РУБІКОН УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІҐЕНЦІЇ

«Український артист може бути тільки україномовним» (Олег Скрипка)

Чому у нашому суспільстві ця тема присутня, а у французів, німців, поляків – ні? Що з нами не так? Що в Україні плодить неукраїнськомовних артистів? Що то є – український артист?
Фраза: «Український артист може бути тільки україномовним», то не є банальність типу — соловейко має належати до солов’їв, горобець – до горобців за ознакою співу? «Боротьба» з неукраїномовними артистами – це не є боротьба із «цвіллю», а не з тим, що її породжує?

РУБІКОН УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Олег Скрипка завжди «стояв на своєму: український артист може бути тільки україномовним». Пан Скрипка для мене, безсумнівно, український артист, хоч співав і москальською. Його українськість поза сумнівом. А цей вислів несе в собі, на мій погляд, сліди меншовартості, слабкості українського. Він приховано містить в собі також наш сумнів, щодо можливості українського в Україні, сумнів у природності і стовідсотковій його життєздатності. Що ви хочете, минулий вбивчий утиск нашої мови ворожою нам болотною владою цілими століттями має залишки в нашій свідомости. Тому цей вислів відображає нецілість, незавершеність українськості, українства, українського суспільства, української нації, містить якісь національні психологічні побоювання, страхи. Але крім цього всього я бачу в ньому чергову спробу втечі нашої сучасної культурної інтелігенції, і не лише культурної, від виконання вищого свого призначення, а саме громадянського, власне українського, – ДАТИ НАРОДИТИСЯ ЗАВЕРШЕНІЙ ЦІЛОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА І НАЦІЇ, і самій народитися при тому, як такій. А це головна небезпека нашого тилу.

Інтелігенція ухилилася від свого націотворчого покликання тридцять років тому, як і сто років тому. Набагато простіше поборотися з неукраїномовністю українських артистів. Це нагадує мені імітаційне, безрезультативне «штурхання ногами» в 90-х роках комуністичного політичного трупа інтелігентами-рухівцями замість вироблення і здійснення філософії і практики творення самостійної України. Концентрую увагу читача саме на цьому.

Неготовність української патріотичної інтелігенції кінця 80-х — початку 90-х років минулого століття і протягом всіх 30 років святкування ПРОГОЛОШЕННЯ Незалежності без ЗДІЙСНЕННЯ Незалежності, було не виною її, а бідою. Наша неготовність була реальним наслідком репресій червоного московського імперіалізму щодо української інтелігенції і українського народу протягом ХХ століття.

Але була й наша вина. Вона в тому, що ми не визнавали цей факт неготовності, а отже й не працювали над тим, щоб стати готовими згодом. Вина в тому, що приймали ось це – хай буде як є, якось буде, аби не гірше. А реально країні ставало все гірше. Ми тікали в оману. Вина в тому, що інтелігенція погодилася не ставити незручні питання наведення ладу всередині країни і не вчиняти належні дії, «бо путін нападе». Вина в тому, що українська інтелігенція не відокремилася від інертної української маси, і від політики і політиків, антиукраїнських за наслідками їхньої діяльності, а розчинилася в цій псевдополітиці. Вина в неприйнятті, боязні правди про свій стан і стан суспільства. Патріотична інтелігенція не спромоглася за ці роки набути своїми гідними мислями й вчинками власне, українське, ясне і чисте суспільне обличчя, не стала визначальним суб’єктом українського життя, чинником його безсумнівної гідности і українськості.

А народ демонстрував свою справжність, українськість, робився все більш взнаваним для себе і світу від Майдану до Майдану, від війни і до повномасштабної війни з москвою, взнаваним своєю гідністю, мужністю, героїзмом, прагненням волі. Він має в собі правдиву молоду українську інтелігенцію, частину якої засвітила війна, і яка без істерики і страху пізнає себе в новій, страшній і обнадійливій, але реальности, а не омані.

ЧОМУ У НАС ТЕМА, ПІДКРЕСЛЕНА ОЛЕГОМ СКРИПКОЮ ПРИСУТНЯ, А У ФРАНЦУЗІВ, НІМЦІВ, ПОЛЯКІВ – НІ?

