А я вам розповім, як буде після перемоги. Не відразу, десь через півроку приблизно. Чи через рік.
Військові, ті, на кого сьогодні моляться та благославляють, зробляться непотрібними, й відразу — незручними, некомфортними, зайвими. Бо вже буде точно зрозуміло, що більше ніяка Х-22 до будинку не прилетить та ніякий вагнер із важкою кримінальною статтею у двір не вдереться. А раз так — то ті, хто боронив Україну, зробляться відпрацьованим матеріалом. Навіть ті, хто вцілів. Хоча ті хто вцілів, фізично або психологічно, будуть тільки серед тих, хто не воював.
Зневага до військових — ось що стане головним трендом в суспільстві, якому ті, хто повернувся з війни, почнуть заважати прямо відразу. Зневажатимуть їх та тих, хто залишатиметься поряд з ними, шануватиме та любитиме своїх бійців. Бо в мирній країні, вихованій на радянській та пострадянській зневазі до оточуючих, не буде чужих бійців. Будуть тільки свої, в тих людей, чиї рідні воювали, пройшли війну, та, на своє горе та ганьбу повернулися з неї. До суспільства, якому буде на них глибоко та відверто начхати.
Вони назавжди залишаться осиновим колом у горлянці того суспільства, яке намагатиметься відразу забути про війну, що щойно скінчилася, та відчайдушно прагнутиме урвати від життя все, що воно пропустило під час війни. А сторонні, до яких фронтовики повернуться, зневажатимуть, знецінюватимуть, ненавидимуть (це вони вміють найкраще, як показав мій попередній пост про воювати з любов’ю), всіх причетних, щойно над головою зникне загроза смерті.
Бо бійці заважатимуть суспільству жити — жерти, як багато хто жер усю війну, бухати, красти, бикувати, мутити свої мутки, келешувати келешню та вирішувати рішалово. Бо у фронтовиків загострене відчуття справедливості. А тут такого не треба. Треба буде, щоб вони злилися десь під плінтус та не відсвічували.
А вони будуть скрізь. Та це буде дратувати та викликати незручності та нестерпні душевні страждання в тих, кому вчорашні військові стануть поперек життя просто фактом свого існування. Саме тоді прийде час розборок, хто з фронтовиків був насправді фронтовиком, а хто був шопопало, тільки робив вигляд. Та критерієм справжності чи несправжності бійця буде та сама пред’ява, яку мені пред’явила вчора у каментах якась випадкова жінка, яка заблукала у фейсбуці, та потрапила до мене на сторінку: “Судячи з чистенької форми, Дмитро несе службу в дуже гарних умовах, щас кожний хто натягло форму та піариться в мережах, афігенний захисник… ”
От тоді саме й прийде час брати вчорашнього бійця за бари та з’ясовувати, чи чистенька в нього була під час війни форма, та хто воно, що натягло форму — афігенний захісник? Якщо відкриватиметься під час слідства, що була чистенька форма на людині — її відразу мачатимуть головою до нужника, з позбавленням державних нагород. У чистенькій формі воював, сука? На тобі, падла, піздюлєй, щоб не вийобувувся, афігенний захісник, та не примазувався до справжніх бійців.
Саме тоді отакі діячі (про яких гарно сказав ще батько наш Бандера) створять трибунали, які вирішуватимуть, чи достатньо глибоко у гівні та багнюці воювала людина, щоб мати право називатися справжнім воїном. Й питання справжності чи несправжності вирішуватимуть саме такі, примовляючи: “Я сама військовий, не треба мені цю єресь нести…” — це я цитую той камент далі.
Так що звертаюся до побратимів на усій довжині фронту: не хочете потрапити під роздачу — не носіть чистеньку форму, а то вас порахують, не періть, не прасуйте, не мийтеся, а натомість засріться з голови до ніг — от тоді про вас ніхто не подумає, що ви несете службу в дуже гарних умовах та що ви — афігенний захисник. Не дай Боже не вдягайте у місто другий комплект форми, той, що більш новий — бо спалитеся.
