Античний світ знав кілька різних форм політичного устрою. Більш-менш всі вони були проаналізовані Аристотелем в його «Політиці».
У принципі, їх можна звести до двох основних форм — це демократія і олігархія. Причому в сучасній мові ці терміни отримали абсолютно не властиві їм відпочаткові значення.
Зазвичай демократія визначається як «влада більшості». Але демос тільки в епоху архаїки протистояв іншій частині населення грецького поліса, яка називалася аристократією, а в кінці архаїчного періоду аристократія вже увійшла в поняття «демос». Так що демос — це позначення громади будь-якого поліса, а демократія — влада громади, де рішення приймаються шляхом голосування — тобто більшістю.
Термін «олігархія» у нас теж розуміється інакше. Чомусь олігархами стали називати багатих людей. Але визначення «олігархія» має відношення тільки до форми влади: oligoі – «небагато», arkhe – «влада». Тому олігархами може бути лише невелика група людей, яка пов’язана безпосередньо з владою.
І взагалі, розповідати про демократію та олігархію найзручніше на прикладі Афін.
Шлях Афін до демократії зайняв дуже тривалий проміжок часу – початок створення демократичного устрою відраховують з реформ Солона (це 594 рік до Р. Х.). А як про систему, що склалася, про демократію можна говорити з середини V століття до Р. Х. Тобто на формування пішло 150 років. Проіснувала недовго – до 322 року до Р. Х. І всі демократичні режими поступово зійшли нанівець в кінці IV століття Р. Х. Тобто експеримент з демократією виявився невдалим.
Що характеризує демократію як політичну систему?
По-перше, існують три гілки влади. Без цього демократія неможлива. У деспотії одна людина об’єднує в собі всі три гілки, а демократія поділяє державне управління на гілки.
Головною гілкою влади є законодавча влада. Тільки законодавча влада встановлює правила життя в суспільстві.
У всіх грецьких полісах завжди були два органи законодавчої влади: народні збори, в яких брали участь усі громадяни та рада.
І законними були лише ті рішення, які приймаються цими двома органами — народними зборами та радою.
Те, що намагалися іноді приймати або рада, або народні збори, вважалося нелегітимними.
Тому політична форма влади визначалася співвідношенням повноважень ради та народних зборів. Там де більше повноважень у народних зборів — там демократія. Де більше повноважень у ради і існує особлива система вибору до неї людей з певного кола — там олігархія.
У народних зборах міг взяти участь кожен афінський громадянин, хоча це не був його обов’язок. Обов’язком було виконання тих законів, які прийняли народні збори.
Тут — або ти сам береш участь у вирішенні своєї долі, долі свого поліса, або ти виконуєш те, що прийняли для тебе інші.
Ще два важливих моменти.
Перший — обов’язкове обговорення. Принцип свободи слова — право кожного громадянина брати участь в обговоренні будь-якого питання в офіційних органах влади.
Другий — право законодавчої ініціативи кожного громадянина. Тому народними зборами обговорювалися практично будь-які питання і будь-який громадянин мав право брати в цьому участь.
Потім відбувалося голосування, і те рішення, за яке проголосувала більшість, вважалося прийнятим.
Другий орган законодавчої влади – це рада. Навіщо вона була потрібна і хто до неї входив?
В Афінах була Рада п’ятисот до якої потрапляли шляхом жеребкування. З осіб, які виявили бажання стати членами ради, проводилося жеребкування, і з кожної адміністративної одиниці (в Афінах це називалося «філа»), а їх було 10, обирали по 50 осіб.
Рада за своїм складом нічим не відрізнялася від народних зборів. То була вибірка.
Будь-яке питання, яке мало обговорюватися в народних зборах, спочатку надходило до ради.
У цьому органі влади, який був набагато меншим за кількістю учасників, було легше обговорювати будь-які питання. Спочатку рада обговорювала якесь питання і ухвалювала рішення, яке записувалося, а потім народні збори обговорювало те, що запропонував рада.
Тому, хоча кожен міг виступити щодо цього проекту, обговорення мало конструктивний характер. Народні збори мали право відкинути рішення ради, але найчастіше приймали, додаючи ті пункти, які вважало за потрібні. Тому кожен законодавчий акт починався словами «Рада і народ ухвалили…».
