1964–1965 рр. пройшли під знаком Василя Симоненка (8 січня 1935 —13 грудня 1963), Творче життя поета, по-звірячому забитого транспортною міліцією в Смілі, обірвалося на 29-му році.
На час свого двадцятиріччя він, наділений профетичним чуттям, передбачав: «Не докорю ніколи і нікому, / Хіба на себе інколи позлюсь. / Що в двадцять літ в моєму серці втома, / Що в тридцять в очі смерті подивлюсь», хоча зізнавався в щоденнику: «Ненавиджу смерть».
За В. Симоненка розпочалася запекла боротьба. Частина його заборонених творів (копії рукописів) завдяки Оксані Смішкевич, потрапивши за кордон, з’явилася в різних виданнях, опинилася в Україні серед «захалявної літератури».
Занепокоєні партфункціонери, посилаючись на партійність поета, силкувалися нейтралізувати його, однак зустріли спротив літературної громадськості. Після зібрання пам’яті В. Симоненка в Клубі Медінституту за участі І. Світличного, якого відразу звільнили з Інституту філософії АН УРСР, а згодом –– з видавництва «Наукова думка», Надія Світлична, Михайлина Коцюбинська, Є. Сверстюк, І. Драч, В. Підпалий ініціювали в СПУ велелюдний Симоненківський вечір (16 січня 1965) під головуванням Л. Новиченка (за іншими джерелами — В. Коломійця). І. Дзюба в концептуальному виступі обґрунтував три «уроки» поета, що полягають в зрілому «філософсько-політичному думанні», приматі «національної ідеї», високих морально-етичних принципах.
За спогадами Є. Сверстюка, промовець «готувався до виступу, як до великої битви», здійснив «розгром теорії і практики радянської літератури», якого «ніхто б собі уявити не міг!». Попри те панівна влада вдалася до трюїзму, присудивши покійному В. Симоненку (серед десяти письменників УРСР) республіканську комсомольську премію ім. М. Островського (1968), згодом видавши збірку «Лебеді материнства» (1985), адаптовану до вимог «соцреалізму».
Спільні акції шістдесятників, пов’язані із вшануванням В. Симоненка, починаючи з участі в похованні поета, були останні. Відтоді їх шляхи зазнали принципового розходження. Здавалося, ніби вони опинилися на різних материках…
В. Симоненко добре знав нереалізований через несприятливі історичні обставини онтологічний потенціал свого народу, тому не дозволяв собі фальшування. Господиня прикута, «мов бранець», до виснажливої домашньої роботи перетворилася на механічний складник обов’язків, але не втратила душевного аристократизму, передаючи його «чистоті смачних паляниць» («Піч»).
Зміст нескінченної жертви властивий дійству коло десакралізованої печі, котра викликала асоціації з ментально чужою системою. Дрова, вкинуті в «пащу цій ненажері», перетворюються не просто на дим задушливого домашнього побуту. Разом з ним безповоротно зникають «жіночі літа». Метафора «струмує жовтаво-синя / Віковічна печаль дібров» вказує на іншу офіру –– етноментальну основу нації, символізовану адекватними барвами.
Майбутнє українства стає проблематичним, а вірш сприймається як застереження, як потреба визнання людської гідності в особі жінки з пихованими рисами Великої Матері.
Моральний максималіст полемізував з плакатним, «усміхненим» зображенням трудівниць, змальованих зокрема в бадьористій «Пісні про трактористку» П. Тичини.
Явлена «на хвилі настроїв хрущовської доби», збірка стала «ніби талісманом, з яким можна було переступати кордон забороненої ідеологічної зони» (Є. Сверстюк). Її автор «на повен голос заговорив про найбільші болі свого народу» (І. Дзюба).
Справжньою національною елітою, на переконання поета, є звичайні люди, які втілюють антропологічну сутність в метафізичному значенні, конкретизовану в реальних речах («вічна мудрість простої людини / в паляниці звичайній живе»), протиставну поняттю «геніальний».