Я тепер навіть і не знаю, що робити з комплектами нашої чистенької форми, які ми отримували на підрозділ з Штатів, взагалі не знаю, що робити з новітнім обладнанням та спорядженням, через які руські ЗМІ розповсюджують наші фотки як доказ того, що в Україні воює спецназ ЦРУ США — бо, якщо охайний однострій такий страшний гріх для тих, хто після війни буде лідером післявоєнних настроїв, то що ж тоді казати про це спорядження? Таку провину, як наше постачання, можна змити тільки кров’ю – бо якого хуя ми, афігенні захісники, воюємо не в радянських касках, шинелях через плече, чому, потвори, не в кирзових сапогах та не у ватниках? Чому не з вєщчмєшками та не з гвинтівками Мосіна, сучари? Чому, взагалі, не йдемо ланцюгом на кулемети та не вмираємо з ім’ям Сталіна на губах? Все це дає привід думати, що несемо службу ми у дуже гарних умовах, бо ти ба — натягнуло воно форму! І піариться…
Та якось невдобно мені тепер за усіх, хто воює у чистенькій формі. Бо, виходить, вони, так само як і я — мало шо не зрадники. Всі ці десятки військових спеціальностей, які, на свою біду та ганьбу воюють сьогодні не в окопах на передньому краї. І не соромно вам, хлопці? Ну нічого, відразу після війни з усіма вами розберуться та буде кожному приговор — наскільки справжнім бійцем він був.
Прикро тільки, що хейт то така річ — апетит приходе під час їжі. Під лучі ацкого поносу після війни потраплять однаково всі, хто повернувся з війни, та буде вже до сраки, чистенька була форма чи ні, бо всі будуть перед отакими трибуналами однаково неправі — що воювали, що повернулися. Бо для цього снігового обвалу потрібно тільки відчинити комусь рота та сказати “А”. Потім буде “Б”, та потім процес вже не зупинити, бо — а як же ненависть, котру плекали всю війну? Вона була для руських, але руських не трапилося поряд, то вона піде та тих, хто прийде — на фронтовиків.
А я все згадую слова мого командира, які він сказав мені, коли я тільки прийшов: “Війна — хуйова штука, тому створюватимемо собі максимально комфортні умови для цієї війни”. Й ми створювали. Тож вибачайте нас, несправжніх, якщо зможете. Та його, бо він створював якмога кращі умови для своїх підлеглих.
Вибачайте за все — починаючи з матрасів, які ми отримали ще під час оборони Києва, та потім возили з собою в машинах та спали на них багато місяців — бо могли ж, як справжні, спати на землі; за той пластиковий бак на півтора куби, який під Херсоном ми пристосували під душ — бо могли ж, як справжні, без душу, хулє там влітку той душ; за перукарні та барбершопи, у які наші як 20-річні, так і 50-річні бійці бігли, щойно потрапили після піздарєзу у місто — бо могли ж, як справжні, не стригти волосся та бороди. За окопи, які ми копали у повний профіль під обстрілами, та за те, що почувалися в них, наче у найкращих готелях в Дубаї — бо могли ж, як справжні, закопатися на два штики в землю, це навіть більш героїчно та жертовно, коли шолом та срака стирчать з окопу назовні. Але, якщо я вже почав, бачу, що вибачатися потрібно за усе — й за те, що пересуваємося на автівках — власних, нами та моїми читачами куплених, могли б пішки, не облізли би, й за те, що їмо британські раціони, могли б перебитися якось сухарями та водою, краще з калюжі, щоб ні в кого не було сумнівів, що службу несемо не в занадто гарних умовах. Маю навіть сумніви, чи вірно ми чинили, що дихали повітрям — чи не занадто це гарні умови?
Велика туга моя у тому, що саме такі прокурори підведуть голови після війни, виповзуть зі своїх шпарин та миттєво розмножаться у дивовижній кількості, та знатимуть все найкраще за всіх, та вьєршитимуть свій страшний суд на небі й на землі. Одночасно нашіптуючи ветеранам у вуха: “Ти на якому рубежі воював? На першому? Молодець. А он той гандон — на другому, а теж вважає себе бійцем. Ану, вїби йому. А ото чмо — взагалі на третьому. Він дуже не правий, скажи? Ну нічого, ми з ним розберемося”. Та байдуже, що третя лінія стає другою, а з неї – першою. Аргументация проста та залізна: “Я сама військовий, не треба мені цю єресь нести…”
Байдуже, що на кожного бійця штурмової піхоти приходиться 20-25 спеців інших, не штурмових, не піхотних військових спеціальностей. То таке. Прораховуєш логістику? Навчаєш пілотів? Стримуєш DDOS-атаки на сервери генштабу? Запускаєш дрони? Сидиш перед екраном локатору? Нараховуєш бойові солдатам? Витягаєш уламки з поранених? Лагодиш розірвані в гівно автівки? Розтаможуєш петріоти? Забезпечуєш війська їжею? Заправляєш танки? Керуєш вогнем дивізіону піонів? Похуй. Ти – гівно. Ти — не ЗСУ. Бо ти натягло чистеньку форму.
Готуйтеся, побратими. Після війни відповідатимете. За все.
