Лейтенант Шмідт відстоював конституційну монархію. Живіть тепер з цим.
Давайте проведемо брейн-сторм. Чому саме лейтенант Шмідт пав жертвою кпинів Ільфа з Петровим? Не Артем, не Щорс, не Льова, вибачте, Задов. А саме Петро Петрович Шмідт, насправді капітан 2 рангу (теж темна історія), очільник повстання матросів на крейсері Очаків у Севастополі в 1905.
Командую флотом. Шмідт
Лейтенант Шмідт — яскравий екзальтований чоловік, який втілював те, чого вимагала від своїх читачів російська література. Він не розумів її умовності. Літерально. Буквально.
Народився в Одесі в 1867, але якось проїздом, одесити не відносять його до видатних земляків. В нього сумне дитинство. Мати, Катерина Яківна, в дівоцтві Вагнер, померла, коли йому було ледь 10 років, батько був моряк і весь час був у плаваннях, виховували його дві сестри, самі не набагато старші за нього. Але, мабуть, начитані. Це відчувається. Вислужний список Петра, відтак, містить багато дивних вчинків, які іноді списують навіть на його психічні хвороби. А як на мене, він просто щоразу намагався виконати категоричні імперативи великої російської літератури – поводився наче літературний герой, навіть якщо такої книжки ще не було написано. Героєм деяких книжок він став і сам. Але вже потім.
В 1880, в 13 років, вступає в Морський кадетський корпус, наче герой Станюковича, має якісь проблеми з однокурсниками. Сидить за одною партою з кадетом Ставракі, його батько теж контр-адмірал і теж севастопольський герой. Запам’ятайте цей твіт.
В 1886 році він випустився з Морського кадетського корпусу п’ятдесят третім по списку (тобто вчився так собі), отримав чин мічмана, розподілився на Балтику, приїхав у відпустку до тата в Бердянськ і… влаштувався робочим на ливарний завод Джона Грівза «Бердянські жатки». Завод існує досі, без згадок про британця. Хлібний край. Жатки потрібні всім.
Мічман-ливарник при живому таті-губернаторі, бо Петро Петрович Шмідт-старший був не тільки контр-адмірал й начальник порту, а й міський голова Бердянська. Я вже трохи писав про його бурхливу діяльність на посаді – від замощених бруківкою з Італії вулиць і ливневої каналізації, що функціонують досі, до дозволу ставити якісь вистави на сцені бердянського театру – в музеї зберігають підписані ним афіші театральних вистав.
І тут адміралиш, замість волочитися у відпустці за актрисками, — робочий ливарного цеху. Сучасні історики не вірять, а це дуже по-шмідтівськи. На мою думку, все пояснюють «Мої університети» Горького, попри те, що це повість 1923 року. «Ходіння в народ» різночинців плавно перетікає в «ходіння в робітники» соціалістів різного штибу. Щодо актрисок далі буде.
Після відпустки, у 1886 ж, призначений вахтовим начальником на портове судно «Невка». Ця назва вже зустрічалася нам на сторінках цієї книжки. Так, це перший пароплав російського флоту 1838 року побудови, на якому був капітаном ще Платон Лисянський. Він ходив на Кронштадт щодня і возив на паради царя Миколу І. Я навіть знайшов картину художника Боголюбова про огляд Балтійського флоту 1848. (Спойлер: Айвазовський краще). Думав – ну не може ж це бути та сама «Невка», через 48 років, мабуть наступниця. Але ж ні, це ще й перше російське судно із залізним корпусом – не згнила, списана тільки в 1902 році. Отже, мічман Шмідт ходив щодня на Кронштадт на історичному судні, втричі його старшому. Наплавував ценз.
1888 року переведений на Чорне море, 2-й Чорноморський екіпаж, направлений на тендер «Буг». Взагалі, потрапити на вітрильне посильне судно (блисну словом авізо) в часи броненосців типу «Єкатерина ІІ», це, звісно, треба постаратися. Мабуть цим пояснюється істерика Петра Петровича в кабінеті командувача флотом – «говоріл нєсуразниє вєщі». Через нервову хворобу його негайно відправляють на 6 місяців у відпустку. Замініть-но у відомому іронічному віршику Козьми Пруткова «юнкер Шмідт із пістолєта хочєт застрєліться» юнкера на мічмана Шмідта – і буде саме воно.
Але замість лікувальних ванн у Баден-Бадені він повертається у Петербург і одружується з такою собі Домінікою Павловою, 1868 року народження, професійною повією з Васильївської стрілки. Чим налаштував проти себе усе офіцерство флоту.