В. Симоненко вважав, що найталановитіші особистості сягають найвищих інтелектуальних й духовних екзистенціалів завдяки інтеграції цілісного людського досвіду («Смертні вам безсмертя дарували, / Смертні вам продовжили життя»), тому розв’язував цю проблему категорично: «Генії! Титани! На коліна станьте перед смертними людьми».
Спростування казенної пропаганди про «заможне життя», до якої поет був причетний як журналіст, наскрізне у вірші з іронічною назвою «Дума про щастя».
Сюжет твору доволі простий. З тяжкої невдячної роботи на фермі пізнього вечора повертається додому втомлена колгоспниця-доярка, Марія чи Настя, відірвана тяжкою працею від родини, від дітей задля ілюзорного «світлого майбутнього». Щасливою миттю, коли мати обіймає їх, готує їм вечерю, спантеличений навіть місяць, який від цікавості «суне в шибку свій блідий диск». Поет вчасно зупинив оповідь, зауважуючи, що подібні мотиви «радянського» села набували дешевого змісту: «не життя тобі, а ідилія, як в поганих книжках чи в кіно».
Спостерігалася полеміка не тільки з плакатними «трудівницями», а й з фальшивою естетизацією безправного, безпаспортного «бідолашного колгоспника», часто вподібнюваного в радянській літературі до Геракла чи Прометея (І. Дзюба).
До складу видання ввійшли на свій час сміливі поезії «Герострати», «Найогидніші очі порожні…», «Де зараз ви, кати мого народу…» і т. п., іноді з куп’юрами, але чимало небезпечних для влади творів («Я…», «Курдському братові», «Злодій», «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті») не потрапило до неї через пильне «літування» (цензуру).
Контрасти доби в ліриці поета, на думку М. Ільницького («В пошуках нового») «зчепилися у смертному поєдинку» («Жовтень». — 1962. — Ч. 4) , набули рельєфного вигляду, як у вірші «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок…». Звідти було вилучено катрен промовистого змісту («Коли б я міг забуть убоге рідне поле, / За шмат ції землі мені б усе дали, / До того ж і стерня ніколи ніг не коле / Тим, хто взува холуйські постоли»), бо засуджував деморалізованих перекинчиків, ідентифікованих «байстрюками катів осатанілих», викривав політику партії, спрямовану на винародовлення українства («Де зараз ви, кати мого народу?»).
Так само з вірша «Задивляюсь у твої зіниці…», що мав первісну назву «Україні», викреслили строфу, позначену чуттям національної гідності: «Ради тебе перли в душу сію, / Ради тебе мислю і горю. / Хай мовчать Америки й Росії, / Коли я з тобою говорю». Автор акцентував не самозамикання на Україні, а потребу родинного спілкування з нею, без сторонніх спостерігачів: «Маю я святе синівське право / З матір’ю побуть на самоті».
Як прокоментував В. Стус, в радянській системі «бути сином України — то недозволена розкіш і непрощений гріх». «Гостро відчуваючи зв’язок національної ідеї з усіма загальнолюдськими цінностями, з поняттям людської гідності», В. Симоненко, вимагав, як здавалося панівному режиму й колаборантам, «неможливого».
Поет був переконаний, що «на цвинтарі розстріляних ілюзій / Уже немає місця для могил», як наголошено у вірші «Пророцтво 17-го року», котрий з’явився після шоку від побаченого жахіття в Биківні, де енкаведисти лишили свої криваві сліди. А. Ткаченко, аналізуючи машинопис, поданий до видавництва «Молодь», і верстку, припускає, що «автор сам дав цю назву». Так само поет вчинив і з віршем «Брама», написаним під враженням арешту знайомого студента, перейменованим на «Браму замку Стюардів».
Звернуся до актуальної й на сьогодні гротескної «Казки про Дурила», написаної 4 вересня 1963 р. «одним подихом», в якій відбито й особисті роздуми В. Симоненка, й гіркий досвід багатьох поколінь українців. Поема стала його «лебединою піснею», коли він, ізольований від духовної атмосфери шістдесятництва, немовби опинився на «острові самотності».
