Що таке культура? Це не кількість лайків під висером псевдоістрика, не “скільки палаців Україна” збере співак і не тиражі книжок дніпропетровського “пісатєля” ні о чом. Це дороговкази. Самовідтворювані пророцтва, що формують матрицю майбутнього певної спільноти. Здавалося, що це залишилося у часах Шевченка, Пушкіна, Петефі й Міцкевича, які формували нації, — аж ні. Це справедливе й щодо їх наступників.
Наш президент зараз озвучує по папірцю приблизно те, що казала пані Забужко 25 років тому. Було б цікаво прослідкувати вплив ПДЗУС на спічрайтерів Порошенка й Зеленського, або вплив Кожелянка на майбутній парад перемоги в Москві, пісень Івасюка на три Майдани, а романів Ульяненка на Різдвяне богослужіння ПЦУ в Лаврі, але залишу це культурологам. Для мене кореляція помітна, але доводити її я не збираюся.
Значно наочніше це виглядає в росіян, де останні роки, починаючи чи не з Стругацьких, Аксьонова і фільмів Балабанова, вони знімають хуйове кіно, співають хуйові пісні й пишуть виключно постмодерну прозу. І в такому випадку політикам нема з чого ткати тканину сучасності й вони створюють її з хуйні, бо інакше не буває.
Про постмодерні ігрища в “Острів Крим”, де навіть правителем зробили Аксьонова, і розіграли “ввічливими чоловічками” вимарену під портвейном операцію вторгнення “Весна”, не сказав тільки лінивий. Зв’язок ЛНР-ДНР з “Днем бульдозериста” Пелевіна не такий очевидний лише тому, що це рання повість, ще без заумі, тож менш відома. Але теж аж до відтворення “Санделя, Мунделя і Бабаясіна”. А Сорокінський “День опричника” – просто інструкція для башт Кремля часів пізнього Путіна.
Особливо помітно те, що версії майбутнього беруться тільки з книжок, більше нема звідки, стало тоді, коли якийсь депутат держдуми в 2014 запропонував перейменувати суверенний інтернет в Чебурнет. Цей скетч Горчева колись здавався мені таким прикольним.
Але література – то для тих, хто вміє читати. Її ідеї розжовує сінематорграф. Що буде війна, було зрозуміло вже з “Брат-2” накачаного претензіями до “х*хлів”. Так, мені в цьому фільмі завжди подобались пісеньки Вакарчука на задньому плані, як і Ступка-молодший, що грає нікчемного бандерівця в чергових попаданцях, а Ступка-старший в пропагандистському “Тарасі Бульбі”, де від Гоголя залишився лише Михайло Боярський. Але то таке.
Комірку в матриці для вже цієї, Лютої війни, сформував такий собі уродженець Херсонщини в другому поколінні Федя Бондарчук, коли зняв “Залюднений острів” у відповідній естетиці. Коли читав Стругацьких в дитинстві з ліхтариком під ковдрою, якось геть не уявлялося, що ці йобані прогресори прийдуть по наші душі.
Нашу ж матрицю намагався сформувати КВН Маслякова. Навіть якщо бунтівний-незалежний. Країна переможного “Слуги народу” й “Сватів”. Але щось не робе.
Бо квазі-культура не відтворює складнощів буття. І глуха до пророцтв. Сміх може тільки руйнувати, але не може щось творити. Саме цим він корисний і страшний. Але якщо хочеш жити далі, треба все ж звертатися до несмішних текстів Ульяненка і під час обшуку знаходити в келії предстоятеля УПЦ МП хориста з Москви.
Якщо хочете знати, що з нами буде далі, читайте українські книжки початку 2000. Спойлер, все буде добре, для кожного з нас. Бо ми не російська література.