“Одружився з повією” — це ж Катєнька Маслова з “Воскресєнія” Толстого. Взагалі російська література 200 років відпрацьовувала вміння довести, що повія краще за порядних жінок, бо… Бо залежало від фантазій Толстого чи Достоєвського. І взагалі цінувалася майстерність виправдати будь-якого покидька з сокирою, який замочив «старуху-процентщицю». Не все так однозначно, да. «Бабусі-лихварці» при цьому було 48 років. Ну або навіть Великого Інквізитора.
В 1889 році виходить у відставку, їде в Париж, бере уроки повітроплавання в французького аеронавта Ежена Годара. По поверненні в Росію купує повітряну кулю, бере псевдо Ліон Аер, й тричі безуспішно намагається злетіти в Петербурзі, Ризі та Москві. Продає повітряну кулю. Жуль Верн не вдався.
В 1892 повертається на флот в тому ж званні. На крейсері «Рюрик» переходить з Балтики на Далекий Схід, списується у Владивостоці по больничці, переводиться з Балтфлоту у Сибірську флотилію. Іван Гончаров «Фрегат «Паллада»».
Служить на канонерських човнах, міноносці, на криголамі «Силач». Перевозить сім’ю в Нагасакі. Так, російський флот тоді все ще зимував у Нагасакі й нічого не віщувало російсько-японськиої війни. Валентин Пікуль «Третій вік Окіні-Сан». Про Нагасакі відомо з біографії сина лейтенанта Євгенія, пишуть що він там проживав, і з того, що лейтенант потрапив у нагасакський лазарет, де йому діагностували манію величі. Тобто «Палата №6» таки була, не без того.
Хоча все це може мати й інше пояснення. Каральну психіатрію видумали не більшовики. Перед цим у Шмідта був конфлікт з капітаном криголама «Надьожний», він відмовився розганаяти страйк робітників у Владивостоку, написав рапорт на капітана щодо його оборудок з браконьєрами, кричав у кабінеті на адмірала Чухніна. За що той і влаштував йому лазарет і діагноз. Чухнін був другим командувачем флотом, на якого горлав Шмідт, і, суто випадково, перевівся у Севастополь і став командувачем Чорноморського флоту в 1904. Тобто для Шмідта повстання мало ще й особистий вимір. А Чухніна потім все ж застирелили якісь невідомі, мабуть есери, яких Шмідт не жалував за терористичні методи. Шмідт взагалі був позапартійний, і створив “Союз офіцерів – друзів народу”. В нього входив аж один офіцер – сам Шмідт. Думаю, що лейтенант зараз ходив би іконою наших еко-активістів, бо все закрутилося через браконьєрів. How dare You?
На Далекому ж Сході Шмідт знову пішов з військового флоту в Доброфлот штурманом, повернувся в Одесу, був помічником капітана на пароплаві «Кострома». Перевівся в РОПіТ, дослужився до капітана пароплава «Діана». Під час рейсу з Риги на Одесу в 1903 році посадив «Діану» на камені в Балтійських протоках біля берегів Данії. Ось де тріснула та гайка з бердянського музею, цікаво як вони на неї вполювали? Втім я бачив уламок шпангоута з барка «Отаго» в музеї Конрада в Бердичеві. Справжній, придбали на аукціоні.
Лейтенанта Шмідта віддали під суд, що якось «порішав» його дядько-флагман, і його знову призвали на військовий флот з нагоди війни з Японією, і призначили на вугільний транспорт «Іртиш», приписаний до 2 Тихоокеанської ескадри. Те, що він писав у щоденнику про бездарність адміралів і корупцію при підготовці ескадри до походу можна цілими шматками цитувати в «Цусімі» Новікова-Прибоя.
Після цього сталася історія, коли він повівся не по-кіношному, тобто не по-книжному. І я навіть думав, що це руйнує мою теорію. На переході транспорта «Іртиш» до ескадри в Сингапур через Суецький канал, в Порт-Саїді, він «захворів нирковою хворобою», його списали в береговий лазарет, а транспорт благополучно поплив далі й затонув під час Цусіми. Якось не по-геройськи закосив Петро Петрович. Але я тут же згадав статті Леніна про небажання воювати за царя на імперіалістичній бійні, побажання поразки царизму в Маньчжурії, яка пришвидшить революцію, і зрозумів, що тоді дезертирство віталося російською ліберальною інтелігенцією. Втім, не тільки тоді, як бачимо. Такий ось «Бумбараш» Гайдара.
