1. Аналогії
Стоїть в самому центрі Києва, навпроти Центрального вокзалу, кінна статуя. Велика, монументальна, красива. Такою статуєю можна було би пишатися, якби не одне “але”. На вишуканої краси коні сидить… нікчемний бандит, який воював зі своїм народом під червоним прапором загарбників. Бандит, ім’я якого прославили, і навіть фільм про нього зняли, просто тому, що не знайшлось у всій Україні народного героя, який би боровся за “червоних”. Всі народні герої билися проти, і навіть “батька” Махна до себе ні притягнути остаточно, ні вбити не вдалось. Довелось й цього “кандидата на пам’ятник” потім ганьбити та плюндрувати. Тому і сидить оцей, що був вчасно вбитий і не встиг висловити того, що він насправді думає про загарбників більшовиків.
Тепер ми позбулись (або позбуваємось поволі) зовнішніх загарбників і ніби навіть прийняли закони про декомунізацію, але щодо цього вершника все ніяк не можемо визначитись. Чому? Бо красивий, кажуть нам. Бо мистецтво, кажуть. Бо кінь у нього уххх який красень. Бо “ценашаісторія”, кажуть нам. Ну, і оце “какаяразніца?”.
Будемо розбиратись. Почнемо із кінних пам’ятників як таких.
Кінна скульптура з вершником це найскладніший вид скульптур, який дорівнює багатофігурним композиціям, але ускладнюється складним каркасом, що опирається на три або чотири маленькі точки опори з двома масивними вертикальними нагромадженнями – вершника та голови коня.
Інакше кажучи кінна статуя це вищий пілотаж в пам’ятникобудівництві. Тому якщо вже ставили комусь кінну статую, то за крайньої потреби, тому що це дійсно складно.
Тому і вершники на конях це були навидатніші особи (!), без яких ну ніяк не обійтися – ні в пропаганді, ні в патріотичному вимірі, ні в знанні історії країни.
Пройдемось по європейських столицях в пошуку кінних статуй.
Найбільше їх в Парижі (Франція): 17 шт. (Шарлеманю, Жанні Д’арк, Генріху IV, Людовіку ХІІІ, Людовіку XIV, ще одна Людовіку XIV, Сімону Болівару, Французького Відродження, Альберту І, маршалу Жофру, маршалу Фошу, королю Едуарду VII, Лафайєту, Поету на Пегасі, Ет’єну Марселю – прево Парижа, Вашингтону, Гладіатору на коні).
Далі за кількістю статуй з конем іде Лондон (Велика Британія): 13 шт. (Чарльзу І, Джорджу ІІІ, Веллінгтону, фельдмаршалу Джорджу Кембіджському, Фізичній енергії, фельдмаршалу Фредеріку Робертсу, Кавалерії, Фердинанду Фошу, фельдмаршалу Уорслі, Імперському верблюжому корпусу, Колонна тамплієрів, Джорджу Стюарду Уайту, Королівській артилерії Південної Африки)
Мадрид (Іспанія) 11 шт. (Філіпу III, Філіпу IV, королеві Кастілії Ізабелі, Мануелю Гут’єресу де ла Кончі, генералу Бальдомеро Еспартеро, генералу Мартінесу Кампосі, Альфонсо XII, Дон Кихоту та Санчо Пансі, Хосе де Сан-Мартіну, Карлосу III, Сімону Болівару)
москва (московія) 9 шт. (Юрію Долгорукову, Дмитру Донському, Багратіону, Кутузову, Платову, Скобелеву, Жукову, Рокосовському та Манасу Великодушному – подарунок Киргизстану))
Копенгаген (Данія) 8 шт. (Абсалону, Фрідріху V, Хрістіану Х, Фрідріху VII, Хрістіану V, Хрістіану ІХ, Карлу Нільсену, Валькірії)
Київ (Україна) 7 шт. (Конашевичу-Сагайдачному, Хмельницькому, Козаку Прикордоннику, Георгію Переможцю, Святославу на Пейзажній алеї, Іллі Муровцю, Щорсу)
Вашингтон (США) 6 шт. (Уллісу Гранту, Жозефу Сан-Мартіну, генералу Вінфілду Скотту Хенкоку, Вільяму Шерману, генералу Ендрю Джексону (на двох копитах, без опори на хвіст коня, як у Мідного вершника), Сімону Болівару)
Відень (Австрія) 6 шт. (принцу Євгену, ерцгерцогу Карлу, кайзеру Йозефу ІІ, ерцгерцогу Альбрехту, Карлу Шварценбергському, кайзеру Францу І Лотрінгену)