Написана говірним віршем, близьким до чотиристопного дактиля, просякнута фольклорною просодією, «казка» з’явилася з певним запізненням в газеті «Молода гвардія» 12 грудня 1987 р. (уривок з неї було надруковано в еміграційній газеті «Українське слово» 25 лютого 1965 р. під назвою «Хор старійшин з поеми “Фікція”»).
За жанром — це притча із внутрішньо розгорненою алегорією, розрахована на дорослого читача. Публікатор твору В. Яременко зазначав, що в ній мовиться про «шукання Батьківщини у вигаданому ідеологічними дотепниками заміннику святого поняття –– у Рідному краю і щастя втекти із Раю, в якому Батьківщина тільки для вибраних».
В потворному світі перевернутих цінностей, власне псевдоцінностей, правда й брехня не просто помінялися місцями, а й засвідчили сутність панівного режиму. Тут спостерігалася алюзія на казку «Голий король» данського письменника Г.-К. Андерсена. Колоритний персонаж Симоненкового твору вчинив так само, як і незасліплений брехнею хлопчик з Андерсенівської оповіді, який вигукнув знамениту фразу: «А король голий!».
Дурила негайно вигнали з дому за висвітлену правду про деморалізовану «старшину», «щоб не балакав малий (сатана), того, що усім відомо…». Змушений виконувати роль трикстера, він бачив реалії такими, якими вони є, а не з чужого голосу.
Головного героя позбавили імені Петро, що означає «камінь», тобто наділеного особливим сенсом непохитної в поглядах і переконаннях особистості, від початку твору –– мудрої, дарма що названої Дурилом.
Видиме (прізвисько) не відповідає істотному (імені). Насправді не головний герой позбавлений глузду, а заідеологізоване оточення, що вимагало від нього зречення людської й етнічної основи, розпорошення в уніфікованому натовпі.
«Неподоланні» гори та бридкі чорнильні моря вказують на позбавлену людського сенсу бюрократичну дійсність, на деспотичну практику розбудови Раю («світлого майбутнього») та його Засновника, вождя репресивного режиму: «До щастя дорога веде через // річку — / та річка із крові і трішки // зі сліз». Виявляється, що кров у ній «тих людей, що підло не визнали наших ідей».
Гротескна картина «едему» асоціюються з позасвіттям, а мандри Дурила засвідчують процес його ініціації, морального очищення й повернення до першоджерел свого роду, де «на тихій Зеленій горі біліє батькова хата». Він і не виходить за межі рідної, але «не своєї», як писав свого часу Т. Шевченко, землі, переінакшеної злочинною «старшиною» до невпізнання. Вона взаконює право на існування того, хто її відрікся.
Дії головного героя, ідея поеми стверджують інші цінності, пов’язані з національною основою українського буття, на пошуки пошкодженої, але незнищенної дороги до неї.
Застосовуючи фабули чарівної й побутової казки, В. Симоненко перевів наративи із зовнішньої події на внутрішню. Дія відбувається в душі головного героя.
Визначальне для поета –– розкрити болісний шлях пробудження людської гідності, національної свідомості. Цей процес виявився тяжким. Недарма Дурило тричі вибиває двері до щастя, аби визволити себе й свій народ з осоружної печери, і лише з третьої спроби вони йому піддаються.
Символ печери, що вказує на безправне животіння нації у Рідному краї, заперечено символом відкритих дверей, котрі втілюють відродження української душі, уособленої в образі вічно вродливої дівчини-українки, наділеної сутнісними властивостями аніми.
Тому твір, крім казкового сенсу, має карб колективної свідомості, фіксованої в архетипах, зокрема юнґіанської тіні, зловживаючи якою персона (деперсоналізована маса) переносить свої негативні характеристики на інших, поняттю “самості” (глибинний центр, вираз психологічної цілості індивіда). Образ Дурила виконує роль «лакмусового папірця» встановлення істини, викриття маніпулятивних політтехнологій.