Лейтенанта повернули на Чорне море, на край світу – на номерний міноносець в Ізмаїл. Але він і тут встряг у літературщину. Бо знайомство у нічному поїзді з жінкою Зінаїдою, навіть обличчя якої він толком не бачив при світлі свічки, але потім кілька років листувався, — це готовий епістолярний роман з придур’ю в стилі якогось там Чехова. Втім, це не обмежилося листуванням. Втеча в Київ з судновою касою і кількатижневий загул з цією мадам Зінаїдою – це такий дистильований Купрін, суміш «Гранатового браслету» з «Ямою», що аж завидки беруть. Звісно, все ще лейтенант, але ж вже ж не мальчик.
Показово, що саме Київ. Наше місто славилося не тільки печерами, але й тим, що парна сторона Хрещатика, там де КМДА, була негласно заборонена для пристойних жінок, щоб їх ніхто не сплутав з повіями і не образив пропозицією. І цілою інфраструктурою розгульного життя – кафе-шантани, зельтерські води, кондитерські, парки, ресторації, номера, цирки, сінематограф, фунікулер, Зелений театр, Вертинський, коміки в кабаре, які висміювали українців у височенних смушкових шапках тощо. 2400 рублів недостачі.
Справу знову зам’яв дядько Шмідта, повний адмірал, номер перший у флотському порядковому списку, тобто не тільки найстарший за званням, але й з найбільшою вислугою років. Повернув касу зі своїх грошей. Батько, теж адмірал, начальник бердянського порту, помер ще тоді, коли син одружився з повією. Наклав на себе руки чи серце не витримало – хто вже зараз скаже. Цього разу лейтенанта Шмідта звільнили з флоту назавжди.
Тут потрібна ремарка щодо тодішніх звань. Після переходу з вітрильного флоту на паровий виявилося, що кілька рангів кораблів зі списків флоту зникло. Тому лейтенанти, які традиційно командували якимись міноносцями і були помічниками на великих кораблях, служили 10 років і зразу отримували чин капітана ІІ рангу – посада командира крейсера. Броненосець – то вже капітан І рангу. Без капітан-лейтенантів в капітанів ІІІ рангу, бо під них не було кораблів. Тому відома фотографія Шмідта в мундирі капітана ІІ рангу пояснювалася не просто, але логічно. В російському (і радянському) флоті досі існує звичай перед відставкою підвищувати офіцера на одне звання – щоб пенсія більша, і повага від школярів. Командувач флоту Чухнін підписав Шмідту відставку й пенсію, і все що треба, думаю що з радістю. Ви ж пам’ятаєте, що вони вже були знайомі, Шмідт горлав на нього у Владивостоку. Хіба не радість такого здихатися? Шмідт пошив новий мундир, чи тільки пришпаньорив нові погони – і сфотографувався. А цар відставку так і не завізував. Це відома схема. Так само ми маємо портрет Дениса Давидова в генеральському мундирі, хоча генерала йому так і не дали. Вважайте це ще одним відблиском літературщини в долі героя. Бо Давидов ще й поет.
Про повстання написано найбільше. І теж все дуже літературненьке. “Клятва Шмідта” перед мітингом містян – гарний взірець ораторської майстерності та екзальтації. «Клянемося, що ми ніколи не поступимося нікому навіть дрібкою завойованих нами прав людини». З такою промовою міг би і в ООН омбудсменом. За стилем же це нагадує якогось Юрія Олешу на з’їзді письменників, який викриває зраду троцкістів. Але це, звісно, не Олеша з гімнастами і трьома товстунами, а «Мать» Горького. Стачки, мітинги, Ніловна.
Радіограма. “Командую флотом. Шмідт”. Це данина телеграфному стилю Віктора Шкловського. А він же навіть не служив на крейсері “Очаків”. Матроси прийшли попросили. Ну як відмовити? Хоча жодних шансів. На “Очакові” навіть затвори гармат офіцери з корабля винесли. А він ще й сина з собою взяв на корабель. Коли адмірал Чухнін відкрив по ним вогонь картеччю, всі просто стрибали за борт.
Усі бунтівні кораблі Чорноморського флоту тоді стали на якір поруч з «Очаковом» посеред Північної бухти, і були зручною мішенню для урядових кораблів і берегової артилерії. Є якась іронія в тому, що знову збунтувався броненосець «Потьомкін», вже під новим іменем і з новою командою, і повсталі матроси захопили плавучу тюрму «Прут», який теж тоді в червні повставав, ще як навчальне судно, а зараз на ньому утримували «старих» потьомкінців. Бунт на старі дріжжі.
