В порядку міркувань. Російська література традиційно робить з поразок перемоги. В їхніх книжках і телеграм-каналах бій завжди нерівний, всі гинуть і стають героями. Вони одразу починають співати в метро сиротських пісень про Гостомельський десант, бо саме там їм дали тягла. Хоча загальна чисельність військ на київському напрямку була 12:1 на їхню користь.
Писав уже про це, але з усіх наполеонівських воєн і битв з французами Лев Толстой обрав дві найбільш розгромні поразки — Аустерліц і Бородіно. Для порівняння, в “Ярмарку марнославства” англійця Теккерея, з якого Лев Толстой “злизав” свою “Війну і мир”, головний герой (англієць) гине під Ватерлоо – під час найпереможнішої англійської битви усіх часів.
Я із задоволенням колись читав “Цусіму” Новікова-Прибоя і завдячую їй уявленню про “нерівний бій”: японці скрізь, звідусіль, вдень і вночі, від них не втічеш, їх більше в рази… Насправді японський флот був менше кожної з двох Тихоокеанських ескадр росіян. Тобто кожна з них могла японців розгромити, якби на російських кораблях сиділи не росіяни, а навіть — ті ж самі японці.
Можна ще з літератури про ВОВ понабирати прикладів, але думка вже зрозуміла —росіяни пишуть про свої програші з двох причин:
1) з притаманного російській літературі трагізму;
2) з установки перетворити поразку на перемогу засобами літератури.
Поет Лермонтов і романіст Толстой з таким знанням православної логіки їм голови задурили, що росіяни стали вважати битву під Бородіно переможною! І нічого, що Москву спалили після неї, а армія була знищена. Головне підкрутити вус і заспівати “Давним-давно”.
Але в цього є приємний для нас наслідок:
1) усі споживачі їхньої культури воленс ноленс націлені на поразку;
2) ніхто з їхніх письменників і навіть істориків НЕ ХОЧЕ писати про перемоги.
Як приклад, з усієї трирічної Кримської війни вони написали туєву тучу всього, аж до оперет пісень Любе про “неприступний” Севастополь, який в тій війні був взятий і зруйнований. Навіть перший повнометражний фільм 1911 року був саме “Оборона Севастополя”.
В той час, як справді неприступним у тій війні виявився Миколаїв. При чому — не допустив висадки десанту з союзної ескадри. Якщо хтось і написав про це книжку, такої популярності, як “Севастопольскіє расскази” Толстого вона точно не мала.
Отож, якщо ваважати літературу пам’яттю певного суспільства — фактологічною, інтелектуальною, емоційною — розділу про перемоги в російському спільному архіві нема. Ну, або він дуже маленький.
В них не знайшлося жодної книжки, як без трагедій не допустити висадки десанту біля своєї військово-морської бази. А в нас якимось немислимим чином вийшло повторити 1855 рік. Мабуть, тому, що на краєзнавчому рівні всі миколаївці про це пам’ятали. Я дуже вдало встиг побувати там до вторгнення, і мені вуха прожужжали про старофлотські казарми, батареї і мінні позиції. Філологи. Жінки. Одна, правда, потім вголос спитала себе:
— Звідки я все це знаю?
А воно розлите в повітрі. У них з дитинства в центрі міста стояв пам’ятник не Леніну, а десантникам Ольшанського. Геройське, короче, місто, не зіпсуте російською літературою. Навіть Горькому десь тут зуби вибили.
Але повернімося до головної думки. Росіяни. Не знають. Як перемагати. Так безнадійно, що в них в мові навіть нема слова “переможу”.