Будапешт (Угорщина) 6 шт. (монумент 1000-ліття Угорщини, Д’юлу Андраші, принцу Євгену Савойському, Андрашу Хадіку, святому Штефану, Трансильванським гусарам)
Рим (Італія) 6 шт. (імператору Марку Аврелію, Скандербегу, Гарібальді, Аніті Гарібальді, Карлу Альберто, кінному карабінеру)
Санкт-Петербург (московія) 6 шт. (Олександру Невському, Мідний вершник (Петру І), Петру І, Ніколаю І, Олександру ІІІ, Чапаєву (багатофігурний))
Нь’ю Йорк (США) 5 шт. (Жанні Д’арк, Жосефу Сан-Мартіну, Вільяму Шерману, Американським поселенцям, королю Ягайлові)
Стокгольм (Швеція) 4 шт. (Густаву Адольфу, Св. Георгію Змієборцю, Карлу Х Густаву, Карлу XIV Юхану Бернадотту)
Прага (Чехія) 3 шт. (Яну Жижці, святому Вацлаву, святому Юрію Змієборцю)
Варшава (Польща) 3 шт. (Яну ІІІ Собеському, Йозефу Понятовському, Бартоломео Калеоні)
Берлін (Німеччина) 3 шт. (Фрідріху Великому, Левоборцеві на коні, Пантероборці на коні)
Львів (Україна) 2 шт. (Королю Данилу, Юрію Змієборцю)
Кишинів 1 шт. (Котовському)
Рига 0 (Петру І перевезений в приватну оселю в Юрмалу)
Мінськ 0
Великий такий списочок, цікаві прізвища та самі пам’ятники, але жодного пам’ятника (виключаючи, мабуть, Котовського), який би викликав почуття образи, обурення чи неприйняття.
Немає серед цих пам’ятників ні пам’ятника Гітлеру, ні Сталіну (безліч його пам’ятників було знесено по всій Європі) , ні Квіслінгу (норвезький посібник фашистів), ні маршалу Петену (французький голова маріонеткового уряду переможної Франції), ні кайзеру Вільгельму (кінний пам’ятник, що пережив 2СВ в Берліні і був знесений в 1950 р.).
Немає в громадському просторі міст столиць пам’ятників, щодо прототипів яких немає в суспільстві консенсусу щодо їхньої важливості.
Пам’ятники від слова Пам’ять, а не від слова “красивий кінь”. Щорс не вартий такої гучної пам’яті про себе.
* * *
2. “Хто ж його посадить? Він же пам’ятник”
Чому саме тут?
Перше, що бачить турист, прибуваючи в Київ, принаймні бачив в другій половині 20-го століття, до масового авіасполучення, це оцей символ України та Києва. Не Володимира Хрестителя, не Софію Київську а ось це. І так є досі в умовах відсутності авіасполучення в Україні. Кажуть, що перше враження докорінно впливає на враження загальне. В нашому випадку перше враження – це Щорс. І треба нам таке перше враження про Київ та Україну?
Чому саме він?
Щорс Микола Олександрович. Син залізничника з Чернігівської губернії, з містечка Сновськ. Фельдшер, закінчив Київську фельдшерську школу. Молодший офіцер на фронті Першої світової в запасних полках. За пришвидшеними курсами воєнного часу стає підпоручиком, але через сухоту (тоді це смертельний діагноз, максимум 5 років життя) демобілізований в березні 1917 р. За політичними поглядами соціаліст-революціонер (есер). З березня 1917 до серпня 1918 р. – біографічна лакуна, яка дає привід для будь-яких фантазій більшовицьких романістів-панегіріків. Із серпня 1918 р. біля Самари формує повстанський більшовицький Богунський полк в складі Першої повстанської української дивізії. В цей же час закохується в ексцентричну єврейку Фруму Хайкіну, що “завідує” місцевою більшовицькою ЧК. Солодка парочка — він командує на фронті, вона – розстрілює в тилу. 6 лютого 1919 року під його командуванням більшовицькі Богунський та Таращанський полки зайшли в Київ, який залишили війська УНР. Воєнним комендантом Києва Щорс перебував приблизно тиждень. А далі – запеклі бої за Бердичів, і загадкова смерть від кулі в голову в затилок з браунінга із близької відстані. Постріл ката.
Ну, от, власне, і все про прототип пам’ятника. А, ні, не все. Найцікавіше в цьому всьому — це вік Щорса на момент смерті. Йому виповнилось 24 (!) роки.
Чому саме тоді?