Французськість, німецькість, польськість є факт життя Франції, Німеччини, Польщі. Це продукт життєдіяльности їхньої провідної верстви – інтелігенції в часи їхнього становлення як завершеної цілості: релігійної, філософської, культурної, політичної, технологічної іншої. Існування не лише артиста непольськомовного, але й вчителя, лікаря, політика, футболіста явище виключне, аномальне, неприродне для польського суспільства.

Колись, на початку 90-х, пан Кваснєвський сказав у Житомирі: «У нас російськомовний поляк, або в дурдомі, або в тюрмі». Чому? Не тому, що польська інтелігенція і польський народ вчинили насилля над іншомовними громадянами, ні. Вони зреалізували себе як державну націю. Віруючи в Бога і Польщу, спираючись на своє природнє право бути самостійними, маючи у власних серцях віру в себе й силу взяти на себе тягар відповідальності державотворення – вони здійснили це.

У нас же українськість не є універсальний факт суспільного життя. Це ще треба нам треба здійснити. Ясно, що простішим для патріотичної інтелігенції буде шарпанина з побитими життям російськомовними артистами ніж впрягтися в процес завершення творення Самостійної України як цілості, української цілості у всіх вимірах суспільного життя, не лише артистичному.

ЩО З НАМИ НЕ ТАК В ЦІЙ ТЕМІ?

На це питання, на мій погляд, відповідь така – відсутність усвідомлення українською інтелігенцією необхідності організаційної її готовності до реального процесу державотворення. Мова йде про подолання політичного безсилля, або політичного зневолення, про слабкість політичного впливу інтелігенції на політичні рішення влади через її неорганізованість. Неорганізованість в різних професійних середовищах, скажімо, медичних, наукових, мистецьких, видавничих, освітянських, релігійних, господарських, фермерських, банківських інших, через відсутність самоврядних професійних громад, які розуміють свої інтереси, свою відповідність, сродність інтересам Української нації. Розуміють і відчувають.

Зростання організаційної і політичної впливовости інтелігенції на політичні рішення у сферах їхньої фахової компетенції, формування здатності до суспільної впливової дії, здатності до відповіді на локальні професійні виклики – це є нагальне завдання інтелігенції. Не треба за чуба тягнути україномовність українських артистів. При наявності теплого дощику і українського сонечка на українському суспільному ґрунті ніщо інше рости не буде.

А творити цей український суспільний ґрунт з дощиком і сонечком набагато складніше, ніж «боротися» за заборону неукраїномовності артистів. Інший масштаб відповідальности – Історичний. По суті тут теж фронт, теж – або Україна, або смерть, смерть тих що не відбулися.

ЩО У НАС ПЛОДИТЬ НЕУКРАЇНОМОВНИХ АРТИСТІВ?

Плодить неукраїнськість українська псевдополітика, псевдополітикум, які потакали цьому явищу, іншими словами, плодить несправжність політики. Неукраїнськість за духом, за душевністю, за політичним, економічним інтересом, за змістом ну і за мовою. Вона такою склалася за тридцять років в силу неготовності української інтелігенції вести перед в українському суспільстві. Так було. На порядку денному українського суспільства – творення самоврядних впливових фахових громад в середовищі української інтелігенції і об’єднання їх. Час Історичної ініціації української інтелігенції.

ЩО ТО Є УКРАЇНСЬКИЙ АРТИСТ?

Це людина, свідома своєї фахової ролі в творенні Самостійної України з усім величезним об’ємом власної роботи, щодо підняття своїх професійних і людських навичок, якостей на цю суспільну висоту. А мовність тут один з аспектів, важливий, який для українця не є проблемою за природою. То є для українця повернення до себе справжнього, до своєї українськості. І то є радісний соціально-природній процес. Його успішне завершення гарантоване самою природою і не потребує суспільного насилля чи особливого навчання за означених вище умов.

Олександр Сугоняко

23-28 січня 2023 р.
с. Червона Слобода