Досі ніхто з соціологів, політиків та вчених не проаналізував і не зробив висновків з ланцюга українських Майданів та російських Площ.
Називали ці явища “Кольоровими революціями”, “Путчами”, але глибоко не осмислювали суть цих процесів.Ситуація повторюється, розвивається і з кожним новим проявом ускладнюється. Ми були свідками Оранжевого та Податкового Майданів, пенсійного та студентського, Євроінтеграційного Майданів, які охопили всю Україну та отримали підтримку у всьому світі.
Соціально-політична та економічна ситуація, що склалася, потребує аналізу та чітких, зрозумілих висновків для науки, українського суспільства та держави.
Для багатьох спеціалістів та чиновників був шокуючою несподіванкою той факт, що в Україні є суспільство.
Цими подіями монополія держави на владу була поставлена під велике питання.
Для держапарату, що зберіг у собі залишки диктатури особи, диктату держави та партійних органів (на релігію, мораль, сім’ю, обряди, інформацію, моду, мистецтво, свободу слова і т.д.), це явище було і залишається недопустимим.
Він звик до монополії на владу, безконтрольного розпорядження бюджетом, безвідповідальності влади перед суспільством.
АЛЕ після багатьох років мовчання і тиші українське суспільство повстало проти цієї монополії…
А головне, виявилось, що це уже давно не монополія держави, а монополія олігархічних кланів, що захопили владу у країні та експлуатуюють громадян цієї країни безбожно, безсовісно та безпокарно.
Після розпаду СРСР Україні залишився солідний потенціал «державного майна», який став лакомим шматком і для партробітників у минулому (Кравчук, Кучма), родичів (Ющенко) і жадібного до влади кримінального капіталу (Янукович). Залишки радянського державного механізму, що втратив свою цілісність, мали дві цілі: виживання та збереження монополії на владу, яка дозволяла їм існувати за рахунок бюджету, створювати і підтримувати корупційні схеми для особистого збагачення державних чиновників.
Пізніше, усвідомлюючи незворотність процесу капіталізації економіки та неможливість повернення до радянської системи контролю за діями чиновників (починаючи зі Ю. Звягільского та П. Лазаренка) чиновницький апарат разом з радянськими обмеженнями втратив страх, сором, совість і здоровий глузд.
Крісло, посада автоматично означала вагу у суспільстві, доходи з бюджету, відкати, і захист від українського законодавства.
На вершині цієї піраміди виявились судді, прокурори, депутати, які крім можливостей великих доходів мали ще й унікальний статус недоторканості.
Після чого усі, хто потрапляв у держапарат, ставали дуже багатими та супер багатими людьми. А держава та суспільство бідніли. Кримінально-партійна «приватизація» по суті і наслідкам виявилась великомасштабним пограбуванням бувшого радянського держмайна.
Крадівництво створило тіньовий сектор економіки, який поширився на всю економіку і зараз складає 80-90% реально, та 60% у офіціально визнаній статистиці. Боротьба угруповань за ринки України призвела до небаченої раніше монополізації економіки.
Одночасно вони почали боротьбу і за владу, яка дозволяла використовувати державний ресурс для вирішення бізнес питань і надавала значні переваги у боротьбі бізнес-інтересів. Бізнес «кинувся» у владу.
Спочатку для захисту самого себе, а потім – для отримання додаткових прибутків та преференцій.
Саме тому серед 450 народних депутатів більш ніж 300 офіційних і неофіційних мільйонерів.
Незалежо від партійної належності і «ідеологічної» незгоди. В цьому вони єдині. Уся законотворчість та розподіл бюджету зводиться до боротьби монополістичних кланів за розпорядження владою та грошима.
Державні інтереси, інтереси суспільства монополістів давно не цікавлять.
«Труднощі», які виникають з проведенням виборів, зводяться до бутафорської картинки «протистояння» «синіх» і «білих», «червоних» та «оранжевих», патріотів і націоналістів.
При цьому забувається головне, що з точки зору суспільства і держави різниці між ними нема.
Більш того, вони рвуться до перемоги не для того, щоб зробити владу краще, а щоб скоріше «виправити» свої справи, отримати доходи за рахунок державних кредитів, бюджету та податів.
Усі ресурси країни давно поділені, розкрадені та є приватними, а не державними (газ, нафта, вугілля, електроенергія).
Державні функції не визнаються, не виконуються або ігноруються ( не фінансуються).
Основні досягнення суспільства: наука, освіта, медицина, соціальні програми, пенсійне забезпечення виявляються для бізнес-політиків та бізнес-чиновників «атавізмами» радянської системи і майже повністю комерціалізовані.
Податки з підприємств та населення перевищили усі визнані економічні обмеження і використовуються для збагачення чиновників, для процвітання підконтрольних їм бізнес-структур.
Соціальна ситуація погіршується ще тим, що вітчизняні підприємства не витримують конкуренції з такими структурами.
Обкладені корупційними поборами, податковим беззаконням, прокурорсько-судовимм свавіллям, який останнім часом став абсолютно легальним та необмеженим. Враховуючи, що кількість таких «дозвільно-контролюючих» напівдержструктур збільшується у арифметичній прогресії , спостерігаємо хвилю виїздів підприємців за кордон на ПМП, від’їзд вчених, вчителів, медиків. Суспільство починає реагувати ногами та Майданами.
