УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ СЮРРЕАЛІЗМ, І ЯК З НИМ БОРОТИСЯ

Цей український політичний сюрреалізм став очевидним саме зараз, під час запеклої війни. Країна з абсолютно нікчемною політичною системою, створеною не для потреб цієї країни, а для потреб пострадянських корупційних феодалів, виявилася здатною вчинити запеклий і судячи зі всього, смертельний в недалекому майбутньому, опір країні агресору Росії, з більш адекватним, на думку інших країн державним устроєм.

Український народ виявися більш адекватним і стійким стосовно дійсно смертельної загрози для існування тієї держави і цього роду.
Роль держави по суті проявилася в тому тому що вона не заважає ( ну майже не заважає) боронити себе і заодно ту державу.

При чому наша держава на момент війни виявилася ( принаймні на думку нашого ворога) максимально готовою до поразки, капітуляції і самоліквідації.

Фактично це почалося ще з 1992-го року коли адміністративний устрій колишньої (автономної) провінції СРСР під назвою УРСР, аби як перелаштували для нагальних мародерських потреб тодішнього посткомуністичного правлячого прошарку України.
І тодішньої верхівки Москви — тому що верхівка Україні тоді, попри бажання народу не порвала своєї “єдності” з Москвою, що і стало причиною багатолітньої стагнації, розчарування кризи та економічного занепаду.

Замість побудови державного устрою самостійної незалежної України, тодішні пострадянські мародери нашвидкуруч склепали для нашої України колоніальну адміністрацію.

“Колонізаторами” виявилася колишня радянська парт-госп-гебешна номенклатура, “метрополією” виявилося щось безлике, анонімне, але при цьому надзвичайно реальне та рівномірно розмазане по всіх офшорних регіонах і островах планети Земля. Від Швейцарії до Віргінських і Багамських островів з Лондоном, Кіпром і Канарами вкупі.

Новостворена “державна машина” виявила дивовижну здатність перемикатися з режиму “майже анархія” в режим “майже диктатура” в залежності від того які лідери і які політичні сили поперемінно приходили до влади у Україні.

Збоку це виглядало як зміна режиму “парламенська республіка” на режим “президенська республіка”. Насправді це було лише перекладання ключів від державної влади і державних та національних коштів з одних кишень у другі.

Першим таким кидком стало позбавлення у 1992 році тодішнього президента України Кравчука рішеннями Верховної Ради більшості його президентських повноважень і пердання їх новопризначеному Прем’єру Кучмі.

У 1994 році, через два роки, коли Кучма переміг вже на президентських виборах, йому ці повноваження повернули і навіть “узаконили в новій Конституції.

Наприкінці 2004 року з огляду на поразку ставленика Кучми Януковича Верховна Рада знову змінила державний устрій України з “президенського” на “парламентський”.

Новобраному Президенту Ющенкові залишили трохи повноважень на два роки. За цей час середня заплата в Україні зросла до 500$ (літо 2008), але новообраний Прем’єр Тимошенко змогла дуже швидко повернути наш народ до звичних 100-200$ на місяць.

Під наступні вибори, на яких конкурували аж два кандидати від “номенклатури” — Тимошенко і Янукович “конституційний геній Портнов приготував чергову, вже “президентську” кульбіту Конститції.

Головна проблема українського політичного ладу — “однопалатність” нашого парламенту, тобто Верховної Ради. Це неминуче веде до різких коливань між бардаком і диктатурою.

Проблему “однопалатності” у світі вирішують за рахунок наявності в даній країні додаткового політичного центру сили:
— впливової релігійної сили ( інституції) (Ізраїль, Іран);
—конституційної (тобто обмеженої законами) монархії — Скандинавія, Бельгія, Голландія, Іспанія.
— особливих повноважень військових ( так було в Туреччині до Ердогана)

* * *
Для України —оптимальним виходом було б запровадження двопалатної Верховної Ради разом з посиленням президентської гілки влади.

* * *
На мій погляд – ідеальний приклад політичного устрою – Великобританія – там і майже три палати Парламенту, конституційна монархія, Прем’єр з повноваженнями американського президента — і навіть щось схоже на федеративний устрій.

Володимир Мартинюк