Щорса вбили у 1919 році. Просування його “героїчності” почалось в кінці 20-х років. Талановитий фільм нашого геніального Олександра Довженка про нього вийшов в 1939 р. Через 20 років. Саме фільм приніс йому посмертну відомість, як повість Фурманова та фільм принесли всерадянську славу такому ж випадковому і також вчасно загиблому Чапаєву. Пам’ятник в Києві був споруджений в 1954 р. Через 35 років після його загибелі. “Ювілей якийсь не дуже круглий”, скажете Ви. І будете не праві. Тому, що ювілей-то був круглий, да не у Щорса. Щорс тут лише символ. Символ – “об’єднання” України з росссією, такий же, як арка “Дружби народів” на Європейській площі. Тому, що збудований цей вишукано-естетичний єзуїтсько продуманий символ не коли-небуть, а саме в 1954 р., в році “всенародного святкування” 300-річчя “воз’єднання” України з росссією. Ось що таке насправді “красивий кінь і дядька з фуражкою в руці”.
Чому саме такий?
Захисники пам’ятника наполягають на його “пластичній витонченості, унікальних конструктивних рішеннях та гармонічності поєднання постамента пам’ятника з кінно-вершниковою групою”. Архітектор та скульптор, як водиться, за вдалу пропагандиську операцію навіть якісь мистецькі премії тоді отримали. Премії, які дали можливість обізвати пам’ятник витвором мистецтва і внести до всіх охоронних списків. А оті красиві фрази дочка скульптора, яка досі входить в комісії, що ніяк не можуть визначити долю пам’ятника, не втомлюється повторювати і сьогодні. І їй вірять. Принаймні про унікальність. От тільки як левова доля музики, пісень, фільмів, вже не кажучи про машини і технології, тобто все публічне в СРСРу, і цей пам’ятник теж вкрадений. Звісно не сам матеріальний пам’ятник, а всі ідеї, конструкція та пропорції цього пам’ятника. В цьому дуже легко переконатись, якщо мати змогу дивитись не тільки на москву, але просто по сторонам. Якщо хотіти подивитись. Але чи хочуть цього професійні архітектори, скульптори та мистецтвознавці – члени цих комісій?
В першій частині тексту, в переліку кінних пам’ятників вже було це і’мя. Маршал Франції, переможець в битві на Марні 1914 року Жозеф Жофр. Пам’ятник йому в Парижі був відкритий в 1936 році. Просто подивіться фото і переконайтесь.
Така ж архітектура постаменту, така ж внутрішня конструкція скульптури, ті ж три точки опори і висяче копито, така ж постава вершника і піднята рука (але “наша” рука вище, ну а якже). Постамент звісно, бапагачє, ну дак не якийсь там маршал, а цілий “червоний комдів”.
Тут захисникам пам’ятника допоможе тільки непробивна фраза “ето другоє”.
Що далі?
Все, про що йшла мова в тексті для отих дядєк-тьотьок в комісіях не є секретом. Вони все це чудово знають. Отже їх завдання тягнути час. Навіщо? Щоб зрештою сказати: “Ви ж бачите, персонажі для кінних статуй вже всі розібрані (їх, персонажів, не так вже багато й було), створювати щось нове задорого, демонтувати складно, перейменовувати непристойно, то хай вже будЕ як є”. І казали вони цю фразу вже неодноразово, і казали б її ще десятки разів та років, якби не війна і необхідність отую кляту декомунізацію таки проводити.
То що ж таки робити? Варіантів декілька:
1. Перейменувати. Можна назвати цього хлопа Коновальцем, або Мельником, або навіть “батьком нашим Бандерою”, але від того він не перестане бути в свідомості “несвідомих” тим самим Щорсом. В містечку Корець на головній вулиці стоїть пам’ятник ніби Кобзарю, але насправді до постаті леніна, з його характерним затисканням великого пальця руки в жильотку була приварена голова Шевченка з характерними вусами. Повірте, виглядає жахливо.
2. Демонтувати цей, та перепоставити сюди ж вже існуючий інший. За розмірами та пропорціями місця підходить хіба нещодавно відкритий в парку “Дружби народів” пам’ятник Іллі Муровцю, для якого пазував Вірастюк. Може для цього і пазував?
3. Створювати замість цього пам’ятника інший. Якщо зациклюватись на кінному пам’ятнику, то всеукраїнських осіб чи персонажів, яких можна “посадити” на коня не так вже і багато. Святослав Хоробрий, Володимир Мономах, Костянтин Острозький, Іван Мазепа, Петро Скоропадський да Симон Петлюра, хоча він на коні і не їздив, все більше потягами.
Обирайте.
Мені особисто ідея кінного пам’ятника гетьманові Івану Степановичу Мазепі, що перевіряє на благонадійність булавою, або перначем всіх гостей Києва, найбільше подобається.