Бутафорія «реформ», озвучених Урядом, зводиться до того, що ця «пародія на державу» перекладає свої обов’язки на плечі і утримання самого суспільства, плечі бідних пограбованих безробітних громадян.
«Пародія на державу» — виборні чиновники, які, отримали у керування відрізок часу 4-5 років, не бачать і не розглядають іншу перспективу, ніж швидке збагачення. Стратегічна глибина, яку повинна «бачити» держава, це мінімум 50-100 років і більше.
Держава з «баченням» — на 5-10 років приречена на популізм у діях і на розпад протягом невеликого періоду максимум 30-35 років. Помилки за такого керування накопичуюються. Кожні 4-5 років добавляють 10% її неефективності.
7-8 циклів зростаючої нееффективності робить систему (до 80%) неадекватною, і починаються природне відторгнення самої системи. У нашому випадку суспільством. От звідки виникають Майдани: народ шукає вихід з складної ситуації у мирних протестах, силовому протистоянні, вхожденні у якісь міжнародні союзи, блоки, які повинні виступати обмеженням дурості і безвідповідальності такої системи влади. Суспільство бореться за свою безпеку та виживання. Воно починає усвідомлювати себе суспільством, силою, єдиним організмом, починає створювати свої інститути, змінювати погляди на держсистему і делегує традиційні повноваження новим суспільним інститутам.
Безумовно, якась частина соціуму пробує пояснити ситуацію наявністю або створенням образу ворога, але з проведеного аналізу добре видно, що найбільшим «ворогом» соціально-економічної, політичної, державної системи є неадекватна система управління, нездатна ефективно керувати процесами в умовах швидких змін у навколишньому середовищі чи має неправильну цільову функцію управління.
Найбільш цікава у цьому випадку реакція системи управління на «Майдани».
Реакція залежить від того, як сприймає система управління ці явища: позитивно – негативно, як додаткові виклики, загрози, небезпеку чи як можливості та тенденції.
Українська влада сприймає їх як загрозу монополії влади та найбільшу небезпеку їх особистому положенню та інтересам бізнес-структур, монополій, що стоять за ними.
Особисті інтереси та монополії вимагають від чиновників знищення цієї небезпеки. Конфлікт між суспільством та складною системою псевдо-державних інтересів . Більш того, кожна з сторін готова «боротись» за виживання усіма доступними засобами та методами. Суспільство готово «до кінця» стояти на Майданах, а псевдо-державна машина готова використовувати всю міць державних інститутів проти такого протесту суспільства.
Методи «боротьби» держапарату проти загроз і небезпек достатньо відпрацьовані минулою «комуністичною» репресивною моделлю управління:
1) силовий тиск (ВС, МВД, СБУ, Мінюст, прокуратура, суди), введення особливого положення, військового положення, мобілізації;
2) фізичне знищення, диверсії, застосування різних видів зброї (у тому числі ядів, газів, ЭМІ, кліматич., і т.д.), техніки;
3) тиск, залякування, підкуп, шантаж, затримання (нейтралізація), побиття, провокації (підштовхування на провокації);
4) дезінформація, дескридитація (цілей, засобів, методів, керівників…), заборона діяльності, судове переслідування, фабрикування кримінальних справ (судові рішення, позови, прокурорські перевірки);
5) терор, використання кримінальних елементів, ультраправих организацій;
6) створення альтернативних чи антиМайданів, антирухів;
7) затягування процесу, використання юридичної казуїстики та підтасовка рішень, документів, домовленостей;
8) невиконання домовленостей і т.д.
Найдивнішим є те, що відкрите використання сили є найбільш чистим з можливих дій влади. Інші методи більш витончені та більш «брудні».
Суспільство може також використовувати як «чисті» так і «не дуже чисті» методи. До «чистих» відносяться:
— виступи, мітинги, зібрання, критика в ЗМІ, наукове обгрунтування, реальні факти і цифри, біографії, документи, решення дії;
— пропаганда, агітація, акції непокори, обструкції, дискредитації;
— блокування, непокора, невизнання, вимога повторних виборів;
— створення нових организацій, загонів самооборони, народної міліції для захисту громадян від провокацій як зі сторони криміналу, терористів, провокаторів так і силових структур держави;
До «брудних» методів відносяться захоплення заручників, знищення майна, підпали, провокації, фізичне знищення чи загрози.
Правильний вихід з такої ситуації не в кулуарних домовленостях політиків, не в перерозподілі бізнес-впливів та ринків, не у змові «керівників», а у діалозі з суспільством, у найкардинальнішій трансформації системи державної влади (її цільової функції, дотримання суспільних принципів, обмеження і контролі за діями влади зі сторони суспільства, стратегічне, державне планування, визначення показників і параметрів контролю за діями усіх гілок влади), з одної сторони та створення реальних інститутів суспільства, перерозподіл та керування ресурсами для потреб держави та суспільства (сюди ж входять і повноваження, і відбір кадрів, і система підготовки кадрів, і научкове супроводження, і ціла система прав та взаємних обов’язків суспільства та держави).
Без вирішення цього завдання одні Майдани будуть змінювати інші до тих пір, поки система не знищить саму себе, а на її уламках не буде побудована нова, принципово відмінна від минулої, чи буде поглинена іншою системою, більш досконалою. Про це говорить нам діалектика еволюції та закони розвитку соціально-економічних та суспільних систем.
14 грудня 2014 р.
Переклад з російської Вікторії Шевчук
