ХЕРСОН
Ну що… Потрошку подавились,
Кістками рваних переправ,
і паща ширше не відкрилась,
та й шмат слухнянішим не став!
І пики довгі, як в конячок,
що нашмалились сигарет,
циклічний цезарь-руській мальчік:
Прішол,увідєл і в пакет.
В порожніх ямах вітер свище,
на соснах запеклася кров,
логічну відповідь НАВІЩО,
ніхто тут так і не знайшов.
В могилі сорому біліють,
Зітлілі наміри на дні —
ракетний крейсер, Балаклія,
Ізюм і Київ за три дні!
Пригріта шваль біля корита,
там, де новини головні,
не знає, що вже говорити,
зійшов на нуль запас брехні!
Бо ж у одній із конституцій,
писали шмарклями закон,
Що Запоріжжя-город руській,
І розграбований Херсон!
А що тепер із цим шукати,
чи солов’я на Соловкі?..
Чи обіцяти повертати,
«Ісконно- руськіє кускі»?
Забудьте слово ПОВЕРНУТИ!
А конституточку таку,
в тугеньку цівочку згорнути,
І прямо в Тузлу корольку.
Бо наш Херсон — то хлоп завзятий,
у нього правила свої-
спочатку зрадників зібрати,
а потім — можна й врожаї!
У нього стільки є історій,
Про восьмимісячну біду…
Вітри зі степу виб‘ють сморід,
Що супроводжує орду.
Херсон засяє, як люстерко,
А із Дніпра аж мчить вода,
Щоб позмивати всі хотєлки.
З губорозкатним «навсєгда»!
ЄНОТ
З жирним задом, без турбот,
в шубці, що аж парко,
у Херсоні жив єнот,
тихо в зоопарку
волохата метушня,
Зірочка програми,
Йшла до нього дітлашня,
татусі і мами.
І несли йому любов,
купували фрукти,
та єнота теж знайшов,
чорний місяць лютий!
З того часу шкереберть,
закрутило дико,
між людей гуляла смерть,
постріли і крики.
Та єнотський статус-кво,
якось зберігався-
він не втратив у кіло,
кожушок не рвався.
Листопадик завітав,
позникали мухи,
А Херсоном вже гуляв,
грандіозний шухер!
Із музеїв кралось все-
цінності, картини,
і складались в черевце,
пральної машини!
У Дніпрі тонули: танк,
з орками автобус,
і прийшов у зоопарк,
Homo nedorobus…
Homo konchenyj urod,
Викрадач хвостатих,
і поїхав наш Єнот,
Ялту «підкоряти»…
Посумуємо за ним,
та поставим кому,
бо повернеться і Крим,
і Єнот додому!
Скіфське злато віддадуть,
загребущі руки,
до архівів повернуть,
наші стародруки!
Буде! Щоб там не було!
Йде священний спротив…
…на стіні ZубкоV-ху..ло,
Дряпають єноти.
ЯНГОЛЯ
Воно ще тільки народилось,
воно ні разу не грішило,
Йому нічого ще не снилось,
А вже ракета прилетіла…
Ще вчора в маминій утробі,
І місця кращого немає,
Сьогодні скажуть: що поробиш,
Іде війна,таке буває…
Воно свій перший крок не зробить,
І не зубритиме на парі,
Онука мамі не народить,
І не зіграє на гітарі.
Згорів пологовий будинок,
Дитя калачиком скрутилось,
На нього впали чорні стіни,
Все почалось,та вже скінчилось…
І янголя летить до неба,
Де рай у соковитих гронах,
«Ми втрапили туди,де треба»
Розкаже морда у погонах.
ХОЧЕТЬСЯ…
Хочеться заснути і забути,
Загорнувшись у смертельну втому,
Водорізний для епохи лютий,
І три сотні довгих днів потому.
Хочеться зірок в яскравім небі,
щоб до ніг бажаннями котились,
щоб собаки зайво, без потреби,
на Юпітер ,в гуркоті, не вили.
Хочеться, коли дзвінок від Мами,
хай вона мене не «провіряє»,
і не ловить в мить поміж словами,
чи позаду пострілів немає…
Хочеться на пляж і кукурудзи,
і щоб хвиля лагідно шептала,
і щоб хитро посміхнувся Куцин,
і красиве па від Шаповала.
Хочеться, щоб маскувальні сітки,
мирно розляглися на кілочках,
і творили тінь слухняним діткам,
що присіли гратись у пісочку.
Хочеться, щоб не псували «Щедрик»,
Хайпом і тупими матюками,
друзів -перевірених і щедрих,
човен у раю і судаками.
Хочеться, щоб не боліли руки,
і коліна гнулись так, як в школі,
хочеться в кіно піти з онуком,
і щоб Паша Лі в центральній ролі.
Хочеться зібрати всю родину,
навіть тих, що нехороші хлопці,
стиглі соковиті апельсини,
чистити і кожному по дольці.
Хочеться, щоб це — лише початок,
де ще не з’явилось все негоже,
поцілунки від своїх дівчаток,
а чужих? чужих?..Та боронь,Боже!
Хочеться заснути, забувати,
в лабіринти пам’яті майнути,
але тридцять два лайна крилатих,
не давали цілу ніч заснути!
Тридцять два… Немов горохом в стіни,
ми були, як в капсулі у Бога,
З Новим Роком! Спи,моя країно,
Пишуть,що скінчилася тривога…
ПАРАНОЯ
В крутому засекреченому храмі,
можливо, навіть на Святе Різдво,
стояло під старими образами,
самотнє і облізле «существо».
Візит цей, певно, довго готували,
і виглядав спокійним сучий син,
бо в храм нікого більше не пускали,
На фоні древніх фресок — він один.
Так, ніби закортіло помолитись,
явити світу православний хист,
боявся поряд в тексті помилитись,
одягнений у рясу особіст.
Відібраний, спиртякою промитий,
наштриканий вакцинами сексот,
тут все логічно: вождь повинен жити,
ще років триста… бажано шістсот!
Все урочисте,камера знімає,
А атмосфера-ніби хтось помер,
у кадрі справа свічка догорає,
бо так сказав кремлівський режисер.
Та вже немає більше того лоску,
і щось,напевно,тельбухи пече,
Бо виглядає сам, немов із воску,
який от-от повільно потече!
Розтане материнськими сльозами,
прокльонами породжених страхів,
дитячими холодними тілами,
і кров’ю всіх загиблих вояків.
Він вже стоїть в калюжі, наче море,
в могилі мрії,творець потворних снів,
І у очах Христа не бачить горе,
засліплений Собою всіх часів.
Але даремно грає роль героя,
потроху вже звикає до невдач,
у храмі править службу параноя,
і тільки він один -її слухач…
Десь по світах дружини, друзі, діти,
Антихрист, вбивця,первородний гріх,
Різдво сердечно колядує світом,
а він — ховає очі від усіх.
Стоїть блідий, мов свічка, кровопивця,
без щастя, без поваги, без мети,
ніхто не каже, що Христос родився,
та й й він немає що відповісти…
