Власне, вся ця історія з Потапом сподвигла мене нарешті написати на дуже складну тему.
У нас є дуже популярна думка, що більшість людей тупі і саме на них треба орієнтуватися при створенні культурного продукту. Вгадайте, звідки вона до нас прийшла? Нею керується той же Потап як продюсер. Нею керується Ткаченко як міністер культури (господи, прости), нею керується КСД, з усім своїм наративом про “ваша підставити будь-що не матиме комерційного успіху”, ця ідея породила нинішню політику плюсів з усіма їх “Антонінами”. Цією ідеєю Росія торувала на початку двотисячних шлях до реваншу на культурному полі, і ця ідея стала у нас панівною. І, як мені здається, на цьому працює дуже багато нашої внутрішньої паніки і втоми. “Люди тупі, тому навіть якщо ми переможемо, українська культура нікому не буде потрібна” та інші похідні. І я сьогодні дуже хочу поговорити про те, чому це не так і чому цим не слід керуватися.
Загалом, якщо подивитися на більш-менш нормальну і здорову культуру (до західних культур у мене теж є мільйон претензій і вони ні в якому разі не еталон, але там можна б-м прикинути динаміку розвитку культури, якій не рубали руки та голови різними методами кількасот років), там існує умовний (умовний!!!) поділ на масову, елітарну та низову культуру, де найбільшу частку становить саме масова. Вона не є чимось монолітним, це мільйон напрямів, жанрів, аудиторій. Це величезне поле, з якого проростає все решта і де завжди знайдеться хтось, хто відреагує на будь-які зміни в суспільстві.
Ми часто сприймаємо “елітарну культуру” як щось революційне та новаторське, зборисько геніїв, які випередили свій час. Але якщо подивитися на ситуацію в динаміці, то почасти революційне та новаторське приходить з масової культури, втрапляючи на елітарну полицю тоді, коли їхні сміливі новаторські експерименти стають вже мейнстримом, а вони, як засновники нового мейнстриму, отримають свої лаври. Це дуже добре видно по нобелівці з літератури, зокрема по аргументації “Жадан для Нобелівки ще молодий”. В результаті елітарна культура не встигає за появою нових дискурсів у суспільстві років на 10–20, а низова — на 30–50 (N.B.: під час написання тексту цей абзац тестувався на докторантці наук з літературознавства, піддослідна вижила).
Російська пропаганда, а також російські бізнесові стратегії в культурі (і я маю підозру, що тут особливо доклалися люди, яких на пострадянському просторі звуть політтехнологами), стояли на тому, що слід орієнтуватися на саме низову культуру бо “більшість людей тупі”. По суті, росіяни вирішили перетворити тріаду, де кожна частина доповнює решту, на дихотомію елітарного і низового, яким приписувалася непримиренна ворожнеча. Такий підхід дозволив їм на тактичному рівні перемогти і дуже швидко поширити свій вплив, залишивши людей без вибору в плані того, який саме культурний контент бачити навколо. В стратегічному ж плані це постійне “занижування культурної планки” блокувало розвиток культури в цілому, зруйнувавши зону розвитку, експериментів, срачів та інших невід’ємних частин живої культури.
Окрім того, цей підхід псував життя не лише творцям, а й споживачам культури. Споживачі “низової” культури — це переважно люди, з якихось об’єктивних чи суб’єктивних причин, не здатні (зараз чи упродовж тривалого часу) відрефлексувати свої духовні потреби. Тому вони споживають найпростіше і те, до чого можна дотягтися, не докладаючи зусиль. Але людина не знаходиться в такому стані зі сповиточку до смерті (якщо вона не виживає в СРСР, але навіть там були варіанти). Перебуваючи в середовищі розвитку різнорівневих культурних явищ, людина може раптово відкрити для себе щось, що буде їй близьке і сприятиме її розвитку. Так, багато моїх однолітків мали період захоплення творчістю (простигосподи) Потапа і Насті Каменських, але більшість з них, маючи в роки після революції доступ до різноманітних альтернатив, перейшли на іншу, якіснішу музику. На дуже відмінну музику.
В довгостроковій перспективі орієнтація на низову культуру нищить сама себе і все закінчується катастрофою, а на пустку приходять ті, хто зумів зберегти в своїй культурі здатність до розвитку, щоб посадити на пустці огірочки.
Загалом ми потроху виборсуємося з цього наративу орієнтації на низову культуру, однак я раз по раз бачу його рецидиви. І я вважаю за необхідне проговорити, що зараз, в осьовий час, час кризи цінностей, ідей та інституцій, коли все це перестає працювати і потребує переосмислення та якісного перетворення, нам дуже важливо не купуватися на розповіді про те, що слід орієнтуватися на те, що люди тупі, а берегти і розвивати культурний простір, що дає можливість для дискусій, нових ідей та розвитку.
І щось мені підказує, що це не лише культури стосується.
