Навіть не знаю, що нас більше вабило в сюрреалізмі: таємничість і загадковість, магічна сновидність чи просто його заборонений статус – глибока неприязнь саме до цього напрямку з боку совєтських таврувальників “буржуазного мистецтва”.
Неприязнь могла бути суто політичною, адже ніхто з-поміж сюрреалістів, наскілки я знаю, не належав, як Леже або Пікасо, до компартії, і тому не тягнув на роль “прогресивного”, скоріш навпаки – вважався, як Далі, запеклим “реакціонером”. Але були, припускаю, й глибші причини: сюрреалізм відкривав обрії, перед якими всемогутнє марксистське вчення виявлялось безсилим, хоча ніби й претендувало на раціональне витлумачення всього на світі.
Моя друга юнацька любов була до примітивістів – до “митника” Руссо, до Піросмані, до Никифора, до Приймаченко. Примітивістів совєти толерували і навіть схвалювали (“народна творчість”!), але в українському випадку були нюанси: наївні митці мусили бути справді наївними, тобто народними, рустикальними, декоративними. Урбаністична тематика, припускаю, не лише суперечила загальній настанові совєтів на рустикалізацію й провінціалізацію української культури (принаймні в очах реципієнтів), а й, вірогідно, витворювала небезпечну двозначність, – адже наївне зображення совєтської дійсності мимоволі підважувало соцреалістичний канон, його патос, спонукаючи до певної іронічності.
Можна, звісно, вишукувати паралелі між примітивістами й сюрреалістами (а декого із “наївних” митців, як, наприклад, Анрі Руссо, включають подеколи й до сюрреалістського канону), та я виставляю їх поряд головно з особистого сентименту, а ще, може, й тому, що їхні зали в МоМА розташовані поруч.