Кожен громадянин мав право законодавчої ініціативи. Тому кожен закон мав свого автора. Відповідно кожен закон починався словами про те, що «за правління такого архонта того чи іншого року, у чергування такої філи, за секретаря такого, отакий-то громадянин вніс пропозицію».
Так от, якщо закон, навіть ухвалений радою та народними зборами, мав негативні наслідки, відповідав за ці негативні наслідки ініціатор закону. Влада є відповідальність.
Наступна гілка влади – виконавча. Тут простіше, оскільки принципи функціонування виконавчої влади однакові, — як для демократичних, так і для олігархічних полісів.
Оскільки виконавча влада розумілася влада, що виконує ті рішення, які ухвалила законодавча влада.
Які принципи функціонування виконавчої влади?
Перше — колегіальність.
В грецькому полісі не могло бути такої посади, яка була би зосереджена в руках однієї людини. В Афінах все було просто. Оскільки там було 10 адміністративних одиниць — «філ», будь-яка магістратура складалася з 10 осіб. І серед них ніколи не виділялося головного. Усі вони мали абсолютно рівні повноваження.
Друге — принцип виборності.
Причому основний принцип демократії — на посаду громадян призначають по черзі шляхом жеребкування (іноді навіть без їх бажання).
Участь в органах законодавчої влади – це ваше право, участь у роботі виконавчої влади – ваш обов’язок.
Єдине, де обирали шляхом прямого голосування, — це військові посади.
Третє — звітність. Адже якщо є виборність, має бути й звітність.
Оскільки для будь-яких форм державного устрою основним пороком є корупція, то різні держави вирішували цю проблему по-різному.
Східні сатрапії за рахунок посилення покарань. А в Афінах знайшли інший засіб: не спокушати людину.
Тому четверте — короткостроковість.
Не можна перебувати на одній і тій же посаді більше одного року. Єдиний виняток в Афінах, та й в інших полісах, робився для магістратури стратегів: якщо людина мала військові здібності, її можна було вибирати багато разів. При цьому, на відміну від інших посад, її обирали прямим голосуванням на народних зборах.
Ось ці основні принципи характерні і для грецької демократії і олігархії.
Є ще п’яте — те що відрізнятиме демократію від олігархії.
При демократії для того, щоб зробити участь в управлінні державою можливою для людини будь-якого майнового статусу, запроваджується оплата державних посад.
За олігархії не платили, – тому лише заможні люди мали змогу брати участь у державному управлінні.
Третя гілка влади — судова.
В Афінах з загальної кількості громадян щороку шляхом жеребкування обирали кандидатів. Щоранку, обрані на цей рік кандидати приходили на агору, і там проходило ще одне жеребкування — хто на цей день буде суддею.
Потім жеребкуванням визначали склад суду та яку справу цей суд розглядатиме.
Склад суду міг бути і 101, і 1001 людина.
Чому так багато? Арістотель з цього приводу пише: «звісно, судді — прості люди. Це ремісники, селяни, торговці. Вони не фахівці і тому судять, виходячи з власного життєвого досвіду. Деякі можуть помилятися. Але ж не можуть помилитися більше ста чоловік!» Тому надійність рішення досягалася за рахунок їхньої кількості.
Тобто існувало декілька важливих принципів для справедливого суду.
– Для запобігання підкупу призначалася велика кількість суддів.
– Судді лише в день суду дізнавалися, яку справу вони судитимуть і в якому складі.
– А головне, від агори до місця суду було приблизно хвилин 20 ходу.
Тому за всю історію існування афінського суду жодного разу не вдалося підкупити суддів. Не тому, що вони були непідкупні – просто не вистачало часу підкупити більше ста чоловік.
Сьогоднішня ж демократія має мало спільного з демократією Афін, оскільки вона є породженням полісного устрою.
В суспільстві ХХІ в такій формі вона просто на неможлива.
А ось політична модель Римської республіки (яка виявилася довговічнішою) є дуже цікавою. Звичайно як і різноманітний досвід усієї античної цивілізації.
Але це вже тема іншого допису.
Далі буде…
P.S. Античний світ: три сутності громадянина.
Від редакції:
Ми утрималися б від уживання понять «давня Греція», «давньогрецький» та похідних від них, як і «давній Рим» тощо. Ні греки, ні римляни не творили античну культуру. Вони її руйнували (див. нотатки Володимира Іваненка «АНТИЧНІСТЬ, ДРЕВНІ ГРЕКИ, КУЛЬТУРА РУСІ-УКРАЇНИ…»).
