Про Бандеру (Хмельницького, Мазепу, князя Святослава тощо).
Теза 1. Національних героїв шанують не за вчинки, а за відомий конкретному поколінню образ цих вчинків. Грубо кажучи, що робила реальна фігура ми не знаємо точно (сумарний наклад книг про провідника ОУН, приміром, за всі роки незалежності — не більше кількох десятків тисяч примірників, а нормальної наукової біографії, яка б не була ідеологічно заангажованою, на мій погляд, нема). Але його образ, вибудований літературою, кіно, комуністичною та націоналістичною пропагандою, усною пам”яттю та масовою культурою нам багатьом дає позитивну силу і ми цією силою б’ємо ворога. І це нормально – це всюди по світу так.
Теза 2. Якщо добре розбиратись у реальних вчинках історичних фігур бажання бути їхнім безоглядним фанатом, здебільшого, зникає. Загал справді не знає реального Бандеру (чи реальної ОУН), не знає полеміки між Шептицьким і ОУН навколо політичних убивств у 1930-х, не знає полеміки між двома ОУН у 1940-му і братовбивством після цього, не знає нічого про діяльність СБ під час війни (пошукайте, що казав Василь Кук про “Смока”, приміром), не хоче знати реальні наслідки українсько-польської війни та катастрофи на Волині, не знає нічого про політичні скандали, взаємопоборювання і, так, знову убивства у кінці 1940-х у таборах DP, не знає нічого про розкол у 1954-му, не знає нічого про боротьбу між ОУНб і середовищем Уряду УНР у екзилі, який об’єднав всі інші політичні діаспорні партії, тощо. Звісно, хтось знає і їм ок, але якщо всі ці сюжети реально пояснювати і розповідати, то кількість людей, які будуть вважати, що все ок і до цього руху нема питань – буде меншою. І це стосується не тільки націоналістів, а будь кого і будь чого. Чим більше знаєш – тим більше питань і менше захоплення. Це очевидно.
Теза 3. Суспільна пам”ять справді дуже коротка. Не далі як у 2010-му вийшла колективна збірка “Страсті за Бандерою”, яка була наслідком пів сотні статей. У нинішній полеміці її навіть не згадують, а вона вийшла не сто, а всього дванадцять років тому! І там всі ключові історики і публіцисти дуже розлого і з величезною масою матеріалу полемізували між собою. Сьогодні тисячі неофітів починають “з чистого аркуша”. Що і смішно, і сумно, і тупо навіть.
Теза 4. Дискусія навколо Бандери — це політична і світоглядна дискусія, частина процесу національного будівництва. Ми маємо її пережити. Бандера — цікава і важлива історична постать. Без нього і його руху не можна зрозуміти феномен опору сьогодні. Героїка ОУН і УПА дає велику силу тим, хто сьогодні знищує окупантську нечисть. Гімн українських націоналістів “Зродились ми великої години…” став гімном ЗСУ, а націоналістичне вітання «Слава Україні! Героям Слава!» тепер частина нашої національної культури. Націоналістичний міф про Бандеру — симпатичний, бо він про героя, який любив Україну понад усе і віддав за неї життя. Ми всі підспівуємо “Батько наш Бандера”, бо ненавидімо його убивць і тролимо їх. Але критика і обговорення реальних дій, відсіювання міфології у наукових дискусіях – це норма, це те, що відрізняє нас від Росії. І так — голову треба тримати холодною. І, звісно, не вважати ворогами тих, хто не погоджується з одним з поглядів на нашого національного героя. Але тут не треба забувати, що Москва, Варшава і не тільки інвестували у дискредитацію Бандери чималі ресурси і частина з них виглядають цілком респектабельно у вигляді томів на тисячу сторінок. І закладені у них наративи потім стають однією з “точок зору”.
Теза 5. Це “не на часі”. Говорити правду для багатьох ніколи не на часі. Війна іде за свободу. Зокрема за право говорити те, що спершу викликає гнів і шок. Бо втрата ілюзій — це завжди боляче. У моєму уявленні — глорифікація частиною суспільства національного героя Степана Бандери та наукове, спокійне, “без гніву і пристрасті” дослідження всіх аспектів його життя і діяльності — не суперечать одне одному. Нам своє робить. І головне – Москва має бути знищена. Бандера одобряє)