Так, мені здається саме участь і відомість сина Євгена, спонукала Катаєва молодшого й Іллю Файнзільберга потоптатися по кісточках лейтенанта. Жодному Остапу Бендеру й Шурі Балаганову не треба було нагадувати радянським функціонерам, що в героя був син. Хоча син Євген воював за білих, потрапив у еміграцію з Врангелем. Може було й замовлення на його дискредитацію. Письменники кола газети «Гудок» вже тоді приймали партійні вказівки «над ким жартувати». І наскільки дошкульно.
Справді по-зощенківськи вчинила мадам Зінаїда з поїзда: одразу після революції 1917 принесла його листи Дзержинському і добивалася пенсії й квартири, як удова «червоного лейтенанта». При живій дружині Домініці й дочці Єкатерині. Як відреагував Дзержинський з квартирою, щось не пишуть. За логікою, мав би дати кімнату в комуналці, щоб прониклася атмосферою «У» Всеволода Іванова. Але про героя попередньої революції мадам «Зінкіна квартира» більшовикам таки нагадала. Кинула коханого в топку пропаганди, як Сергія Лазо. І пішла писати губернія. Шмідт наш!
Несподівано, але сам лейтенант був за конституційну монархію, і з крейсера «Очаків» слав телеграму царю Миколі ІІ, що його міністри йому брешуть, армія його не слухає, треба скликати Установчі збори. Більшовики ті збори у 1917, як ми пам’ятаємо з Олександра Блока, якраз розігнали, бо “Караул устал”, як сказав матрос Железняк, але з Шмідта героя все одно зробили. Не розбираючись, лейтенант він, чи капітан ІІ рангу.
Ну ю, а далі ще такий собі Паустовський з розстрілом Шмідта на острові Березань, яким начебто командував його однокашник по морському кадетському корпусу лейтенант Ставракі. Його в 1921 році “знайшли” в Грузії, де він був маячним наглядачем, а Паустовський, Булгаков та Бабель ухилялися від призову, схопили й розстріляли “щоб знав”. Паустовський задається питанням — чому ж він не тікав, від Батумі до кордону Туреччини 14 кілометрів, і теж дуже літературно висновує – від себе не втечеш, мовляв. Схожі питанння існують в літературознавців, щодо Булгакова. Чому не тікав? А він написав п’єсу “Батум” про молодого Сталіна й купив собі індульгенцію.
Згадайте той твіт, Ставракі ж, теж син адмірала, о Боже, які ж ці адмірали плодючі, геть не відчував себе винним. Він захищався й казав, що супроводжував товариша, з яким сидів за одною партою в училищі, до самого кінця, розстрілом командував інший офіцер. Не знаю, наскільки це правда, і тепер вже не довідається ніхто. Бо в більшовиків був не суд, а трійка, тож Ставракі швидко стратили в Криму, не розбираючись, як контру, бо журналісти на кшталт Паустовського вже все вирішили, газети «Моряк» і «Гудок» заклеймили. Ату його, справедливість “восторжествувала”. Культура цькування існувала завжди, ваш фейсбук — це цацки-пецки, бо тут після цькування хунвейбінами нікого не розстрілюють. Поки що.
Навіть на свідому літературщину царського урядовців, які судили Шмідта і трьох матросів з крейсера «Очакова» в місті Очакові, а розстріляли на острові Березань, посеред неба і моря, більшовики не спромоглися. Літературщина закінчилася, як зауважив Ісак Бабель. Зло стало буденним, як конвеєр, і могло тільки реготати над самозваними «синами лейтенанта Шмідта» й залишками цивілізації, призначеної на злам. Пиво тільки для членів профспілок. Навряд чи лейтенант, що все життя прожив, наче романтичний герой Олександра Гріна, уявляв, що пам’ятником йому стане герой шахрайських романів Остап Бендер і бронзовий Зиновій Гердт в Києві з дулею на підошві.
Втім завелися в нього згодом й трохи кращі сини. В 1970 році Херсонському морехідному училищу присвоїли ім’я лейтенанта Шмідта. А випускники всі, відповідно – діти лейтенанта Шмідта. Моряки. Марсофлоти. Орли. Втім, я кажу «трохи кращі», бо старші курси традиційно збирали з молодших внески «на пам’ятник лейтенанту Шмідту», але брали не більше 12 рублів. Така в курсантів була підвищена стипендія.
