У ХV ст. козацтво, як явище, набуває поширення в тюркському світі. Це було пов’язано з дезінтеграцією Золотої Орди. У той час ця степова імперія вступила в стадію політичної роздробленості.
Козаками ставали окремі родові клани чи навіть групи кланів, котрі поривали із золотоординськими державними структурами. При цьому вони подавалися на «нічийні» степові території, яких було достатньо. Адже кордони Золотої Орди були «розмиті».
До того ж серед кочівників став поширеним звичай посилати юнаків, здатних до військової служби, у «дике поле», аби вони там у непростих умовах виживання набували досвіду.
Це була своєрідна ініціація, яка зазнала трансформації. Потім подібний звичай (ймовірно, не без впливу тюрків) утверджується і в руському (українському) суспільстві.
На прикордоння, в «дике поле» посилали своїх синів набувати військового досвіду навіть представники заможних і князівських родин. Тому не дивно, що серед українських козаків зустрічалися вихідці з аристократичних середовищ. Наприклад, таким був князь Дмитро-Байда Вишневецький, якого дехто вважає засновником Запорізької Січі. А київський католицький єпископ Юзеф (Йосиф) Верещинський навіть пропонував створити на українському прикордонні рицарську школу, де би шляхетські діти навчалися воювати.
З кінця XV ст. зустрічаємо поодинокі згадки про християнських козаків на українських землях. У «Хроніці всього світу» польського історика Марціна Бєльського (1494-1575) говориться, що в 80-их роках XV ст. козаки несли службу в польсько-литовському війську при поході на татар. Так, описуючи під 1489 роком похід королевича Яна І Альбрехта проти татар на терени Східного Поділля цей автор зазначає, що польське військо могло успішно просуватись у степовій місцевості завдячуючи тому, що шлях йому показували тамтешні козаки, що добре знали ту місцевість.
У іншому місці під 1516 роком, розповідаючи про похід хмільницького старости Предслава Лянцкоронського на Аккерман (нинішній Білгород Дністровський) із загоном козаків, говорить, що «лише з цього часу з’явились у нас козаки».
Ймовірно, з тих часів у прикордонних старост (а таким і був Предслав Лянцкоронський) з’явилися козацькі загони. До речі, цього хмільницького старосту деякі ранньомодерні українські історики навіть вважали одним із перших козацьких гетьманів.
Маємо й деякі документи з тих часів, де говорилося про козаків. У 1492 р. великий литовський князь Олександр Ягеллончик звинуватив їх у тому, що вони в пониззі Дніпра захопили й пограбували татарське судно, що належало кримському хану. Такі речі, ймовірно, не були чимось винятковим на українському степовому прикордонні, яке, фактично, було «сірою зоною», нічийною територією. Принаймні сюди не сягала влада якихось держав, котрі б могли ефективно захищати торгові перевезення.
Загалом же в той час християнські козаки все голосніше починають заявляти про себе. Зокрема, в грудні 1499 р. кримський хан Менглі Гірей І скаржився московському цареві Івану ІІІ на підданих Великого князівства Литовського, що постійно нападають на околиці Очакова й чинять різні шкоди. Можна наводити також інші свідчення про християнських козаків, які стосуються кінця XV – першої половини XVІ ст.
На основі цих (щоправда, фрагментарних) згадок все ж складається враження, що на теренах України ці козаки наче були «дзеркальною копією» козаків татарських. Їхнім «ремеслом» були переважно розбійницькі напади на ворогів, а також сторожова служба.
Зрештою, вказані речі могли поєднуватися. Адже служба на литовсько-татарському прикордонні, як правило, сусідувала із наїздами на татар. Так само татарські козаки, несучи службу на кордоні Кримського ханства, вчиняла наїзди та грабунки християнських поселень на теренах України.
До середини XVI ст. козацтво в Україні було переважно явищем, радше, побутовим. Говорити про якусь серйозну його організацію складно. Зокрема, формою такої організації могли бути козацькі ватаги, що мали тимчасовий характер. Зорганізувавшись для певної цілі, наїзду наприклад, вони швидко розпадалися, як тільки мета була досягнута.
Серед козаків, закономірно, виділялися провідники, що користувалися авторитетом і навколо яких гуртувалися козацькі загони. Серед них, закономірно, були й амбітні люди, котрі претендували на більш високе вождівство та не проти були оволодіти якимсь престолом або отримати високу державну службу, аби собі й своїм наближеним забезпечити безбідне та відносно стабільне існування. До таких вождів, зокрема, належали такі відомі особи, як уже згадуваний Дмитро Байда-Вишневецький та Іван Підкова.
Щоправда, лідери козацьких спільнот часто змінювалися. І це зрозуміло. Якщо вождю сприяла удача на полі бою, він залишався очільником, «на коні». Але якщо фортуна переставала посміхатися або він чимось не вдовольняв козаків, його могли миттю скинути та обрати собі нового вождя. Тобто становище козацьких провідників, яких з часом почали іменувати гетьманами, було непевне й нестабільне.
Саме ж слово «гетьман» німецького походження й буквально означало «головний чоловік». У Польщі та Великому князівстві Литовському гетьманами іменували військових провідників. Звідси цей термін потрапив на українські землі, де з часом набув популярності. Особливо за часів повстання Богдана Хмельницького, який прибрав титул гетьмана. Відповідно, його наступники, що очолювали українські «козацькі держави» (адже були гетьмани не лише Лівобережної України, а й Правобережної, навіть – Ханської тощо), теж так іменувалися.
Зрештою, гетьманом іменувався очільник Української держави в 1918 р. Павло Скоропадський. Таким чином, слово німецького походження «гетьман» українізувалося. Більше того – стало «типово українським».
Козаки тривалий час задовольнялися «малим», «розбійницьким спортом» на землях прикордоння, де, як уже зазначалося, не було контролю з боку державних інституцій. Козацтво приваблювало соціальних нонконформістів, яким було тісно, незручно в рамках державних структур. Маємо їх і з боку татарського, і з боку слов’янського (ширше – християнського). Не обов’язково це були плебеї. Траплялися, як уже говорилося, й вихідці із аристократичних середовищ, де цінувалося військове ремесло. Нерідко то були збіднілі землевласники, які шукали для себе швидкого багатства. А таке багатство можна було легко здобути (якщо усміхнеться фортуна!) на землях українського прикордоння. Тому ці землі приваблювали людей енергійних, амбітних і авантюристичних.
Були, звісно, серед козаків також були люди, що мали проблеми з законом. Через те вони втікали на «неосвоєні» землі, де їх не могла дістати влада.
Петро Кралюк
