НАЦІОНАЛЬНА ОЗНАКА: КУЛЬТУРА ЧИ ТЕРИТОРІЯ?

1.

Останнім часом нам почали активно втюхувати якусь соціальну абстракцію – проєкт існування громадян без національної держави, побудову «креольської нації», зміст без форми, без позитивної колективної ідентифікації та прив‘язки до свого етносу, традиції, культури чи моралі.

Мовляв, саме територія, а не культура, є характерною національною ознакою.

Секст Емпірик говорив мудрі речі – «без відсутності чіткого критерію стає неочевидним і істинне, а розбіжність у думках про істину призводить до утримання від судження».

Тому давайте визначимося.

Націоналізм, і як ідеологічна доктрина, і як політична практика, формувався в різних регіонах в унікальних, властивих конкретної території та історичному відрізку часу умовах. В тому числі і в Україні.

Така історична різноманітність вплинула на появу безлічі підходів і теорій, які прагнуть пояснити феномени нації та націоналізму, виявити умови їх виникнення, сутнісні риси, види та типи.

Для початку розглянемо два полярні погляди на сутність «нації» – органічний (примордіалістський) і механічний (конструктивістський).

З XIX століття і до середини XX в., в осмисленні питання сутності нації переважає примордіалістський підхід, який і досі залишається одним із провідних поглядів.

Він розглядає «націю», як відпочаткову природну спільність людей, поєднаних постійними ознаками (те, що сьогодні прийнято називати грецьким терміном «етнос»).

Тут приналежність до нації є вродженою характеристикою індивіда.

Але у другій половині XX ст. до аналізу цього питання з‘являється новий підхід – конструктивізм, який розглядає суспільні феномени не як заздалегідь об’єктивно задану реальність, а як продукт людської свідомості та діяльності, — тобто штучні соціальні конструкти.

Початок становлення конструктивізму пов’язують із виходом 1967 р. праці П. Бергера і Т. Лукмана під назвою «Соціальне конструювання реальності».
Велику роль тут відіграв професор Бенедикт Андерсон, який в 1983 р. опублікував працю під назвою «Уявлені спільноти».

У ній він говорить, що нація – це уявна цілісність, мислимий конструкт, а не заздалегідь сформована біологічна чи соціально-історична даність.

Тут нація розглядається як феномен Нового часу та епохи капіталізму – поява нації відтворює для індивіда осмислену та зрозумілу картину світу, втрачену після занепаду цілісної складової релігійного світогляду монархічно-станової системи в епоху Реформації та Просвітництва.

Такий собі продукт штучної організації, заснованої на договорі та колективній волі громадян.

А оскільки основою національної ідентичності є трактування нації її носієм, то ми маємо дати відповідь на те, що ми розуміємо під «нацією»?

Аби нас в подальшому не зводили на манівці різні «політичні креоли»…

Паспорт є наслідком приналежності до певного державного утворення. Аж ніяк не причиною. Проте ми звично живемо у світі насильницьких стосунків відчуження Волі.

Багатьом людям такий порядок-уклад здається правильним і надійним способом забезпечення гарантованого наділення якимись ніштяками. І вони вимагають від державного утворення, що їх присвоїло, заволоділо ними від народження, практично усього. Вони щиро бажають справедливості у вигляді компенсації комфортом за позбавлення права розпоряджатись собою на власний розсуд.

Проте плин часу та дорослішання Людства вже не лишили шансів на продовження такого звичного порядку життя. Державні формації що набули певного рівню розвитку вже не прагнуть розпоряджатись життями людей без їх усвідомлення та бажання. Світ людей увійшов у процес зміни “традиційного” порядку забезпечення виживання колективних формацій. Нас, усією планетою, затягнуло у м’ясорубку біфуркації.

Як не дивно на перше місце виходить ідентичність. Але не формальна, не та, що надана державним чиновником. І не та, що за зовнішньою формальною ознакою. Тут ситуація, як у єврейському анекдоті – бити будуть не по паспорту …

Ми так звикли до системи наклеювання ярликів за паспортом, що абсолютно забули що ідентичність не визначається за вишиванкою з варениками. Ідентичність, завжди є відчуттям. Відчуттям приналежності до певного принципового погляду на життя. Відчуття правильності, яке йде із середини людини і визначає її ідентичність. Ідентичність – це світоглядна річ.

Людські формації в наступну ітерацію історичного періоду свого розвитку будуть формуватись виключно за етикою. За світоглядними позиціями, за принципами, за відчуттями правильності.

В цьому і є суть сучасного глобального конфлікту. Відбувається зміна епох. Епоха цінностей матеріальних-формальних поступається епосі цінностей духовних-чуттєвих.

І в цьому процесі попереду усієї планети можуть опинитись ті людські формації, які плекали свою ідентичність в середині себе. Саме ті, для яких паспорт завжди був вторинною і не важливою ознакою приналежності до спільноти. Саме ті, які виробили порядок ідентифікації “свій-чужий” не на підставі “етносів”, “націй”, “дИржав” та інших примусово-випадкових ознак.

Світ майбутнього буде належати людським формаціям із світоглядною ідентичністю. Державним утворенням, що практикуватимуть дотримання принципів, а не будутьгнатись за цінностями, змішуючи при цьому людей із лайном.

* * *
Екскурс до історії №1. Етнос.

Грецьке слово «eθνος» («етнос») – одна з назв народу, яка поступово стала науковим терміном.
Воно близьке до слова «eθος» («етос»), від якого утворено поняття «етика». «Етос» означає «вдача», «поведінка», «мораль». А етика – є смисловим синонімом моралі.

Архаїчний давньогрецький корінь «eθ», від якого утворені обидва слова «етнос» і «етос», означав «населену місцевість», «місцевість, в якій знаходиться село чи поселення».

Таким чином, у нас є просторове уявлення про населення сільської місцевості (eθ), є поняття «вдачі», «моралі» та «звичаю» (eθος), які спільно поєднується в понятті «етнос».

Тому «етнос» – це органічна спільнота, яке перебуває на певній території та відрізняється спільною мораллю.

Екскурс до історії №2. Креольство.

Креоли — нащадки іспанських колонізаторів, які народилися поза метрополією, прижилися в країнах Латинської Америки — колишніх іспанських колоніях, вибороли незалежність цим державам та розбудували їх.

Відрізняючись від корінних народностей колоніальних територій, вони створили ці держави для себе, а не для тубільного населення — індіанців, яких всіляко маргіналізують.

«Креоли», які живуть в Україні, є класичним видом Homo sovieticus — вони мислять себе в московській культурі та є «русскоязычными», не від того, що вони її люблять, — просто вона їм досталася в спадок від імперії.

Їх батьківщина не московщина, а СССР. Відповідно у них присутні зовсім інші міфологеми та етнотравми.

Головна їх «традиційна цінність» – це перемога у Великій Вітчизняній війні.
Жодних цінностей часів царату чи «нової росії» часів перебудови чи єльцинської демократизації в їх свідомості (як і у всіх московитів) немає.

Тому єдиними «традиційними цінностями» у них можуть бути тільки «радянські цінності».

Ми знаємо, що людина не просто пізнає навколишній світ, а й свідомо описує його сенс, зміст та параметри.
І цей процес відбувається лише в просторі мови.
Тому, – як структура мови, так і структура суспільства являють собою нероздільне ціле. І ми не можемо сказати, що є первинним – «мова» чи «суспільство».

Відповідно їх уявлення про минуле України та, відповідно і її майбутнє, зовсім інакше ніж у українців.

Сергій Чаплигін