аристократію і чи під впливом і прикладом Русі й Булгару, чи самородно, але заводили власні державності. І воювали — і самостійно, і в союзі (проти Русі з Булгаром, проти Булгару з Руссю.
Асиміляція тих народів — не часткова, не вершкова, а масова — почалася вже після Великого Походу чингизидів.
Значні території віддавалися в вотчини як першородним ординським ханичам, так і їх нечистокровним васалам —ногайським бекам, московитським князям (ті ж беї чи беки), іноді комусь з місцевої аристократії.
Місцеві культи не витримували конкуренції ані з ісламом, ані з православ’ям.
За відомою схемою спочатку верхівка, потім середнівка, приймали одну з двох вір, що спрощувала статусні контакти.
Потім — також дуже повільно — нові віри поширювалися у массах, ставали не тільки ідеологіями але й інструментами престіжу.
При цьому першою жертвою падала мова. Такі племена, як Меря, Мурома, Мещера повністю втратили свої мови, не факт що їх можна відновити академічно, хоча, на щастя, існують ентузіасти, які відновили щонайменше Мерянський словник.
Інші племена виявились більш стійкі, і їхні об’єднання проіснували в зміненому вигляді аж до тепер — в якості етносів і субетносів.
Вже сам факт того що досі існують Ерзя, Мокша, Шокша, Мари (два або три племені), удмурти, доводить, що асиміляція була успішна лише там, де були проведені масові зачистки населення – а це вже суто московитські часи.
Вавилонськими методами непокірні народи депортували, а на їх місце виселяли інші “бунтівні” народи і групи — в різні часи це були новгородці, старообрядці, разінці-пугачовці всякі і, навіть, українці та біларуси.
Проте навіть тепер деякі ці народи існують —русифіковані, з повністю знищеною в 20-30ті роки національною елітою, але вони є. Переважно це нащадки тих, хто стояв до кінця, допоки це було можливо:
при князях Русі і ханах Булгару — се було легко,
при Орді — трохи важче,
при Московії — дуже складно,
але ще при царях теоретично можливо.
Лише протягом останніх майже 100 років протистояння тоталітарному утворенню ссср майже унеможливило, мінімізувало шанси на ефективний спротив.
Для відновлення (важливо, що вже і давно існуючої) спадщини тим народам потрібні кілька факторів:
— добрі умови для національно свідомої еліти;
— політичний суверенитет (в першу чергу від московитів);
— активна і різностороння підтримка Заходу;
— прихід до влади ідейних або ситуативних прихильників націоналізму;
—гарантії від геноциду з боку озвірілих “сасєдушек” (ви всі знаєте, хто це).
